Розділ «Частина II»

Чжен у Теночтитлані

 еночтитлан, 13 серпня 1431 року. Чженові болить голова. Він надто старий для цього. І надто великий. Весь день він посилав гінців до напівспаленого міста з вимогами, аби його союзники припинили вбивати ацтеків, але, коли сонце зайшло за пелену диму, полишив ці спроби. Зрештою, намагався він сам себе переконати, йому не можна докоряти за погром. Ці люди дикуни, негідники, нічого не знають про Божий шлях. Вони навіть заледве чули, що таке бронза. Вони, схоже, дбають лише про те, аби розтинати груди ворогів склистими чорними каменями та видирати ще живі серця.

Звичайно, Чжен та його люди знали оповіді про давню китайську династію Шан, чиї нечестиві провідники багато тисяч років тому приносили в жертву людей. Так само знали поширену думку, що за Східним океаном існує паралельний світ, навіть дивніший, ніж земля варварів з мертвими головами, де час стоїть на місці й досі володарюють Шан. Люди Чжена гадали, що Небо, мабуть, призначило їхній експедиції таку саму роль, яку колись у давнину зіграла доброчесна династія Чжоу. Чжен був новим королем У, що прийшов забрати мандат неба у неправедних королів і започаткувати золотий вік.

Коли імператор виряджав Чжена за Східний океан, той не чекав нічого подібного. Пливи за Східний океан до островів Пенлай, — сказав Син Неба. — Від часів першого імператора Цинь тривають пошуки цих островів, де у срібних та золотих палацах живуть безсмертні, птахи та звірі чисто білі й росте магічне зілля. Десять років тому Наш адмірал Чжоу Мань ступив на цю магічну землю, і тепер Ми наказуємо тобі привезти Нам зілля безсмертя.

Чжен бачив світу більше, ніж будь-хто інший. Його вже ніщо не могло здивувати, і, якби він натрапив на драконів та велетенських акул, як передвіщали давні оповіді, він би просто дав їм раду. Але найбільше він очікував саме того, що побачив спочатку, — нічого. Після відвідин берегів Японії, де було надано титули її непокірливим воєначальникам та отримано їхні дари, його флот плив за вітром протягом двох місяців, прямуючи до нескінченно віддаленого блакитного горизонту, де небо сходилося з землею. І коли його люди, що були вже на грані бунту, нарешті побачили землю, там були лише дерева, дощ та гори, щось певним чином навіть гірше, ніж Африка.

Довелося ще кілька довгих тижнів дрейфувати уздовж берега, поки вони побачили тубільців, що не втекли, — тубільців, що попливли їм назустріч і пригостили надзвичайними стравами, яких вони ніколи не куштували. Ці гостинні напівоголені варвари не мали зілля безсмертя, проте мали курильне зілля, що спричиняло дуже приємне збудження. Не мали вони й срібних та золотих палаців, хоча, здається, казали, що щось таке є на суходолі. Отже, Чжен вирушив на пошуки безсмертних — лише з кількома сотнями людей, кількома десятками кавалеристів та знаючи трохи місцевих слів.

Часом доводилося битися, хоча запалювальні бомби справляли надзвичайне враження й дикуни рідко боронили свою землю. Навіть коли закінчився порох, коні та сталеві мечі теж були майже так само ефективні. Однак його найліпшою зброєю були самі тубільці. Вони ставилися до його людей, як до богів, несли їм все, що потрібно, та влаштовували через них бійки. Чжен міг дотриматися мудрої традиції використовувати варварів проти варварів і просто допомагати "своїм" варварам, що називали себе пурепеча, підтримувати якусь давню заздрість до сусідніх варварів ацтеків. Чжен ніяк не міг розібратися, що то була за заздрість, але то не важило. Крок за кроком громадянська війна між варварами наближала його до безсмертних.

Лише коли Чжен приєднався до своїх союзників біля ацтекської столиці Теночтитлану, він нарешті визнав, що безсмертних ніде не було. Теночтитлан був по-своєму величний, мав широкі прямі вулиці та східчасті піраміди, але ніде не було сніжнобілих тварин, ані срібнозолотих палаців і, безперечно, ніхто не бачив зілля вічного життя. Насправді скрізь була смерть. Огидні пухирі та пустули почали забирати варварів тисячами, а їхні тіла починали смердіти ще до того, як люди вмирали. Чжен багато разів бачив чуму, але такого не бачив ніколи. З його людей захворів заледве один зі ста — це була явна ознака того, що Бог задоволений тим, як Чжен впорався з дорученням.

До останнього моменту було незрозуміло, на кого пошесть подіє сильніше, — чи Чженові варвари будуть надто слабкі, аби атакувати Теночтитлан, чи ворожі варвари будуть надто слабкі, аби його захищати. Але небо ще раз усміхнулося Чженові, під захистом останніх бомб та снарядів з катапульт його вершники увірвалися на бруківку Теночтитлану. Після запеклої, проте односпрямованої боротьби на вулицях — кам'яні леза та бавовняні щити ацтеків проти китайських сталевих мечів та кільчуг — опір припинився й пурепеча заповзялися катувати, ґвалтувати та грабувати. Іцкоатля, останнього короля ацтеків, що бився біля брами свого палацу, вони проштрикнули багатьма стрілами, потім кинули у вогонь, до того ще в живого вирвали серце і — найбільший жах — відрізали та жерли куски його плоті.

Чжен дістав відповіді на свої запитання. Ці люди не були безсмертними. Так само безсмертним не був король У, що започаткував нову еру доброчестя. По суті, лишилося одне запитання — як він доправить усю награбовану здобич до Нанкіна.

Великі люди та недолугі ідіоти

 вичайно, насправді все було не так, це не більша правда, ніж події 1848 року, що я описав у вступі. Теночтитлан справді був захоплений, його середньоамериканські сусіди билися найбільше, й завезені хвороби справді вбили більшість людей Нового Світу. Але напад відбувся 1521 року, а не 1431, командував ним Ернан Кортес, а не Чжен Хе, і вбивчі мікроби потрапили туди з Європи, а не з Азії. Якби Америки справді відкрив Чжоу Мань, як каже Мензис, і якби все реально відбувалося так, як я описав, і Мексика стала б частиною імперії Мін, а не Іспанії, теперішній світ був би зовсім інакшим. Америки могли б бути пов'язані з тихоокеанською економікою, а не з атлантичною, їхні ресурси живили б східну промислову революцію, а не західну. Альберт міг би закінчити життя в Пекіні, а не Ауті в Балморалі, і, можливо, Захід би нині не панував.

То чому все відбулося саме так, як відбулося?

Кораблі династії Мін, безперечно, могли б піти до Америки, якби того забажали їхні командири. 1955 року копія джонки ери Чжена справді спромоглася пройти з Китаю до Каліфорнії (хоча й не змогла повернутися назад), а інша, Принцеса Тайпін, 2009 року майже завершила подорож Тайвань-Сан-Франциско, й лише за двадцять миль до кінця її розбив на дві частини вантажний корабель[283]. Якщо вони могли це зробити, чому не міг Чжен?

Найпопулярніша відповідь полягає в тім, що все відбулося саме так, бо в п'ятнадцятому сторіччі китайські імператори втратили інтерес до відряджування кораблів за море, тоді як європейські королі (принаймні деякі з них) дуже цим зацікавилися. І до певної міри це справді так. Коли 1424 року помер Юнле, першою дією його наступника було заборонити далекі подорожі. Як можна було передбачити, принци Індійського океану перестали присилати дари, тому наступний імператор знов послав Чжена до Перської затоки, але його наступник Чжентун знов повернувся до попередньої політики. 1436 року двір відмовився задовольняти багаторазові запити кораблебудівних заводів Нанкіна про збільшення кількости робітників, і протягом наступних десяти чи двадцяти років великий флот зогнивав. На 1500 рік жоден імператор не зміг би повторити подорожі Юнле, навіть якби захотів.

На іншому кінці Євразії королі поводилися цілком супротивно. Португальський принц Енрике, "Мореплавець", вкладав ресурси в досліджування. Деякі його мотиви були розрахунком (зокрема бажання дістатися африканського золота), а деякі загальносвітовими (зокрема надія, що десь в Африці є безсмертний християнський король на ім'я Пресвітер Йоан, що охороняє браму до раю й врятує Європу від ісламу). У будь-якому разі, Енрике фінансував експедиції, наймав картографів і допомагав конструювати нові кораблі, що ідеально надавалися до вивчання західних берегів Африки.

Португальське досліджування, безперечно, не було безтурботним плаванням. Відкривши 1420 року безлюдні острови Мадейра (рис. 8.8), відповідальний капітан (майбутній тесть Христофора Колумба) випустив на Порто Санто, найобнадійливішій ділянці під маєток, крільчиху з кроленятами. Кролі розмножилися й з їли все, змусивши людей перейти на щільно зарослий лісом головний острів Мадейра ("дерево" португальською мовою). На цьому острові колоністи спричинили пожежу й мусили, як оповідає літописець, "з усіма чоловіками, жінками та дітьми тікати від гніву [вогню] й рятуватися в морі, де протягом двох днів та двох ночей сиділи без їжі, по шию в воді"[284].

Але, зруйнувавши природну екосистему, європейці побачили, що в цьому звугленому новому світі дуже добре росте цукрова тростина, і принц Енрике вклав гроші в будівництво млина. Через покоління вони вже завозили африканських рабів, аби ті працювали на плантаціях, і наприкінці п'ятнадцятого сторіччя щороку експортували понад шістсот тонн цукру.

Мандруючи далі Атлантикою, португальські моряки відкрили Азори, а рухавшися уздовж африканського берега, вони 1444 року дісталися ріки Сенегал. 1473 року перший їхній корабель перетнув екватор, а 1482 року вони досягли ріки Конго. Там протягом певного часу переважні вітри унеможливлювали дальший рух на південь, але 1487 року Бартоломеу Діаш висунув ідею volta do mar, "повернення морем". Подорожуючи далеко в Атлантиці, він ловив вітри, що несли його до мису на південному кінці Африки, що він його назвав Мисом Штормів (тепер відомого під оптимістичнішою назвою Мис Доброї Надії), де переляканий екіпаж збунтувався й змусив його повернути назад. Діаш не знайшов Пресвітера Йоана, але показав, що міг існувати морський шлях на схід.

За стандартами Юнле, португальські експедиції були сміховинно малі (в них брали участь десятки, а не десятки тисяч людей) і негонорові (везли кролів, цукор та рабів, а не дари від великих принців), але, маючи перевагу погляду назад, важко втриматися від думки, що 1430-і роки, можливо, були вирішальним моментом світової історії, саме тим моментом, що уможливив західне панування. І саме тоді, коли морські технології почали перетворювати океани на магістралі, що об'єднували всю планету, принц Енрике користався з нагод, а імператор Чжентун нехтував їх. Тут, як ніде, відчувається втілення теорії великих людей та недолугих ідіотів: доля планети залежала від того, що вирішать ці двоє людей.