Розділ «Частина II»

Можливо, тому, що китайський ренесансний дух, хоч би який сенс ми вкладали в цей термін, до дванадцятого сторіччя почав згасати. Суспільний розвиток зупинився, а в тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях почав спадати. Зі зникненням передумов Відродження мислення еліти справді ставало дедалі консервативнішим. Деякі історики вважають, що провал Нової політики Ван Аньши у 1070-і роки відвернув неоконфуційців від спілкування з ширшим світом; інші вказують на падіння Кайфина 1127 року; ще інші бачать причини в цілком різних місцях. Але майже всі погоджуються, що інтелектуали далі мислять глобально й водночас діють насправді дуже локально. Замість ризикувати життям у політичній внутрішній боротьбі у столиці, більшість залишилися вдома. Дехто організовував місцеві академії, влаштовував лекції та читальні групи, але відмовлявся готувати учнів до державних іспитів. Інші писали правила для добре впорядкованих сіл та родинних ритуалів; ще інші зосередилися на собі, будуючи одне досконале життя за один раз через "мовчазне сидіння" та споглядання. Згідно з Чжу Сі, теоретиком дванадцятого сторіччя,

Якщо ми спробуємо налаштувати свідомість на стан, вільний від сумнівів, наш поступ буде полегшений, наче нестримний рух великої ріки... То налаштуймо наші свідомості на вшанування нашої доброчесної природи та продовжування наших студій. Питаймо себе щодня, чи були ми недбалими у своїх студіях і чи були ми слабкими щодо будь-чого, пов'язаного з нашою доброчесною природою... Якщо протягом року ми наполегливо чинитимемо в такий спосіб, як можемо ми не розвинутися?[292]

Чжу був людиною свого часу. Він відмовився від імперських посад і жив скромно, заробив собі репутацію від нуля викладанням у місцевій академії, писанням книжок і розсиланням листів із поясненням своїх ідей. Єдина його спроба вплинути на національну політику закінчилася вигнанням та засудженням праці його життя як "підробного навчання". Але з нагромаджуванням у тринадцятому сторіччі зовнішніх загроз і спробами чиновників Сун пов'язати їхню причину з освіченими людьми філософськи бездоганне та політично незагрозливе трактування Конфуція в працях Чжу почало видаватися досить корисним. Спочатку його теорії реабілітували, потім ввели до державних іспитів і зрештою зробили винятковим базисом для просування адміністративними щаблями. Мислення Чжу Сі стало ортодоксальним. "Від часу Чжу Сі ми знаємо, де наш Шлях, — щасливо проголосив один науковець близько 1400 року. — Більше немає потреби писати, нам лишилося тільки вправлятися"[293].

Чжу часто називають другим за впливовістю мислеником в китайській історії (після Конфуція, але перед Мао) — що залежно від кута зору критика був довершеним послідовником класиків або прирік Китай на стагнацію, самозадоволеність та тиранію. Але це надто сильно прославляє чи ганьбить Чжу. Подібно до всіх найбільших теоретиків, він просто давав епосі саме ті ідеї, що вона потребувала, а люди користалися ними так, як вважали за належне. Це найліпше видно з думок Чжу щодо родинних вартостей. На початок дванадцятого сторіччя буддизм, протофемінізм та економічне зростання змінили давніші ґендерні ролі. Багаті родини тепер часто дбали про освіту своїх доньок і давали їм більші посаги до шлюбу, відтак дружини дістали більше впливу в родині. А коли фінансове становище жінок поліпшилося, було запроваджено принцип, що доньки могли успадковувати майно так само, як сини. Навіть у найнезаможніших родинах виробництво текстилю на продаж давало жінкам змогу більше заробляти, що знову ж таки приводило до більших майнових прав.

Чоловічу відповідь дали багаті в дванадцятому сторіччі, коли Чжу був ще молодий. Було пропаговано жіночу цнотливість, подружню залежність та вимогу, аби жінки залишалися у внутрішній частині будинку (якщо їм конче треба було вийти, вони мали вдягати вуаль чи їх мали нести на занавішених ношах). Критики особливо нападали на вдів, що одружувалися вдруге й забирали майно в інші родини. На тринадцяте сторіччя, коли мислення Чжу Сі було реабілітовано, його доброчесний ідеал перестворення досконалих конфуційських родин почав видаватися корисною оболонкою, що надавала цим ідеям філософської форми. Відтак, коли чиновники в чотирнадцятому сторіччі почали згортати майнові закони, що сприяли жінкам, вони радісно оголосили, що це було во ім'я мислення Чжу Сі.

Не писання Чжу спричинили такі зміни в житті жінок. Вони були лише одним з напрямів ширшого реакційного настрою, що охопив не лише освічених державних службовців, а й людей, що навряд чи читали Чжу. Наприклад, за ці роки кардинально змінилися уявлення ремісників про жіночу красу. Давніше, у восьмому сторіччі, під час розквіту буддизму та протофемінізму, одним з найпопулярніших стилів керамічних статуеток був напрям, що його історики мистецтва негалантно називають "гладкі пані". За поширеною думкою, під впливом Ян Гуйфей, куртизанки, що її чари 755 року спонукали Ань Лушаня повстати, вони зображують жінок з комплекцією, гідною Рубенса, що роблять все, від танцю до гри в поло. І навпаки, у дванадцятому сторіччі художники портретували жінок зазвичай блідими й виснаженими. Вони догоджають чоловікам чи мляво сидять, чекаючи, поки чоловіки повернуться додому.

Можливо, тоненькі красуні сиділи, бо їм боліли ноги. Сумнозвісний звичай перев'язувати ноги — деформувати ноги маленьких дівчаток, туго зав'язуючи їх тканиною, закручуючи та ламаючи пальці ніг заради витончености, — почався, мабуть, близько 1100 року, за тридцять років до народження Чжу. Про це згадують кілька тогочасних поем, а невдовзі після 1148 року науковець зазначив, що "перев'язувати ноги жінкам почали недавно; про це не написано в жодній книжці з попередніх часів"[294].

Найраніші археологічні свідчення щодо перев'язування ніг походять з поховань Хуан Шен та пані Чжоу, жінок, що скинули ці смертельні навитки 1243 та 1274 року відповідно. В обох похованих жінок ноги були перев'язані стрічками тканини завдовжки у шість футів, до поховань було вкладено шовкові черевички та шкарпетки з гострими підігненими кінчиками. Скелет пані Чжоу досить добре зберігся, аби можна було побачити, що шкарпетки та сандалі пасували до її здеформованих ніг: вісім маленьких пальців були підігнуті під ступні, а великі пальці були загнуті вгору, аби манюсінькі ніжки можна було застромити у вузькі гостроносі черевички.

Китай дванадцятого сторіччя не винайшов змінювання жіночих ніг. Поліпшування жіночої ходи є, мабуть, чи не найуніверсальнішою манією (принаймні серед чоловіків). Проте страждання Хуан та Чжоу на порядки більші, ніж зазнали жінки в інших культурах. Ходіння на шпильках може спричинити пухлини; перев'язування ніг посадить вас в інвалідне крісло. Важко уявити собі, якого болю завдавала така практика — день у день, від колиски до могили. Того самого року, коли поховано пані Чжоу, було оприлюднено перший відомий критичний відгук про перев'язування ніг: "Маленьких дівчаток чотирьох чи п'яти років, що не зробили нічого поганого, примушують терпіти неймовірний біль і перев'язувати ноги, аби вони лишалися маленькими. Я не розумію, навіщо це"[295].

Справді, навіщо? А втім, перев'язування ніг ставало дедалі поширенішим і дедалі болючішим. Перев'язування тринадцятого сторіччя робило ноги тоншими; перев'язування сімнадцятого сторіччя фактично робило їх коротшими — пальці ніг підгинали у калічну кулю розірваних зв'язок та скручених сухожиль, відому під назвою "золотий лотос". На фотографії скалічених ніг останніх жертв двадцятого сторіччя важко дивитися[296].

Дорікати за це Чжу Сі було б надмірно. Його філософія не спричинила повороту китайської елітарної культури до консерватизму; радше культурний консерватизм спричинив успіх його ідей. Мислення Чжу Сі було лише найочевиднішим складником ширшого відгуку на військову поразку скорочення видатків та падання суспільного розвитку. Світ дванадцятого сторіччя став гірким, давнина ставала не так джерелом оновлення, як джерелом захисту, і на той час, коли 1274 року померла пані Чжоу, ренесансоподібного духу, що міг би посприяти всеохопному досліджуванню, катастрофічно бракувало.

Отже, чи можна стагнацією, а потім спадом суспільного розвитку після 1100 року пояснити, чому Кортес, а не Чжен пішов до Теночтитлана? Частково так. Можливо, цим можна пояснити, чому в дванадцятому та тринадцятому сторіччях не було великих дослідницьких подорожей. Але на 1405 рік, коли перший з Чженових Флотів-скарбниць вирушив з Нанкіна, східний суспільний розвиток знов стрімко зростав. Сам той факт, що Юнле далі посилав Чжена через Індійський океан, вказує на налаштування свідомости на дорогі витрати. Із початком піднесення суспільного розвитку інтелектуали п'ятнадцятого сторіччя почали шукати альтернатив мисленню Чжу Сі.

Блискучий Ван Янмін, наприклад, дуже старанно намагався дотримуватися правил Чжу. У 1490-і роки Ван провів, як радив Чжу, тиждень у спостеріганні бамбукового стебла, але замість осяяння дістав хворобу. Потім Ван мав щось на кшталт прозріння, доречного в успішному розширюваному суспільстві: він усвідомив, що кожен інтуїтивно знає правду й без років мовчазного сидіння та вивчання коментарів до Конфуція. Кожен може набути мудрости, просто якщо вийде назовні й щось зробить. Ван, людина слова, став новою людиною Відродження, на рівні найвидатніших генералів, чиновників, видавців стародавніх текстів та поетів. Його послідовники, що дедалі більше повставали проти мислення Чжу Сі, проголошували, що на вулицях повно мудреців, що кожен сам може вирішити, що є добро та зло, й що багатіти — то добре. Вони навіть захищали рівність жінок.

Рішення покласти край Чженовим подорожам було прийняте насправді не на тлі консервативного скорочення видатків, а на тлі експансії, новацій та викликів, що поставали й діставали гідну відповідь. Важко припустити, що жорсткий спрямований всередину настрій відітнув китайські досліджування в п'ятнадцятому сторіччі, тоді як динамічна культура Відродження штовхала європейців через моря. То в чім тоді причина?

Переваги ізоляції

 и вже бачили відповідь: це знову карти, а не хлопці повели Схід та Захід різними шляхами. Завдяки географії західнякам просто легше було дістатися Америк, ніж східнякам (рис. 8.9).

Найочевидніша географічна перевага європейців була фізичною: переважні вітри, розташовання островів і просто розмір Атлантичного та Тихого океанів полегшували їм життя. Із часом східноазійські дослідники напевне перетнули б Тихий океан, але за однакових інших умов вікінгам чи португальцям завжди було легше досягти Нового Світу, ніж китайцям чи японцям.

Звичайно, в житті інші умови рідко бувають однаковими, а в п'ятнадцятому сторіччі економічна та політична географії змовилися, аби збільшити переваги, що їх надала західній Європі географія фізична. Східний суспільний розвиток був значно вищий за західний, і завдяки таким людям, як Марко Поло, Захід про це знав. Це дало західнякам економічні спонуки прагнути дістатися Сходу та пробитися на найбагатші ринки на землі. У східняків, навпаки, не було стимулів іти на Захід. Вони були певні, що всі інші прийдуть до них.

Араби були розташовані дуже зручно, аби домінувати на західних відгалузках шовкового шляху та торгівельних маршрутах Індійського океану, тому протягом багатьох сторіч європейці на найдальших кінцях східно-західних артерій здебільшого залишалися вдома й обходилися крихтами, що венеційці збирали з арабських столів. Хрестові походи та монгольські напади почали міняти політичну карту, отже, полегшили європейцям завдання доступитися до Сходу. Жадоба почала перемагати лінощі та страх і потягла торгівців (особливо венеційців) через Червоне море до Індійського океану чи, як родину Поло, через степи.

Коли західноєвропейські держави почали рухатися до сильнопорядкового стану й інтенсифікували свої війни після Чорної Смерти, політична географія додала поштовх до економічного потягу. Володарі з біляатлантичної смуги несамовито прагнули купувати більше гармат і вичерпували звичайні способи збагачування (змушувати чиновників обкладати людей податками, грабувати юдеїв, спустошувати землі сусідів тощо). Вони були готові говорити з будь-ким, хто міг запропонувати нові джерела прибутків, навіть з непевними жадібними персонажами, що вешталися в портах.