Розділ «Частина II»

Хоч би які були релігійні наміри Хідейосі, роззброївши людей він зробив величезний крок до централізації держави, значно полегшив завдання переліку людей, міряння землі та розподілу податкових та військових обов'язків. На 1587 рік, згідно з його листом до дружини, Хідейосі бачив розв'язок усіх своїх проблем у експансії й вирішив завоювати Китай. Через п'ять років його армія — десь чверть мільйона вояків, озброєних найновішими мушкетами, — зійшла на берег в Кореї й змела все на своєму шляху.

Він побачив Китайську імперію глибоко поділеною попри переваги експансії. Дехто з імператорів Мін так само, як Хідейосі в Японії, ретельно ревізував хиткі фінанси та розширював імперію. Вони замовляли нові переписи, намагалися з'ясувати, хто заборгував податки й за що, замість складних трудових обов'язків та внесків зерном, вводили прості виплати сріблом. Проте державні службовці здебільшого уникали усього цього галасу та гніву. Вони казали, що, згідно з багатовіковими традиціями, державці тихо (й недорого) сиділи в центрі й подавали моральний приклад. Вони не вели війн і, поза сумнівом, не вичавлювали грошей з земельної шляхти, тих самих родин, що з них походили самі чиновники. Переписи та реєстри, гордість та радість Хідейосі, можна було безпечно зігнорувати. Що з того, що одна префектура в долині Янцзи 1492 року подала точнісінько таку саму кількість мешканців, як за вісімдесят років до того? Династія, за твердженням науковців, буде тривати десять тисяч років незалежно від того, рахує вона людей чи ні.

Активні імператори борсалися в бюрократичному болоті. Часом наслідки були комічними, як коли імператор Чженде 1517 року наполіг на тім, щоб самому повести армію проти монголів, а посадовець, відповідальний за Велику китайську стіну, відмовився відчинити браму й пропустити його, бо імператори належали до Пекіна. Часом все було не так кумедно, зокрема коли Чженде наказав за впертість шмагати батогами своїх найвищих посадовців і кількох під час виконування покари було вбито.

Далеко не всі імператори мали енергію Чженде, і, замість зайнятися адміністративними та земельними справами, більшість толерували заникання податкових реєстрів. За браком грошей вони зупинили виплати військовикам (1569 року заступник військового міністра визнав, що зміг знайти у своїх списках лише чверть армії). Платити монголам було дешевше, ніж воювати з ними.

Імператори припинили також виплати флотові, навіть попри те, що, за припущенням, він мав протидіяти величезному чорному ринкові, що утворився після того, як у чотирнадцятому сторіччі Хун'у заборонив приватну морську торгівлю. Китайські, японські та португальські контрабандисти чинили прибуткові оборудки по всім узбережжі, купували найновіші мушкети, діяли як пірати й легко долали недофінансовану берегову охорону, що намагалася їх перехопити. І це лише якщо намагалася, бо хабарі від контрабандистів становили більшу частину побічних прибутків берегових охоронців.

Китайське узбережжя дедалі більше нагадувало щось на кшталт телевізійних вистав про поліцію, як-от Дріт, коли брудні гроші розмивають відмінність між запеклими злочинцями, місцевими знаменитостями та тіньовими політиками. Один чесний, але наївний губернатор дізнався про це у тяжкий спосіб, коли фактично дотримався правил і покарав банду контрабандистів попри те, що племінником одного з них був суддя. Натягнення належних ниточок призвело до того, що губернатор став мішенню звинувачень і вчинив самогубство, коли імператор видав наказ про його арешт.

У 1550-і роки уряд фактично втратив контроль над узбережжям. Контрабандисти перетворилися на піратських королів, контролювали двадцять міст і навіть погрожували пограбувати королівські поховання в Нанкіні. Зрештою, аби їх подолати, знадобився цілий гурт посадовців, що були тонкими й водночас непідкупними політиками. Силами прихованого загону з трьох тисяч мушкетерів (відомого як армія Ци за Ци Цзіґуаном, найвідомішим із цих недоторканних) реформатори вели тіньову війну, часом з офіційною підтримкою, часом без неї. Фінансував їх префект Янчжоу, що таємно спрямовував до них гроші, вичавлені з оподатковування місцевої еліти. Армія Ци продемонструвала, що, коли на то була воля, імперія все ще могла подолати тих, хто кидав їй виклик, а успіх армії Ци посприяв (короткому) періодові реформ. На півночі Ци зреволюціював захист Великої китайської стіни, збудував кам'яні вежі[311], поставив у них сторожі з досвідчених мушкетерів і змонтував гармати на візках, подібно до пересувних фортів, що сторіччям раніше використали угорці проти османів.

У 1570-і роки Великий секретар Чжан Чжучжен, мабуть, найздібніший адміністратор в китайській історії, оновив податкового кодекса, зібрав борги та змодернізував армію. Він підтримував яскравих молодих людей, як-от Ци, й особисто дбав про освіту молодого імператора Ваньлі. Скарбницю було наповнено, армію відроджено, але 1582 року, після смерти Чжана, чиновники все повернули назад. Чжана Чжучжена було посмертно зганьблено, його прибічників піддано репресіям. Поважний Ци помер самотнім у злиднях, його покинула навіть дружина.

Імператор Ваньлі, що по смерти свого великого міністра був позбавлений змоги навіть поворухнутися, втратив терпець і 1589 року застрайкував. Він занурився у світ своїх забаганок, витрачав шалені гроші на одяг і так погладшав, що потребував допомоги, аби встати з місця. Протягом двадцяти п'яти років він відмовлявся давати імператорські авдієнції, полишаючи міністрів та послів вклонятися порожньому тронові. Ніхто нічого не робив. Чиновників не наймали на роботу й не просували. На 1612 рік половина посад в імперії були вакантними, а суди мали багаторічні портфелі нерозглянутих справ.

Не дивно, що Хідейосі 1592 року сподівався дістати легку перемогу. Але чи то через його помилки, пов'язані з морськими новаціями корейців, чи то через навпрочуд вдалі дії китайської армії (особливо артилерії, що створив Ци) японський напад провалився. Деякі історики вважають, що Хідейосі все одно завоював би Китай, якби 1598 року не помер. Але, позаяк це сталося, генерали Хідейосі негайно відмовилися від експансії. Вони полишили Корею, поквапилися додому й взялися до серйозної справи — воювати одне з одним. Ваньлі та його чиновництво взялися до своєї серйозної справи — майже нічого не робити.

Після 1600 року владоможці східного осередку дійшли мовчазної згоди, що чиновники мають рацію: централізація та експансія не дають розв'язків їхніх проблем. Степове прикордоння далі загрожувало Китаєві, а європейські пірати/торгівці далі створювали проблеми в південно-східній Азії. Проте Японія відчувала так мало загроз, що — єдиний випадок у світовій історії — фактично припинила вживання вогнепальної зброї, а її високомайстерні зброярі повернулися до виробляння мечів (завважмо, не лемешів). Однак на Заході таких розкошів ніхто не мав.

Корона імперії

  певному сенсі, в шістнадцятому сторіччі західний та східний осередки були дуже схожі. У традиційних центрах кожного з них домінували великі імперії (на Сході — Китай династії Мін в долинах Янцзи та Хуанхе, на Заході — турки османи у східному Середземномор'ї), а навколо їхніх кордонів розквітали менші комерційно активні держави (на Сході — в Японії та південно-східній Азії, на Заході — у західній Європі). Але на цьому подібність вичерпується. На відміну від суперечок, що точилися в Китаї Мін, ані османські султани, ані їхні чиновники ніколи не піддавали сумнівові те, що експансія була розв'язком їхніх проблем. Після османського завоювання 1453 року населення Константинополя поменшало до п'ятдесяти тисяч людей, але, щойно ставши знову столицею великої імперії, місто одразу почало відроджуватися. На 1600 рік воно мало вже чотириста тисяч мешканців, що потребували на харчування, так само як Рим багато сторіч тому, плодів цілого Середземномор'я. І так само, як римські сенатори, турецькі султани вважали, що завойовування було найкращим способом забезпечити обіди всім цим людям.

Султани вели складний танок, стоячи однією ногою в західному осередку, а другою — в степах. Це був секрет їхнього успіху. 1527 року султан Сулейман порахував, що його армія мала 75 000 душ кавалерії, здебільшого традиційних кочівних лучників-аристократів, та 28 000 душ яничарів, християнських рабів, вишколених на мушкетерів та підтримуваних артилерією. Аби задовольнити вершників, султани поділили завойовані землі на феоди; аби задовольнити яничарів, тобто платити їм все і вчасно, султани вели описи земель, що вразили б і самого Хідейосі, й спромоглися до останньої монети давати раду готівковим потокам.

Все це вимагало доброї організації, і бюрократичний апарат, що постійно більшав, залучав найкращих і найяскравіших людей імперії, а султани водночас вправно грали на конкуренції інтересів різних груп. У п'ятнадцятому сторіччі вони часто сприяли яничарам, централізували уряд та підтримували космополітичну культуру; у шістнадцятому вони спиралися на аристократію, передавали владу у спадщину та заохочували іслам. Ще важливішим, ніж ці спритні оборудки, був грабунок, що грав роль універсального палива. Османи потребували війни й зазвичай перемагали.

Найжорсткіші випробування випали на долю східних кордонів. Роками їм протистояли стихійні бунти в Анатолії (рис. 9.4), де бойовики Червоноголових шиїтів[312] ганьбили їх як злочинних сунітських деспотів. Виразка стала септичною, коли перський шах 1501 року проголосив себе нащадком Алі. Виклик шиїтів зібрав навколо себе голодних, злиденних та знедолених з цілої імперії, чий страшний гнів вражав навіть загартованих солдатів. "Вони нищили всіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть котів та курчат"[313], — писав про бунтівників один офіцер. Турецький султан змусив своїх богословів проголосити шиїтів єретиками, і шістнадцяте сторіччя поклало початок джихадам.

Високоякісна вогнепальна зброя посилила османів. Так і не здолавши Персію цілковито, вони тим не менш завжди могли змусити її поводитися тихо й не заважати їм рухатися на південний захід, де 1517 року вони захопили найбільшу принаду — Єгипет. Вперше після арабської навали дев'ятсотрічної давнини голодні константинопольці дістали гарантований доступ до хлібного кошика на Нілі.

Проте так само, як усі завойовники починаючи від асирійців, османи виявили, що виграш однієї війни означає початок іншої. Аби відновити торгівлю зерном між Єгиптом та Константинополем, їм довелося збудувати флот, що мав захищати їхні кораблі, але перемоги над несамовитими середземноморськими піратами (і мусульманами, і християнами) лише повели флот далі на захід. На 1560-і роки турки вже контролювали все північноафриканське узбережжя й воювали з західноєвропейськими флотами. Турецькі армії пробилися також далеко вглиб Європи. 1526 року вони взяли гору над шаленими угорцями, вбили їхнього короля й багатьох аристократів.

1529 року султан Сулейман отаборився біля Відня. Він не спромігся взяти місто, але облога настрашила християн перспективою, що османи незабаром проковтнуть усю Європу. "Думка про наслідки [великої війни] змушує мене тремтіти"[314], — писав додому посол у Константинополі.

На їхньому боці величезне багатство їхньої імперії, незаймані ресурси, досвід та практика володіння зброєю, ветерани-вояки, безперервна низка перемог... У нас порожня скарбниця, звичка до розкошів, вичерпані ресурси, зламаний дух... і, що найгірше, ворог призвичаєний до перемоги, а ми — до поразки. Чи можна мати сумнів щодо того, якими будуть наслідки?