Розділ «Частина II»

Атлантичні королівства лежали на максимальній можливій відстані від маршрутів Червоного моря та шовкових шляхів, але різноманітні капітани, що вірили у свої чудові нові кораблі, пропонували в обмін на подарунки, позики та торгівельні монополії перетворити колишню географічну ізоляцію на перевагу. Вони знайдуть шлях на Схід через Атлантику. Дехто з них обіцяв попливти навколо південного кінця Африки до Індійського океану, уникнувши незграбного бізнесу та угод з венеційцями та мусульманами. Інші казали, що просто плистимуть на захід, аж поки обійдуть всю земну кулю й дістануться Сходу[297]. (Третій підхід, через Північний полюс, із очевидних причин видавався менш привабливим.)

Більшість європейців віддавали перевагу рухові на південь над рухом на захід, бо цілком слушно вважали, що треба дуже далеко плисти на захід, аби потрапити на Схід. Якщо в цій оповіді й є десь місце недолугим ідіотам, то воно, безперечно, належить Колумбові, що відкрив дорогу до Теночтитлану, бо колосально недооцінив дорогу навколо земної кулі й відмовлявся повірити, що його числа неправильні. І навпаки, якщо є місце для великих людей, воно має належати тверезим радникам імператорів Мін, що порахували кошти та виграші й припинили донкіхотські походи Чжена у 1430-і роки та "загубили" записи про них у 1470-і.

Часом трохи недолугости й не завадить, але насправді між недолугістю та здоровим глуздом великої відмінности немає, бо карти залишають хлопцям мало змоги робити щось інше, ніж вони робили. Коли 1403 року Юнле посів китайський трон, він мав поліпшити становище своєї нації в південній Азії. Посилати Чженові Флоти-скарбниці до Калікуту та Ормузу було дорогим способом досягти цього, але він себе виправдав. Проте посилати Чжена на схід у порожній океан було просто поза питанням, і не важить, скільки там могло бути зілля безсмертя. Завжди існувала можливість, що адміністратори Китаю п'ятнадцятого сторіччя зрештою припинять дорогі подорожі до Індійського океану, але можливости посилати флоти до Тихого океану не було ніколи. Економічна географія робила пошук ірраціональним.

Важко також уявити собі, як європейські мореплавці могли не потрапити до Америк досить скоро після того, як вони подалися до Атлантики в пошуках шляху до багатств Сходу. Колумб та його люди мусили мати серця  з дубу та нутрощі з заліза, аби стрибнути в невідоме, маючи вітер в спину, без гарантії знайти інший вітер, що приведе їх додому Але якби вони відступилися, в європейських портах було багато хоробрих людей, готових спробувати знову І якби королева Ізабела 1492 року не пристала на пропозицію Колумба, європейці не припинили би подорожувати на захід. Тоді або Колумб знайшов би підтримку деінде, або ми просто пам'ятали б іншого великого першовідкривача — можливо, Кабото чи португальця Педру Альвариша Кабрала, що 1500 року відкрив Бразилію, бо вона перекрила йому шлях до Індії.

Так само, скажімо, як коли землероби заступили мисливців-збирачів, а держави заступили села, карти зробили неминучим те, що шибайголови моряки з біляатлантичної смуги мали відкрити Америки радше раніше, ніж пізніше і, безперечно, раніше, ніж так само відчайдушні моряки з Південно-китайського моря.

А коли вже це відбулося, наслідки було великою мірою визначено наперед. Європейські мікроби, зброя та інституції були настільки могутніші за автохтонні американські, що тубільне населення та держави просто занепали. Якби Монтесума чи Кортес зробили інший вибір, перші конкістадори могли б померти на просяклих кров'ю вівтарях Теночтитлану, їхні серця могли б під пронизливі крики вирвати з живих тіл та запропонувати богам. Але все одно слідом за ними йшли інші конкістадори, що приносили віспу, гармати та плантації. Автохтонні американці мали не більше шансів протистояти європейському імперіялізмові, ніж автохтонні європейські мисливці-збирачі успішно чинити опір землеробам за сім чи вісім тисячоліть до того.

Географія грала велику роль і тоді, коли європейці обходили південну Африку та пливли до Індійського океану, але інакше. Тут європейці потрапляли до світу з вищим суспільним розвитком, стародавніми імперіями, давно усталеними торгівельними домами та власними смертельними хворобами. Відстань та кошти — фізична та економічна географія — обмежували європейські вторгнення так само, як подорожі до Америк. Перша португальська місія, що попливла навколо Африки до Індії 1498 року, складалася лише з чотирьох кораблів. Її провідник Васко да Ґама був ніхто, обраний в очікуванні неминучої поразки.

Да Ґама був великим капітаном, що пройшов шість тисяч миль відкритим морем, аби спіймати вітри, що привели його на південь від Африки, але він не був політиком. Він зробив майже все, аби виправдати недовіру людей. Його звичка викрадати та бити місцевих лоцманів ледве не призвела до катастрофи ще до того, як він полишив Африку, а коли постійно зневажувані гіди привели його до Індії, він образив індійських володарів Калікуту припущенням, що вони християни. Далі він образив їх, запропонувавши мізерні подарунки, а коли нарешті дістав вантаж з прянощів та коштовного каміння, зігнорував усі поради й наразився на супротивні вітри. Майже половину його екіпажу забрав Індійський океан, а тих, що вижили, понівечила цинга.

Попри всі грубі помилки Васко да Ґама все одно збагатив себе та свого короля, бо прибуток від азійських прянощів перевищив 100 відсотків. Десятки португальських кораблів пішли його шляхом, використовуючи свою єдину перевагу — вогнепальну зброю. Маневруючи залежно від обставин між торгівлею, залякуванням та стріляниною, португальці виявили, що пістоль є найкращим засобом укладання угод. Вони захопили порти уздовж індійського берега, перетворили їх на торгівельні анклави (чи піратські лігва залежно від того, хто про це розповідає) й доправляли звідти до Португалії перець.

Португальських кораблів було так мало, що вони нагадували радше москітів, що дзижчали навколо великих королівств Індійського океану, ніж конкістадорів. Проте після десь десятьох років їхніх укусів султани та королі Туреччини, Єгипту, Ґуджарату та Калікуту, підбурювані Венецією, вирішили покласти цьому край. 1509 року вони зібрали понад сто кораблів, захопили біля індійського берега вісімнадцять португальських військових кораблів і замкнули коло з наміром таранити їх та брати на абордаж. Португальці потрощили їх на дрібні уламки.

Так само, як османи на Балканах на сторіччя раніше, володарі всіх країн навколо Індійського океану кинулися копіювати європейську зброю, але швидко дізналися, що на те, аби відбитися від португальців, самих гармат мало. Треба було запозичити цілу мілітарну систему й перетворити суспільний порядок, аби звільнити місце для військовиків нового типу. В південній Азії шістнадцятого сторіччя це виявилося так само важкою справою, як за три тисячі років до того, коли королі західного осередку намагалися задаптувати своє військо до колісниць. Володарі, що рухалися надто повільно, мусили відкривати шаленим нападникам порт за портом, а 1510 року португальці залякали султана Малакки, що контролював протоки до самих Островів прянощів, і дістали від нього торгівельні права. Коли султан знову відчув, що має хребта, й викинув їх геть, португальці захопили його місто. Томе Піреш, перший португальський губернатор Малакки, написав: "Той, хто володарює в Малаці, тримає руку на горлі Венеції".

1521

  не лише Венеції. Піреш пише:

Китай — важлива, гарна й дуже багата країна, і, як видається, губернатор малакки не потребуватиме надто великої сили, аби в ній запанувати, бо люди там дуже слабкі й їх легко подолати. Важливі особи, що часто там бували, також кажуть, що губернатор індії, якщо візьме малакку, міг би десятьма кораблями захопити все китайське узбережжя.[298]

У надсприятливі роки початку шістнадцятого сторіччя авантурникам, що перетинали Атлантичний океан та обходили Африку, видавалося можливим майже все. Чому просто не взяту гору над Сходом, як вони вже туди дісталися? Тому 1517 року португальський король вирішив перевірити Пірешову теорію й відрядив його до Ґуанчжоу запропонувати мир та торгівлю з Піднебесним королівством. На жаль, Піреш був майже таким дипломатом, як да Ґама, і почалося трирічне вкидання шайби, коли Піреш вимагав зустрічі з імператором, а місцеві чиновники змушували його чекати. Нарешті Піреш дістав своє 1521 року, того самого року, коли Кортес вдерся до Теночтитлану.

Однак з Пірешом все сталося не так, як із Кортесом. Приїхавши до Пекіна, Піреш мусив ще кілька тижнів чекати авдієнції, що зрештою відбулася катастрофічно погано. Поки Піреш вів перемови, від султана Малакки прийшов лист зі звинуваченням португальського посланця в тім, що той вкрав його трон. Потім надійшли листи від чиновників, що їх Піреш образив у Ґуанчжоу, зі звинуваченнями його в канібалізмі та шпіонажі. Потім, у найгірший з усіх можливих моментів, китайський імператор раптово помер. Під вир звинувачень та контрзвинувачень Пірешову команду закували в залізо.

Що сталося з Пірешом, залишилося неясним. В одному листі від моряка, заарештованого разом із ним, сказано, що він помер в тюрмі, але з іншої розповіді випливає, що його заслали на село, де через двадцять років португальський священик зустрів його доньку. Священик наполягав на тім, щоб дівчина довела свою ідентичність, прочитавши "Отче наш" португальською мовою. Вона розповіла, що Піреш дожив до старости з багатою китайською дружиною й помер зовсім недавно. А втім, найімовірніше, Піреша спіткала така сама доля, як і решту учасників посольства. Спочатку їх виставили на публіку й прилюдно принижували, потім стратили та розчленували. Пеніса кожного з чоловіків відітнули й запхали йому до рота, потім частини тіл понастромляли на кілки навколо Ґуанчжоу.

Хоч би яка була його доля, Піреш у тяжкий спосіб дізнався, що попри всю свою зброю європейці й досі мало що важили тут, у справжньому центрі світу. Вони знищили ацтеків і пострілами проклали собі шлях на ринки Тихого океану, але на те, аби вразити охоронців воріт Піднебесного королівства, цього було замало. Східний суспільний розвиток все ще значно випереджав західний, і попри європейське Відродження, моряків та зброю 1521 року ще мало що вказувало на можливість суттєвого вужчання розриву між Сходом та Заходом. Мало минути ще три сторіччя, поки стало ясно, яку саме відмінність спричинило те, що Кортес, а не Чжен спалив Теночтитлан.

9

Захід наздоганяє