Розділ «Частина II»

Відсталість знов мала свої переваги, й боротьба усталено тягла західний центр тяжіння до Атлантики. Міста північної Італії вже давно були найрозвиненішими в Європі, але тепер виявилися вади передового становища: славетні міста-держави, як-от Мілан та Венеція, були надто багаті та могутні, аби їх втягти в будь-яку італійську національну державу, проте недостатньо багаті та могутні, аби самотужки протистояти справжнім національним державам, як-от Франції чи Іспанії. Автори типу Мак'явеллі тішилися з цієї свободи, але її ціна стала кришталево ясною 1494 року, коли до Італії вдерлася французька армія. Військова справа в Італії занепадала, сам Мак'явеллі визнав, що "...війни велися так мляво, що починали їх без усякого страху, продовжували без небезпеки для будь-якої сторони і завершували без шкоди"[274]. Кілька десятків новітніх французьких гармат тепер змітали все на своєму шляху. Їм знадобилося лише вісім годин, аби розтрощити великий кам'яний замок Монте Сан Джованні і вбити сімсот італійців ціною втрати десятьох французів. Італійські міста не могли змагатися з податковими прибутками великих держав, скажімо Франції. На 1500 рік західний осередок був перевпорядкований від біляатлантичного окрайка й перед вела війна.

Східний осередок, навпаки, перевпорядковувався від свого давнього центру в Китаї і перед вели насамперед комерція та дипломатія навіть попри те, що піднесення нових імперій почалося так само кровопролитно, як на Заході. Чжу Юаньчжан, засновник династії Мін, що об'єднала Китай, народився у злиднях 1328 року, коли монгольська влада розвалювалася. Його батьки — робітники-мігранти, що постійно тікали від збирачів податків, — продали чотирьох його братів та сестер, бо не могли їх прогодувати, і залишили Юаньчжана, наймолодшого, з дідусем буддистом. Старий забив хлопчикові голову месіяністичними візіями Червоних пов'язок, одного з багатьох рухів опору, що боролися проти монгольського панування. Кінець близько, казав дід, Будда незабаром повернеться з раю, аби покарати негідників. Натомість влітку 1344 року, коли сарана та посуха знущалися з країни, хвороба (цілком можливо, Чорна Смерть) забрала всю Юаньчжанову родину.

Підліток залишився в буддійському монастирі служкою, але ченці заледве могли прогодувати себе самих і послали його старцювати чи красти, аби прогодуватися. Він промандрував околицями південного Китаю три чи чотири роки й повернувся до монастиря саме тоді, коли він згорів дощенту в жахливих скаламучених громадянських війнах, що супроводжували розпад монгольського панування. Не маючи куди піти, він приєднався до інших ченців, що голодні вешталися навколо задимленої руїни.

Юаньчжан був страхітливим на вигляд молодиком — високий на зріст, негарний, з запалими щоками, поцяткованими віспинами. Але він був водночас розумний, жорсткий і (завдяки ченцям) грамотний. Коротше кажучи, чоловік того типу, що кожен бандит хоче мати в своїй банді. Приставши до банди Червоних пов'язок, що проходила поблизу, він справив враження на інших головорізів та візіонерів, одружився з донькою провідника і зрештою очолив банду.

Через десяток років болісних бійок Юаньчжан перетворив своє збіговисько зарізяк на дисципліноване військо й повиганяв з долини Янцзи інших бунтарів. Що важливо, він відмежувався від найлютіших пророцтв Червоних пов'язок і організував чиновництво, що могло дати раду імперії. У січні 1368 року він скромно відзначив своє сорокаріччя, взяв собі ім'я Хун'у ("Величезна військова сила") та проголосив постання династії Мін ("Блискучої").

Офіційні вислови Хун'у звучать так, ніби усе його доросле життя було реакцією на жахливу безпритульну нестямну юність. Він створював образ Китаю як буколічного раю стабільних мирних сіл, де доброчесні старші люди наглядали за самодостатніми землеробами, торгівці мали справу лише з товарами, що їх не виробляли на місці і, на відміну від власної родини Хун'у, ніхто не мандрував. Хун'у твердив, що дуже мало людей потребують мандрівки на понад вісім миль від хати і що за подорож без дозволу за понад тридцять п'ять миль належало карати батогами. Побоювання, що торгівля та грошова система можуть зруйнувати стабільні стосунки, привело до триразового вводження законів, що обмежували торгівлю з чужинцями до оборудок з рекомендованими урядом дилерами і навіть забороняли чужоземні парфуми, аби вони не зваблювали китайців до незаконних обмінів. До 1452 року його послідовники ще тричі поновлювали його закони й чотири рази забороняли срібні монети, аби не надто полегшувати непотрібну торгівлю.

У заповіті Хун'у написав: "Протягом тридцяти одного року я працював, аби виконати волю Неба, попри тривоги й страхи, без відпочинку навіть на один день"[275]. Однак постає питання, чи не була боротьба Хун'у великою мірою витвором його уяви. Він прагнув видаватися, на відміну від монгольських попередників, ідеальним конфуційським державцем, але насправді ніколи не забороняв торгівлю з чужоземцями. Його син Юнле навіть розширив її, невтомно ввозячи незайманих корейських дівчат для сексу (він казав, що цього потребувало його здоров'я). Але всі монархи Мін наполягали на збереженні торгівлі в офіційних руках. Вони багато разів повторювали, що це захищало (теоретично) стабільний суспільний порядок і давало чужинцям змогу показати належну повагу. Один державець пояснював: "Я не переймаюся чужоземними речами. Я приймаю їх, бо вони походять з далеких земель і свідчать про щирість далеких народів"[276]. Той факт, що "дари" (так при дворі називали закордонну торгівлю) наповнювали імперські скрині, не був вартий згадки.

Попри всі балачки, торгівля квітла. 1488 року кореєць, що врятувався після кораблетрощі, спостерігав, як у порту Ханчжоу "чужоземні кораблі стояли так густо, наче зубці в гребінці"[277]. Підводні археологи свідчать, що торгівельні кораблі ставали дедалі більшими, і те, що імператори відчували потребу так часто поновлювати закони про нелегальну торгівлю, наводить на думку, що люди їх просто ігнорували.

Комерційний бум мав далекосяжні наслідки. Селяни мали більші прибутки, родини більшали, землероби рушали зі своїх сіл відкривати нові землі чи працювати в містах. Місцеві шановані люди лагодили дороги, мости та канали після заворушень попередніх сторіч, торгівці розвозили їм харчі, і скрізь люди рушили на ринки продавати те, що вони вміли виробляти, й купувати все інше. 1487 року чиновник просто сприйняв як належне, що люди "продають зерно за готівку, потім за готівку купують вбрання, харчі та речі щоденного вжитку... по всій країні немає людей, що чинять інакше"[278].

Торгівля взаємопов'язувала збільшений східний осередок так само, як війна взаємопов'язувала держави Заходу. Населення, сільське господарство та фінанси в Японії чотирнадцятого сторіччя швидко поширювалися, а торгівля з Китаєм стабільно зростала попри обмеження Мін. Оборудки з південно-східною Азією були ще важливішими: прибутки від торгівлі забезпечували піднесення держав, як-от Меджепегіту на Яві, що домінував у торгівлі прянощами. Трони багатьох місцевих володарів почали залежати від підтримки Китаю.

Уся ця діяльність не потребувала безперервних збурень, що не давали спокою Заходові, і, крім невдалої спроби підтримати дружній режим у В'єтнамі, ранні монархи Мін обмежували свої війни степовим прикордонням. Монголи залишилися єдиною загрозою династії. Якби Тамерлан 1405 року не помер, він цілком міг би скинути Мін, а 1449 року інші монгольські клани фактично захопили імператора. Однак Мін відчували, що для степових війн вони потребували не новітньої зброї, а традиційного війська з величезним постачанням. Коли 1422 року Юнле вдерся у степи, він мав 340 000 віслюків, 117 000 возів та 235 000 тяглових тварин, що везли двадцять тисяч тонн зерна, що мало з'їсти його військо.

Юнле ходив м'яко, але носив великого дубця. 1405 року він оголосив, що відряджає послів "до різноманітних чужих країн на Західному [індійському] океані, аби вони зачитали імператорські накази та роздали нагороди"[279], вводячи комерцію в дипломатичне павутиння. А втім, разом з послами він відправив найбільший флот, що коли-небудь бачив світ. Аби його збудувати, він найняв 25 000 ремісників добудувати величезні нові доки в своїй столиці Нанкіні. Лісоруби Сичуані добирали найкращі ялини на щогли, в'язи та кедри на корпуси, дуби на румпелі, потім обчищали цілі ліси та сплавляли їх по Янцзи до кораблебудівників. Робітники будували велетенські сухі доки, завдовжки в сотні футів, аби робити великі кораблі. Жодну дрібницю не залишали поза увагою, навіть залізні цвяхи мали спеціяльні водонепроникні покриви.

Цей флот не був військовим, натомість він був призначений шокувати та застрашувати. Його осердям були найбільші дерев'яні кораблі всіх часів, десь 250 футів завдовжки, водотоннажністю дві тисячі тонн. На чолі флоту був найбільший в історії адмірал, мусульманський євнух Чжен Хе, про якого казали, що він має сім футів зросту й шістдесят дюймів у попереку (за іншими оповідями, зріст дев'ять футів та пас у дев'яносто дюймів)[280].

У похід вирушили понад триста кораблів, що несли 27 870 людей. Плановано було прийти до багатих міст навколо Індійського океану, аби їхні принци, коли прокинуться й побачать, що море за палацовими вікнами заповнене китайськими кораблями, віддавали величезні виплати "дарів", що спрямовувало б торгівлю через офіційні канали. Але це було й великою авантурою. Схоже, моряки собі відчули, що занурюються у присмеркову зону, де можливо все. У Шрі-Ланці (рис. 8.7) місцеві мусульмани показали їм відбитки ніг біблійного Адама, а у В'єтнамі мореплавці гадали, що мають обманути "варвара з мертвою головою"[281], щось на кшталт баньши, але то

насправді була жінка з людського роду, що її єдиною особливістю були очі без зіниць; вночі, коли вона спить, її голова літає і їсть тонкі фекалії у кишковиках людських дітей; дитина під впливом зла, що проникло в її нутрощі, невідворотно має померти, а тоді голова вертається й приєднується до тіла, як було до того. Якщо люди про це знають та зачекають моменту, коли голова відлітає, а потім пересунуть тіло на інше місце, то голова, що вертається, не може приєднатися до тіла й жінка вмирає.

А втім, крім загроз, що поставали в їхній уяві, моряки зустріли мало небезпек. Сім флотів-скарбниць, відряджених від 1405 до 1433 року, були найбільшими проектами державної влади, що коли-небудь бачив світ. Вони тричі мали битися, аби убезпечити Малаккську протоку, що тоді, як і нині, була найжвавішим водним шляхом, що тоді, як і тепер, кишів піратами. Але поза тим вони застосовували силу, лише коли ставали на чийсь бік в громадянській війні Шрі-Ланки. Китайські моряки ходили вулицями Моґадишу, що не справив на них враження ("Якщо твої очі мандрують, ти бачиш лише зітхання та похмурі погляди, — писав один з офіцерів Чжена, — сумно, в цілій країні нічого, крім горбів"[282]), та Мекки, що враження справила (навіть якщо інший офіцер незрозуміло чому вважав, що найсвященніший ісламський храм подібний до пагоди).

Флоти-скарбниці пропливли на південь та захід десь дев'ять тисяч миль, але деякі дослідники вважають, що це був лише початок. Маючи компаси та карти, танкери з питною водою та величезні запаси харчів, кораблі Чжена могли піти, куди хотіли, і саме так вони робили. Принаймні про це пише колишній капітан підводного човна Ґевін Мензис у своєму бестселері 1421: Рік, коли Китай відкрив Америку. Мензис пише, що Чжоу Мань, лейтенант флоту Чжена, пішов до незакартографованої частини Тихого океану, підійшов до берега в Ореґоні влітку 1423 року, а потім плив уздовж західного узбережжя Америки. Мензис вважає, що попри втрату корабля в бухті Сан-Франциско Чжоу вперто йшов далі, зайшов на Мексиканське узбережжя та пройшов весь шлях до Перу, аж поки не зловив вітер, щоб повернути через Тихий океан назад. У жовтні 1423 року, після чотиримісячного відхилу від маршруту, Чжоу без пригод повернувся до Нанкіна.

Мензис припускає, що традиційні історики не помітили подвигів Чжоу (так само, як ще дивовижніших подорожей, що привели підлеглих Чжена до Атлантичного океану, Північного полюсу, Антарктики, Австралії та Італії), бо офіційні записи Чжена у п'ятнадцятому сторіччі зникли. А позаяк дуже мало істориків знаються на практичній навігації так, як Мензис, вони не спромоглися зрозуміти ключі, заховані в картах п'ятнадцятого та шістнадцятого сторіч.

Однак істориків це не вразило. Вони погоджуються з Мензисом щодо того, що бортові журнали Чжена втрачено. Але чому питають вони, величезний масив літератури династії Мін, що дожила до наших часів, зокрема аж дві оповіді самовидців про подорожі Чжена ніколи не згадують про ці відкриття? Як, питають вони, кораблі п'ятнадцятого сторіччя розвинули швидкості, що їх потребує Мензисова теорія? Як моряки Чжена картували узбережжя світу у спосіб, що їм нав'язує Мензис? І чому фактичним свідченням про китайську прогулянку земною кулею, що їх збирає Мензис, так бракує наукової точности?

Мушу визнати, що я на боці скептиків. На мою думку, Мензисова книжка подібна до фон-Денікенової Колісниці богів. Проте так само, як фон-Денікенові міркування чи, в нашому випадку, сценарій Альберт у Пекіні у вступі до нашої книжки, 1421 спонукає нас замислитися, чому так не сталося. Це критичне питання, бо якби все відбулося так, як каже Мензис, то, можливо, Захід не панував би нині.