Розділ «Частина II»

Приплив

 риплив підносить всі човни»[299], — сказав Президент Джон Кенеді. Саме так все відбувалося між 1500 та 1800 роками, коли протягом трьох сторіч суспільний розвиток підіймався вгору і на Сході, і на Заході (рис. 9.1). Близько 1700 року обидва наштовхнулися на тверду стелю близько сорока трьох балів, близько 1750 року обидва її проминули.

Кенеді вимовив свою знамениту фразу в Гебер Спрингз, штат Арканзас, у промові з нагоди відкриття нової греблі. Критики вважали цей проект найгіршим способом витрачання грошей. Звичайно, казали вони, приплив із прислів'я підносить всі човни, але деяких він підносить швидше, ніж інших. І знов між 1500 та 1800 роками все було саме так. Східний суспільний розвиток зріс на чверть, тоді як західний більшав удвічі швидше. 1773 року (чи, в розумних межах похибки, десь між 1750 та 1800 роками) західний розвиток перевищив східний, поклавши край добі Сходу, що тривала дванадцять сторіч.

Історики завзято сперечаються щодо того, чому глобальний приплив після 1500 року підіймався так швидко й чому західний човен виявив особливу здатність триматися на воді. У цьому розділі я обґрунтовую, що ці два питання пов'язані й, якщо їх розглядати в належному контексті довготривалої саги суспільного розвитку, відповіді вже не видаватимуться аж такими загадковими.

Миші в клуні

 инуло чимало часу, поки забулося враження від Пірешової діяльности. Аж до 1557 року китайські посадовці впритул не помічали португальських торгівців, що отаборилися в Макао (рис. 9.2), і хоча до 1570 року інші португальські торгівці запровадили торгівельні пункти уздовж азійських берегів аж до Нагасакі в Японії, їх було мізерно мало. В очах більшости західняків землі Сходу залишалися просто магічними іменами, в очах більшости східняків Португалія не була навіть іменем.

В шістнадцятому сторіччі звичайні мешканці Сходу відчули присутність європейських авантурників здебільшого через надзвичайні рослини, що вони привозили з Нового Світу, — кукурудзу, картоплю, солодку картоплю, арахіс. Вони росли там, де більше нічого рости не могло, виживали за будь-якої погоди й чудово допомагали гладшати землеробам та їхнім тваринам. Упродовж шістнадцятого сторіччя ними засадили мільйони акрів від Ірландії до Хуанхе.

Схоже, ці рослини поширилися саме вчасно. Шістнадцяте сторіччя було золотим віком і східної, і західної культур. У 1590-і роки (на загальну думку, особливо добре десятиріччя) лондонці мали змогу подивитися нові драми, як-от Шекспірових Генриха V, Юлія Цезаря та Гамлета, чи прочитати недорогі релігійні трактати, як-от Книгу мучеників Джона Фокса, тисячами надруковані на нових друкувальних пресах і оздоблені дереворитами страт справжніх вірян. З іншого боку Євразії пекінці могли слухати двадцятичотиригодинну Піонову альтанку Тан Сяньцзу, що й досі є найвідвідуванішою китайською традиційною оперою, чи читати Подорож на Захід (оповідь на сто розділів про Мавпу, Свиню та шрекоподібного велетня на ім'я Фраєр Сенд, що у сьомому сторіччі йшли до Індії слідом за ченцем, що шукав буддійські сутри, й щораз рятували його від незліченних небезпек).

Але за блискучим фасадом не так все було й добре. Чорна Смерть забрала третину чи й навіть більше людей з обох осередків, від 1350 року протягом приблизно сторіччя повторні сплески хвороби тримали кількість населення на низькому рівні. Втім від 1450 до 1600 року число голодних ротів в кожному з осередків зросло десь удвічі. 1608 року китайський науковець писав: "Населення зросло так сильно, що історичних паралелей до того майже немає"[300]. У далекій від Китаю Франції спостерігачі також відзначали, що люди множилися, за прислів'ям, "як миші в клуні"[301].

Страх завжди був рушієм суспільного розвитку. Більше дітей означало поділ поля на більше число ділянок чи більше спадкоємців, залишених без нічого, і в будь-якому разі більше клопоту. Землероби частіше виполювали бур'яни й угноювали поля, загачували струмки, копали криниці чи ткали та намагалися продавати більше вбрання. Дехто оселявся на гірших землях, вичавлюючи вбоге життя з пагорбів, каміння та піску, що на них їхні батьки навіть і не подивилися б. Інші полишали густонаселені осередки й ішли до дикого малонаселеного прикордоння. Але навіть коли вони вирощували диво-рослини з Нового Світу, ніколи не було чим особливо торгувати.

П'ятнадцяте сторіччя, коли робочої сили було мало, а землі вдосталь, поступово відходило в закапелки пам'яті: щасливі дні, яловичина та пиво, свинина та вино. Тоді, в минулому, казав 1609 року префект провінції недалеко від Пекіна, все було ліпше: "Кожна родина була самодостатньою, мала свій будинок, аби жити, землю, аби її культивувати, пагорби, де брати дрова, сади та городи, аби вирощувати фрукти та городину"[302]. Але тепер "дев'ятеро з десятьох стали злиднями... Жадоба не знає меж... От лихо!" Германський мандрівник 1550 року пише пряміше: "Раніше в селянських хатах харчувалися інакше. Тоді було досить м'яса та харчів"[303]. Але тепер "все справді змінилося... найзаможніші селяни харчуються майже гірше, ніж сезонні робітники та найманці минулих часів".

В англійській казці Дика Вітингтона (що походить від шістнадцятого сторіччя так само, як багато таких оповідей) бідний хлопчик та його кіт ідуть з села до Лондона і їм там добре, але в реальному світі багато мільйонів голодних людей, що поринули до міст, просто потрапили з вогню в полум'я. Рисунок 9.3 показує, як змінювалася після 1350 року реальна заробітна платня мешканців міст (тобто здатність споживачів придбати основні товари з поправкою на інфляцію). Графіка створено на підставі болісної детективної праці істориків економіки, що розшифровували заплутані записи, занотовані вавилонською сумішшю мов і в термінах ще складнішої плутанини одиниць. Європейські архіви до чотирнадцятого сторіччя не містять даних, що надаються до достатньо точного розрахунку прибутків, а Китай не має таких даних аж до початку вісімнадцятого сторіччя. Але попри прогалини в даних та безліч взаємоперетинних кривих принаймні західна тенденція очевидна. Заробітна платня скрізь, де є дані, приблизно подвоювалася протягом сторіччя після Чорної Смерти, потім, із відтворюванням населення, здебільшого меншала до передхворобних рівнів. Флорентійці, що в 1420-і роки тягали каміння та зводили баню собору Брунелескі, харчувалися м'ясом, сиром та оливками; ті, що 1504 року тягли до призначеного місця Мікеланджелового Давида, мусили задовольнятися хлібом. Сторіччям пізніше їхні праправнуки тішилися, коли мали хоча б хліб.

Натоді Євразією з кінця в кінець поширювався голод. Поганий врожай, погана порада щодо землеробства чи просто невдалі дії могли перетворити незаможні родини на нужденні (в Китаї це зводило раціон до полови, бобових стручків, деревної кори та бур'янів, у Європі — до капусних качанів, бур'яну та трави). Низка лих могла штовхнути тисячі людей на дороги в пошуках харчів, а найслабших приректи на голодування. Можливо, невипадково в первісних версіях найдавніших європейських народних казок (як-от Дика Вітингтона) оповідачі-селяни мріяли не про золоті яйця та магічні бобові стручки, а про звичайні яйця та боби. Все, чого вони просили в казкових фей, стосувалося повного шлунку.

І на Сході, і на Заході ставлення середньої верстви до волоцюг та старців постійно жорсткішало, їх запроторювали до нічліжок та тюрем, виштовхували до прикордоння чи віддавали в рабство. Звичайно, це було безсердечно, але люди, чиє становище було трохи ліпшим, відчували, що мають досить своїх негараздів, аби перейматися ще кимось. 1545 року, у тяжкий час, один джентльмен в дельті Янцзи завважив, що "постраждалих [тобто найзлиденніших] звільняли від сплати податків"[304], але "заможних так притискали, що вони також ставали майже злидарями". Дітям колись респектабельних родин в обличчя дивилася перспектива низхідного руху суспільними щаблями.

Сини шляхти знайшли нові способи боротьби за багатство та владу в цьому жорсткішому світі, лякаючи консерваторів своєю зневагою до традицій. "Вбрання та капелюхи рідкісних стилів поступово зношуються, — з тривогою писав китайський чиновник, — і дехто навіть стає торгівцем!"[305] Що ще гірше, як писав його колега, навіть шановані колись родини

несамовито прагнуть багатства та високих посад... Дістаючи втіху від нагромаджування звинувачень, вони вживають владу, аби так сильно протискати свої справи, що стало неможливо відрізнити криве від прямого. Сприяючи розкошам та витонченому стилеві, вони скрізь тиняються у білому шовковому вбранні й тягнуть його за собою так, що неможливо відрізнити шляхетну особу від простолюду.[306]

Державна служба Китаю стала особливо гарячою цариною. Шереги шляхти розбухали, кількість адміністративних посад лишалася тою самою. Терниста брама навчання вужчала, й багатії знаходили способи зробити багатство вагомішим, ніж освіченість. Один провінційний посадовець скаржився, що "незаможних науковців, що сподівалися дістати місце [через іспити], чиновники відкидали, наче то були голодні біженці"[307].

Навіть для королів, на самому вершечку піраміди, це були напружені часи. Теоретично більшання населення корисне для державців — більше платників податків, більше потенційних солдатів. Але на практиці все було не так просто. Загнані в куток, голодні селяни могли повстати замість платити податки, а роздрібнені й пересварені феодали часто з ними погоджувалися. (Кандидати на китайську державну службу, що не подужали скласти іспити, виробили особливу манеру знов виринати на поверхню в ролі повстанців.)

Проблема була стара, як саме королівство, й більшість королів шістнадцятого сторіччя вибирали старі розв'язки, централізацію та експансію. Японія була, мабуть, екстремальним випадком. Там політичне керівництво розпалося вже в п'ятнадцятому сторіччі, і села, буддійські храми й навіть окремі міські квартали встановлювали власні уряди та наймали крутих хлопців захищати себе чи грабувати сусідів[308]. У шістнадцятому сторіччі зростання населення спричинило шалене змагання за ресурси, з-поміж багатьох маленьких лордів поступово поставали кілька великих. Перша португальська зброя опинилася в Японії 1543 року (на ціле покоління раніше, ніж самі португальці), а в 1560-і роки японські ремісники вже робили чудові власні мушкети, саме вчасно, аби допомогти вжевеликим лордам, що могли дозволити собі озброїти своїх послідовників і стати ще більшими. 1582 року єдиний провідник Тойотомі Хідейосі зробився сеґуном практично усього архіпелагу.

Хідейосі умовив своїх розсварених земляків скласти зброю, пообіцявши перетопити її на цвяхи та прогоничі для найбільшої в світі статуї Будди, вдвічі більшої за Статую Свободи. За це належалося, як він пояснив, "дістати винагороду не лише в цьому житті, а й у наступному"[309]. (На християнського місіонера це не справило враження. За його записами, Хідейосі був "неймовірно хитрий та підступний. Він позбавив людей зброї під приводом релігійного благочестя"[310].)