Розділ «Частина II»

Не буває доброї години, коли щось на кшталт Чорної Смерти приходить до людства, але важко знайти годину гіршу, ніж 1340-ві роки. Цілющий Середньовічний теплий період підходив до кінця, наставав час, відомий в кліматології як Малий льодовиковий період. Скрізь, від Норвегії до Китаю, більшали льодовики. Данська протока, що відокремлює Ґренландію від Ісландії, після 1350 року регулярно замерзала. Північани полишали свої поселення в Ґренландії, через крижаний міст до Ісландії навідувалися полярні ведмеді, бо тепер там для них було достатньо холодно. Балтійське море замерзло 1303 року, потім 1306-го та 1307-го. У 1309-1310 роки вкрилася кригою Темза в помірній Англії. Від 1315 до 1317 року в північно-західній Європі було так багато дощів, що зерно гнило в ґрунті. Мало того (справді дивовижна подробиця), земля була такою багнистою, що лицарі не могли битися.

Меншання врожаїв та смерть близьких людей не могли не навести на думку, що Бог посилає звістку. В Китаї ендемійний бандитизм перетворився на релігійний бунт, спрямований здебільшого проти монгольських окупантів. Поки чужинський імператор тішився кораблями розваг та оргіями, лідери месіянського культу оголосили, що Будда вертається, аби виправити всі негаразди у світі й доправити всіх до раю. На 1350 рік імперія розпадалася.

Ми досить мало знаємо про події в Іраку, в старому західному осередку, де монгольські володарі були так само некомпетентні, як у Китаї, але в Єгипті та Сирії чума зміцнила іслам. Звичайно, далеко не всі купилися на офіційну версію, що чума мала на меті покарати лише невірних (для вірян смерть від неї означала прощення та мучеництво). Літописець аль-Варді, наприклад, писав: "Ми просимо Божого прощення за наші лихі нахили, чума, безперечно, є частиною його кари"[269]. А продавці магічних оберегів мали жнива. Проте найпопулярнішим відгуком були масові молитовні зібрання, процесії до могил святих людей та жорсткішання законів проти пияцтва та моральної слабкости.

Багатьом християнам ситуація видавалася ще похмурішою. Бог не лише карав їх (один італієць лементував: "Мій розум іде обертом, коли я намагаюся написати про вирок, що святе правосуддя, у своєму нескінченному милосерді, поклало людям"[270]), а й сама церква, схоже, розпадалася. 1303 року французький король наказав побити й відправити до в'язниці самого папу, а незабаром папський двір перейшов до Авіньйона у Франції, де став синонімом корупції та занепаду. Один папа навіть заборонив казати, що Ісус був незаможний. Зрештою деякі кардинали повернулися до Рима й обрали анти-папу, що сперечався з авіньйонським папою з будь-якого можливого приводу. Після 1409 року протягом кількох виснажливих років навіть троє пап фактично претендували на роль заступника Бога на землі.

Позаяк церква про них не подбала, люди взялися наводити лад самотужки. Найвигадливішими виявилися флаґеланти:

Оголені до пояса, вони збиралися великими групами та бандами й ішли процесіями через перехрестя доріг та майдани великих та малих міст. Там вони ставали в коло й били себе по спинах батогами, голосно й радісно співаючи псалми... Треба додати, що багато шанованих жінок та благочестивих матрон також виконували цю спокуту з батогами, проходячи зі співами через міста та церкви так само, як чоловіки.[271]

Інші віддавали перевагу традиційнішим цілющим засобам, зокрема вбивствам євреїв, навіть попри те, що (як завважив один з пап 1348 року) євреї помирали так само швидко, як християни. Але ніщо не допомагало. Під час великої чуми, спричиненої другим старосвітовим обміном, суспільний розвиток у західному осередку навколо Середземномор'я падав так само швидко, як під час чуми, принесеної першим обміном. Не дивно, що видавалося, що кінець близько.

Різні річки

 сторія ніби повторювалася. У першому сторіччі нової ери західний суспільний розвиток піднісся до твердої стелі близько сорока трьох балів, здеформувався навколо неї, а тоді почався занепад, що поширився на весь Старий Світ і протривав кілька сторіч. Через одинадцять сторіч східний суспільний розвиток досяг того самого рівня й почалися такі самі катастрофи. Якби фон-Денікенові чужинці з космосу повернулися на навколоземну орбіту 1350 року, вони цілком могли дійти висновку, що людську історію замкнено в низці циклів бумів та спадів, що відбиваються від непробивної твердої стелі. Але вони б помилялися, так само як усі космонавти, що я уявляв собі досі, бо працював ще один історичний закон. Раніше я писав, що навіть Чингізхан не міг двічі увійти в ту саму річку, й так само не могли це зробити апокаліптичні вершники. Осередки, крізь які вершники рухалися під час другого старосвітового обміну, дуже сильно відрізнялися від тих, що вони спустошували від час першого.

Що найочевидніше, близько 1200 року, коли другий старосвітовий обмін був дуже інтенсивним, обидва осередки були географічно більші, ніж під час першого (рис. 8.5), і розмір мав неабияке значення. З одного боку, більші осередки спричиняли більші катастрофи: біди важко оцінювати кількісно, але чума, голод та міграції, що почалися у тринадцятому сторіччі, справді видаються навіть гіршими, ніж те, що було в другому сторіччі. Однак, з іншого боку, більший розмір осередків означав також більшу глибину амортизації ударів і більші резерви, що пришвидшують відновлення. Японія, південно-східна Азія, басейн Середземного моря та більша частина Європи в тринадцятому сторіччі не зазнали монгольської навали; Японія та південно-східна Азія у чотирнадцятому сторіччі уникли Чорної Смерти; а в серці Китаю регіон дельти Янцзи навпрочуд добре вибрався з усіх негараздів.

Економічна географія також змінилася. Близько 100 року н. е. західний осередок був багатший та розвиненіший, ніж східний; близько 1200 року все було навпаки. Саме східний осередок, а не західний тепер деформувався біля твердої стелі, і все західне видавалося карликовим порівняно зі східними комерційними мережами, особливо тими, що пов'язували південний Китай, південно-східну Азію та Індійський океан.

Зміни політичної географії підсилювали економіку. Близько 100 року н. е. торгівля в кожному осередку відбувалася здебільшого в межах однієї великої імперії; близько 1200 року вже було не так. Обидва осередки політично були складнішими, ніж у давнину, і навіть коли великі імперії після Чорної Смерти знову сконсолідували старі осередкові землі, політичні стосунки були вже інакшими. Будь-яка велика імперія мусила мати справу з кільцем менших держав, що її оточували. На Сході стосунки були здебільшого торгівельними та дипломатичними; на Заході вони були здебільшого насильницькими.

Загалом ці зміни означали, що після другого старосвітового обміну осередки відроджувалися не лише швидше, ніж після першого. Вони відроджувалися різними шляхами.

На Заході турки османи в чотирнадцятому сторіччі швидко відбудували імперію на старих землях. Османи були лише одним з десятків тюркських кланів, що осіли в Анатолії близько 1300 року після того, як монголи розтрощили давніші мусульманські королівства (рис. 8.6), але в роки Чорної Смерти вони подолали найсильніших суперників і встановили європейський передмостовий плацдарм. У 1380-і роки вони плюндрували жалюгідні рештки Візантійської імперії, а на 1396 рік так нажахали християнський світ, що розсварені папи з Рима та Авіньйона ненадовго погодилися об'єднати сили й відрядити проти них хрестовий похід.

Він закінчився провалом, але надії християн ненадовго відновилися, коли нові степові напади на мусульманський світ повів Тамерлан, провідник монголів, порівняно з яким Чингізхан видавався поміркованим. 1400 року монголи знищили Дамаск, а 1401 спустошили Багдад. За оповідями, вони використали черепи дев'яноста тисяч його мешканців як цеглини й збудували з них навколо руїн низку веж. 1402 року Тамерлан переміг османів і посадив султана в клітку де він помер від сорому та ганьби. Але на тому християнські надії скінчилися. Замість залишитися й спустошувати решту мусульманських земель, Тамерлан вирішив, що імператор далекого Китаю його образив, і завернув своїх вершників. 1405 року він помер, коли рухався на схід, аби помститися за зневагу.

Врятовані османи протягом двадцяти років повернулися до попередньої справи, але на Балканах зазнали кількох жорстких уроків. Коли 1402 року їх перемогли монголи, обидві армії билися так, як степові вояки протягом двох тисяч років, із хмарами лучників верхи на конях, що оточували й обстрілювали повільніших ворогів. Європейське військо не могло на рівних суперничати з цими ордами легких вершників. Натомість європейці вдосконалили свою новомодну зброю до такого рівня, що 1444 року угорська армія завдала османам добрячого удару. Маленькі гармати, змонтовані на зв'язаних разом візках, що утворювали рухомі форти, зупиняли турецьку кавалерію в русі. Якби угорський король не нісся верхи попереду своїх вояків і не загинув, він був би переможцем дня.

Турки вчилися швидко. Вони винайшли найкращу відповідь: купувати європейську вогнепальну зброю. Нова технологія була дорогою, але навіть найбагатші європейські держави, як-от Венеція та Генуя, були злидарями порівняно з султанами. Османи наймали італійських адміралів та облогових інженерів, вишколювали поневолених християнських хлопчиків і створювали з них елітні піхотні корпуси, вербували європейських артилеристів. Невдовзі вони знов були в русі. Починаючи 1453 року свій напад на Константинополь, все ще найбільшу фортецю на землі й головний бар'єр проти турецького панування, турки найняли найкращого візантійського артилериста, угорця. Він зробив османам залізну гармату, достатньо велику, аби кидати тисячефунтову залізну кулю, що (за свідченням літописців) гуркотіла так гучно, що в вагітних жінок ставалися викидні. Насправді гармата на другий день тріснула, а на третій чи четвертий вже була непридатною, але угорець зробив ще й меншу, практичнішу гармату, що мала успіх там, де відмовляв велетень.

Вперше й востаннє в історії стіни Константинополя не витримали. Тисячі візантійців в паніці скупчилися в Ая-Софії, що її Гібон називав "земним небом, другою твердю, херувімовою колісницею, троном слави Божої"[272]. Вони вірили пророцтву, що, коли невірні нападуть на храм, зійде янгол з мечем у руці й відновить Римську імперію. Однак янгол не прийшов, Константинополь впав. Разом з ним, за висновком Гібона, остаточно скінчилася Римська імперія[273].

Турки просувалися далі, європейські королі дедалі лютіше билися з турками та між собою, отже, почалися первісні перегони озброєнь. У 1470-і роки перед вели Франція та Бургундія, їхні зброярі виробляли гармати з товстішими стволами, формували з пороху зернини, що швидше займалися, й використовували залізні гарматні ядра замість кам'яних. В результаті постали менші, міцніші та рухливіші гармати, що зробили всю давнішу зброю застарілою. Нові гармати були досить легкими, отже, їх можна було ставити на дорогі новітні військові кораблі, що їх рухали вітрила замість весел, а гарматні порти були розташовані в корпусах так низько, що залізні ядра могли пробивати ворожі кораблі на рівні ватерлінії.

Мало хто, крім королів, міг собі дозволити мати ці технології, і повільно, але впевнено західноєвропейські монархи придбали достатню кількість нової зброї, аби настрашити лордів, незалежні міста та єпископів, чиї заплутані перетинні юрисдикції робили ранні європейські держави такими слабкими. Уздовж узбережжя Атлантики королі створили більші, сильніші держави — Францію, Іспанію та Англію, — де всім керували королівські накази й лояльности людей потребувала насамперед нація, а не розкидані аристократичні клани чи папи з Рима. А відтиснувши своїх лордів, королі могли будувати чиновництво, безпосередньо обкладати людей податками й купувати ще зброю. Звичайно, це змушувало сусідніх королів також купувати додаткову зброю й спонукало всіх добувати більше грошей.