Розділ «Частина II»

Та невже? Передбачення Енрике справді вражає, але воно не унікальне. Інші європейські монархи наступали йому на п'яти, а приватна ініціятива незліченних італійських моряків просувала процес не меншою мірою, ніж примхи володарів. Якби Енрике замість мореплавства займався колекціюванням монет, прогалину заповнили б інші державці. Коли португальський король Жоао відхилив божевільний проект ґенуйського авантуриста Христофора Колумба спробувати досягти Індії, пливучи на захід, на пропозицію пристала королева Ізабела (хоча він, перш ніж дістав згоду, мав тричі рекламувати їй свою ідею). Через рік Колумб повернувся й оголосив, двічі помилившися, що він досяг землі великого хана (перша помилка була в тім, що насправді він дістався Куби; друга — що монгольських ханів вигнали з Китаю за понад сто років до того). Настрашений оповідями про новий похід кастильців до Азії, англійський король Генрих VII 1497 року відрядив флорентійського торгівця Джованні Кабото[285] шукати північноатлантичну альтернативу. Кабото досяг крижаного Ньюфаундленда і — так само радісно помиляючися, як Колумб, — теж повідомив, що це земля великого хана.

Від помилки Чжентуна захоплює дух, втім треба пам'ятати, що 1436 року, коли він "вирішив" не посилати до Нанкіна робітників будувати кораблі, йому було лише дев'ять років. Радники зробили вибір за нього, а їхні наступники повторювали цей вибір протягом цілого п'ятнадцятого сторіччя. Згідно з однією з оповідей, коли двір 1477 року відродив ідею Флотів-скарбниць, кліка чиновників знищила записи про подорожі Чжена. Їхній ватажок Лю Дася пояснив військовому міністрові, що

[Чженові] подорожі до Західного океану коштували мільйонів у грошах та зерні, мало того, людей, що там загинули, можна рахувати десятками тисяч... це була дія поганого уряду, що її міністри мають суворо засудити. Навіть якби старі архіви ще збереглися, їх треба було б знищити.[286]

Усвідомивши родзинку, що Лю свідомо "загубив" документи, міністр підвівся з місця. "Ваші приховані чесноти, пане, — сказав він, — чималі. Безперечно, це крісло скоро буде вашим!"

Якби Енрике та Чжентун були іншими людьми та приймали інші рішення, шлях історії все одно був би дуже подібним. Можливо, замість питати, чому ті чи ті принци та імператори робили такий вибір, а не інакший, варто поцікавитися, чому західноєвропейці ризикували, а на Китай зійшов внутрішній консерватизм. Можливо, не великі люди чи недолугі ідіоти, а особливості культури відрядили до Теночтитлана Кортеса, а не Чжена.

Народжені знов

 олландський мисленик Еразм[287] 1517 року писав другові: "Нині я майже хотів би знову бути молодим з єдиної причини — бо очікую нового приходу золотого віку"[288]. Нині ми знаємо цей "золотий вік" з французькою назвою la renaissance, "відродження", і багато хто вбачає в цьому відродженні культурну силу, що раптово й незворотно відокремила європейців від решти світу й спонукала людей типу Колумба та Кабото робити те, що вони робили. Творчий геній здебільшого італійської культурної еліти, "першородних серед синів нової Європи"[289], за відомою характеристикою історика дев'ятнадцятого сторіччя, спрямував Кортеса на стежку до Теночтитлана.

Історики зазвичай простежують коріння Відродження до дванадцятого сторіччя, коли північноіталійські міста скинули владу германців та папи й постали як могутні економічні володарі. Їхні лідери відмовилися від недавньої історії підкоряння чужоземним володарям і почали шукати способи самоврядування в незалежних республіках. Дедалі впевненіше вони доходили висновків, що відповіді можна знайти в класичній римській літературі. У чотирнадцятому сторіччі, коли зміна клімату, голод та хвороби зробили непевними багато речей, що раніше не викликали сумніву, деякі інтелектуали поширили свою інтерпретацію античної класики на загальне бачення суспільного відродження.

Античність — почали твердити ці мисленики — була чужою країною. Стародавній Рим був землею надзвичайної мудрости та доброчесности, але варварські "Середні віки" втрутилися між ним і новими часами й все зіпсували. Інтелектуали вважали, що єдиний шлях для італійських новозвільнених міст-держав був подивитися назад: треба було збудувати міст до минулого, аби стародавня мудрість могла народитися знов і вдосконалити людство.

Мостом мали стати наука та мистецтво. Шукаючи в монастирях загублені рукописи й вивчаючи латину з не меншою ретельністю, ніж самі римляни, науковці могли думати й говорити як римляни. А тоді справжні гуманісти (як називали себе народжені знов) мали відновити стародавню мудрість. Так само, попорпавшися в римських руїнах, архітектори могли навчитися відтворювати стародавній фізичний світ, будувати церкви та палаци, що мали сформувати життя найвищої доброчесности. Художники та музиканти, що не мали римських реліквій до вивчання, будували здогади щодо стародавніх взірців, а державці, що прагнули показати, що вони вдосконалюють світ, наймали гуманістів радниками, залучали художників, аби ті їх убезсмертили, та колекціювали римські старожитності.

Дивною рисою Відродження було те, що ця на позір реакційна боротьба за відтворення старожитности насправді випродукувала бурхливо нетрадиційну культуру винахідництва та пошуку невідомого. Звичайно, звучали й консервативні голоси, що змушували радикальніших мислеників (як-от Мікеланджело) випити гірку чашу заслання та залякували інших (як-от Ґалілея) до мовчанки. Але вони лише заважали наступові нових ідей.

Результат був феноменальний. "Люди Відродження", як-от Мікеланджело, пов'язали між собою усі галузі науки, мистецтва та ремесел, переоцінили їх у світлі старовини й таким чином зреволюціювали їх усі одразу. Деякі з цих дивовижних постатей, як-от Леон-Батиста Альберті, були водночас блискучими теоретиками й творцями, а найвеличніші, як-от Леонардо да Вінчі, були неперевершеними в усьому, від портретування до математики. Їхні творчі розуми легко пересувалися між студіями та коридорами влади, між теоретичними роздумами знаходили час вести армії, керувати установами та радити державцям. (На додачу до писання Державця Мак'явеллі писав Ще й найкращі комедії свого часу.) Відвідувачі та емігранти поширювали нові ідеї з осередку Відродження Флоренції аж до Португалії, Польщі та Англії, де розквітали власні яскраві відродження.

Поза сумнівом, це був один з найдивовижніших епізодів історії. Італійці Відродження не перестворювали Рим — навіть 1500 року західний суспільний розвиток був на цілих десять балів нижчий, ніж римський пік за півтора тисячоліття до того. Читати вміли більше італійців, ніж у зеніті Римської імперії, але найбільше місто Європи було за розміром лише однією десятою стародавнього Риму; європейським солдатам попри те, що вони мали гармати, довелося б поборотися, аби подолати легіони Цезаря, а найбагатші європейські країни залишалися менш продуктивними, ніж найбагатші римські провінції. Проте жодна з цих кількісних відмінностей не має значення, бо італійці Відродження справді зреволюціювали західну культуру так глибоко, що відірвали Європу від решти світу й надихнули західних авантуристів завойовувати Америки, тоді як консервативні мешканці Сходу залишалися вдома.

Гадаю, китайських інтелектуалів ця ідея здивувала б. Можу собі уявити, як вони відкладають вбік туш та пензлики і терпляче пояснюють європейським історикам дев'ятнадцятого сторіччя, що придумали цю теорію, що італійці дванадцятого сторіччя були не першими, кого розчарувала недавня історія й хто вирішив пошукати в давньому минулому шляхів виправлення сучасности. Китайські мисленики — як ми бачили у розділі 7 — робили щось подібне за чотириста років до того, озираючися до буддизму й знаходячи найвищу мудрість в літературі та мистецтві династії Хань. Італійці у п'ятнадцятому сторіччі перетворили античність на програму суспільного відродження, але китайці вже таке робили в одинадцятому. Флоренція 1500 року рясніла геніями, що легко пересувалися між мистецтвом, літературою та політикою, але таким самим був Кайфин 1100 року. Чи була широта Леонардо справді чимось дивовижним порівняно з Шень Куо, що писав праці з землеробства, археології, картографії, кліматичних змін, класики, етнографії, геології, математики, медицини, металургії, метеорології, музики, мистецтва та зоології? Почуваючися в механіці так само комфортно, як будь-хто з флорентійських винахідників, Шень пояснив роботу шлюзів та рухливих шрифтів друкарських машин, винайшов водяного годинника нового типу й збудував помпи, що осушили сотні тисяч акрів боліт. Так само різнобічний, як Мак'явеллі, він працював на державу на посаді керівника Астрономічного бюра і вів перемови з кочівниками. На Леонарда це неодмінно справило би враження.

Якщо Китай за чотири сторіччя до того мав на диво подібний власний Ренесанс, теорія дев'ятнадцятого сторіччя, згідно з якою Відродження спрямувало Європу унікальним шляхом, видається значно менш переконливою. Мабуть, має сенс інший висновок: кожен вік дістає мислення, якого потребує. Причина і китайського, і європейського ренесансів у тім, що в обох осередках мали місце перша та друга хвилі осьового мислення. Розумні освічені люди обмірковують проблеми, що перед ними постають, і, якщо постають однакові проблеми, вони доходять однакових наборів варіянтів висновків незалежно від того, де й коли живуть[290].

Китайці одинадцятого сторіччя та європейці п'ятнадцятого справді мали розв'язувати багато подібних проблем. Обидві групи жили в часи зростання суспільного розвитку Обидві групи мали відчуття, що друга хвиля осьового мислення погано закінчилася (розпад династії Тан та відмова від буддизму на Сході; кліматичні зміни, Чорна Смерть та криза церкви на Заході). Обидві групи дивилися поза недавнє "варварське" минуле в славетну давнину осьового мислення першої хвилі (Конфуцій та імперія Хань на Сході, Цицерон та Римська імперія на Заході). І обидві групи реагували однаково, застосовували найновітнішу науку до стародавньої літератури та мистецтва й користалися вислідами, аби тлумачити світ у нові способи.

Питати, чому культура європейського Відродження заслала шибайголів до Теночтитлану, а китайські консерватори залишилися вдома, означає не бачити суті проблеми так само, як коли питають, чому західні державці були великими людьми, а східні — недолугими ідіотами. Нам, безперечно, треба переформулювати питання. Варто спитати: якщо Відродження Європи п'ятнадцятого сторіччя справді надихнуло людей на сміливі досліджування, чому такого наслідку не мало Відродження Китаю в одинадцятому сторіччі? Чому китайські дослідники не відкрили Америк у дні династії Сун, навіть раніше, ніж їхню подорож туди уявив собі Мензис?

Швидка відповідь — хоч би який сильний був дух Відродження, він не міг доправити авантурників Сун до Америк, якщо вони не мали кораблів, здатних витримати таку подорож, а китайські кораблі одинадцятого сторіччя такими не були. Деякі історики з тим не погоджуються й кажуть, що вікінги досягли Америки 1000 року на довгих кораблях, значно простіших, ніж китайські джонки. Але швидкий погляд на глобус (чи рисунок 8.10) виявить значну відмінність. Вікінги, що пливли через Фарери, Ісландію та Ґренландію, ніколи не мусили пропливати відкритим морем більше, ніж п'ятсот миль. Хоч які це на перший погляд великі відстані, їх не можна порівняти з п'ятьма тисячами миль, що мали б подолати китайські дослідники, пливучи за течією Куросіо з Японії, повз Алеутські острови, аби досягти суходолу в північній Каліфорнії (якщо плисти за Екваторною протитечією з Філіппін до Нікарагуа, довелося б пройти відкритим морем вдвічі більшу відстань).

Фізична географія — а також, як ми побачимо далі в цьому розділі, інші галузі географії — просто є такою, що західноєвропейцям легше перетнути Атлантичний океан, ніж східнякам перетнути Тихий. І якщо бурі цілком могли занести якогось випадкового китайського корабля аж до Америки[291], а Північна екваторна течія могла, ймовірно, принести його назад, все одно не було жодної змоги, попри всю мотивацію ренесансного духу, що китайські дослідники одинадцятого сторіччя відкриють Америки та повернуться назад, аби про це розповісти.

Лише у дванадцятому сторіччі кораблебудування та навігація досягли рівня, за якого китайські кораблі могли надійно пройти туди й назад дванадцять тисяч миль від Нанкіна до Каліфорнії. Звичайно, до Колумба та Кортеса все ще мало минути приблизно чотириста років. То чому ж у дванадцятому сторіччі не було китайських конкістадорів?