Розділ «Частина II»

Коли монголи знову подивилися на захід, вони розважливо обрали багатшу ціль — мусульманський осередок. 1258 року на те, аби пробити стіни Багдада, пішло два тижні. Монголи на три дні залишили останнього халіфа без харчів та води, потім кинули його на купу золота й наказали його їсти. Коли він не став цього робити, його та його спадкоємців загорнули в килими й затоптали до смерти[258].

1260 року єгипетська армія нарешті зупинила монголів на берегах Ґалілейського моря, але на той час їхня несамовитість поставила печатку на двох сторіччях економічного спаду в старих мусульманських землях Ірану, Іраку та Сирії. Однак найбільший вплив монголів на Заході полягав у тім, чого вони не зробили. Вони не спустошили Каїр, тому він залишився найбільшим і найбагатшим містом Заходу. Вони не напали на західну Європу, тому Венеція та Генуя залишилися найбільшими комерційними центрами Заходу. Розвиток впав у старому мусульманському осередку але далі зростав у Єгипті та Італії, й на 1270-і роки, коли Марко Поло вирушив до Китаю, західний осередок рішуче зсунувся до середземноморських земель, що не зазнали монгольських нападів.

Монголи навмисне відмовилися від західних війн, коли помер ще один хан і його наступник Хубілай, що дістав безсмертя завдяки спричиненому зіллям маренню англійського поета Колриджа щодо його палацу в Шанду[259] ("Це сонячне склепіння! Ці крижані печери!"[260]), нарешті вирішив покінчити з Китаєм. Це була найтяжча й найруйнівніша війна з усіх, що вели монголи. Перш ніж було подолано опір китайців, довелося п'ять років тримати в облозі велику фортецю Сянян, і на 1279 рік, коли Хубілай переслідував до моря останнього імператора Сун, дитину, складна інфраструктура, що привела Китай на грань промислової революції, розліталася на друзки. Почалося вільне падання суспільного розвитку Сходу.

Безперечно, свою роль зіграли й природні лиха. Після відродження спустошеного нападом чжурчженів Кайфина справжній його занепад почався, коли ріка Хуанхе 1194 року прорвала дамби та зруйнувала канали, що живили місто, несли до нього вугілля й забирали його вироби. Хуанхе затоплювала все навколо багато разів до того. Тепер велика відмінність полягала в тім, що монгольська руйнація підсилила жорстокість природи. У 1230-і роки слідом за монгольським військом ішли голод та епідемії, що забрали життя понад мільйона людей навколо Кайфина і, мабуть, ще більше в Сичуані. У 1270-і роки врожай смерти був ще гіршим. Загалом чотири апокаліптичні вершники, що тинялися Китаєм у тринадцятому сторіччі, — міграція, занепад держав, голод та хвороби — зменшили населення приблизно на чверть. Попри захват Марка Поло, близько 1290 року Китай вже полишив шлях до промислового злету. Фактично, розрив між Сходом та Заходом почав закриватися.

Зброя, мікроби та чавун

 опередні спади східного суспільного розвитку від першого до четвертого сторіччя нової ери були частиною загальноєвразійського парадоксу. Різке зростання суспільного розвитку у першому тисячолітті до нової ери ефективно скоротило відстань між осередками, й жменька мандрівників, торгівців та грабіжників створила перетинні зони контакту через степи та Індійський океан. Старосвітовий обмін був наслідком піднесення розвитку й водночас створив сили, що розвиткові заважали, а коли західний осередок не зміг пробитися крізь тверду стелю навколо сорока трьох балів, апокаліптичні вершники потягли обидва осередки донизу.

На дев'яте сторіччя східний розвиток достатньо відродився, аби започаткувати другий старосвітовий обмін. Торгівці, місіонери та мігранти перетинали степи та Індійський океан і знову будували перетинні зони контакту (рис. 8.4). У часи дитинства Чингізхана торгівці перевозили не лише предмети розкоші на кшталт спецій чи шовку, вони возили через Індійський океан харчі в кількостях, яким могли б позаздрити римляни, і скрізь, від Ормуза на берегах Перської затоки до Меджепегіта на Яві, розквітали космополітичні торгівельні міста.

Монгольське завоювання степів принесло стабільність до другої східно-західної артерії, і хан Угедей, що прагнув зробити новозбудовану столицю Каракорум справжнім імперським метрополісом, за оповідями, приваблював туди торгівців доплатою 10 відсотків понад будь-яку ціну їхніх товарів. Перський науковець Рашид аль-Дин описував, як він щодня по обіді сидів у кріслі біля свого двору й роздивлявся купи будь-яких товарів, що можна було знайти в цілому світі.[261]

Разом з торгівцями йшли священики, приваблені м'яким ставленням монголів до релігії. "Бог дав руці різні пальці, — казав християнам наступник Угедея, — і так само він дав людям різні шляхи". Хан, що зацікавився цими шляхами, 1254 року вирішив влаштувати прилюдну дискусію буддистів, мусульман та християн. Таке могло відбутися лише в Каракорумі.

Послухати освічених докторів зібрався величезний натовп, проте експеримент виявився невдалим. Згідно з монгольською традицією, диспутантам у перервах між дебатами подавали перешуміле кобиляче молоко, і з плином часу їхні аргументи втрачали чіткість. Алкоголь затупив діялектичну майстерність християн, і вони почали співати псалми. Мусульмани відповіли декламацією віршів з Корану, а буддисти заглибилися в мовчазне споглядання. Зрештою християни та мусульмани, надто упиті, аби продовжувати, наслідували їхній приклад.

Попри провал міжконфесійного диспуту європейці приїздили далі. Мусульманські торгівці везли східні товари до Кафи в Криму, там продавали їх італійцям, а ті не лише перепродували їх північноєвропейцям (китайський шовк вперше з'явився на французьких ринках 1257 року), а й простежували товари аж до джерела. Дядьки Марка Поло вирушили з Кафи 1260 року й не зупинялися, аж поки не дісталися Пекіна. 1274 року вони здійснили другу подорож, цього разу взявши з собою молодого Марка. За ними йшли місіонери, і 1305 року християнський чернець, що щойно прибув до Пекіна, міг хвалитися, що подорож степом забирає менше часу й безпечніша, ніж морський маршрут.

Перший старосвітовий обмін натягнув кілька тонюсіньких, з павучинку, ниток між кінцями Євразії, а другий створив ціле павутиння з багатьма людьми, що через нього рухалися. Відтак сторіччя, наступні за 1100 роком, були справжньою ерою передавання технологій. Користь від цього майже цілковито мав відсталий Захід. Речі, на позір такі простенькі, як тачка, винайдена в Китаї близько першого сторіччя нової ери, потрапили до Європи лише близько 1250 року, а хомути, використовувані в Китаї від п'ятого сторіччя нової ери, досталися туди приблизно в той самий час.

Значно важливішим технологічним запозиченням було дешеве чавунне знаряддя. Воно з'явилося в Китаї у шостому сторіччі до нової ери й було загальновживаним у першому. Араби знали про чавун раніше одинадцятого сторіччя нової ери, але європейці не знали до 1380 року. Якщо ви коли-небудь намагалися перекидати землю без залізного кайла чи лопати, ви відчуєте відмінність. Коли я був випускником і працював на розкопках у Греції, загубився ключ від нашого складу й ми почали копати без залізного знаряддя. Ґрунт видається надзвичайно твердим і важким, коли ви працюєте з ним так, як європеєць до 1380 року. Я можу впевнено засвідчити, що другий старосвітовий обмін зреволюціював енергоздобуток Заходу.

А також інформаційні технології. Спочатку, 105 року н. е., китайські майстри зробили папір з кори шовковиці, а на 700 рік загальновживаним був папір з деревини. Араби дізналися про папір близько 750 року (за чутками, коли захопили китайських виробників паперу в центральній Азії), італійці почали його купувати в арабів десь після 1150 року, а робити свій власний почали 1276 року. На той час китайські видавці вже протягом п'яти сторіч використовували викарбувані дерев'яні блоки на друкування книжок і протягом двох сторіч користувалися рухомим друком. Європейці запозичили чи перевинайшли дерев'яні блоки лише близько 1375 року, а рухомий друк — близько 1430. Китайські та індійські новації у оснащуванні кораблів та стернуванні рухалися на захід наприкінці дванадцятого сторіччя, проходячи у Середземномор'ї через арабські руки.

Західняки переймали не лише стародавні винаходи на кшталт тачки, а й новіші досягнення. Магнетний компас, вперше згаданий в китайському тексті 1119 року, потрапив до арабів та європейців близько 1180 року, а зброя рухалася навіть швидше. В тринадцятому сторіччі, під час монгольського вторгнення до Китаю, східні ремісники навчилися швидко окиснювати порох, аби він вибухав, а не просто горів, і почали застосовувати цей підлий новий трюк, аби стріляти стрілами з бамбукових трубок. Приблизно 1288 роком задатовано найстарішу відому справжню вогнепальну зброю — знайдену в Маньчжурії бронзову трубку завдовжки в фут, що могла стріляти плюмбієвими кулями. Року 1326-го, заледве на одне покоління пізніше, рукопис із Флоренції описує пістоля з латуні, а ілюстрації до манускрипта наступного року з Оксфорда показують дві грубих, проте непомильних гармати. Перше відоме використання гармат у арабів ненабагато пізніше, під час війни 1331 року в Іспанії. Найімовірніше, західноєвропейці дізналися про пістолі безпосередньо від монголів у степах, а потім навчили іспанських мусульман. Минуло ще одне покоління, до 1360 року, поки ця гучна нова зброя проклала собі шлях до Єгипту.

Протягом кількох наступних сторіч пістолі багато що змінили на заході, проте все одно найважливішим вмістом усіх рухів другого старосвітового обміну, так само як першого, були мікроби.[262] Арабський історик ібн Хальдун писав: "Цивілізації на Сході і на Заході зазнавали приходу нещадної чуми, що спричиняла зубожіння націй і нищила населення. Вона проковтнула й стерла з обличчя землі багато цивілізаційних здобутків". Прийшла Чорна Смерть[263].

Чума, найімовірніше, виникла у внутрішній Азії та поширилася шовковими шляхами. Один арабський науковець (що сам помер від чуми) писав, що вона з'явилася в степах близько 1331 року, й того самого року епідемія вже лютувала в середній частині долини Янцзи, вбиваючи, на загальну думку, дев'ятьох людей з десяти. Ми не можемо з'ясувати, чи це була та сама бацила, що протягом наступних двох десятиріч спустошила Євразію, але чума, згадана на монгольських могильних каменях 1338 та 1339 років, безперечно, є тією самою хворобою. 1340 року вона на кілька років зникла, потім раптово знов постала скрізь і одразу. 1345 року хвороба захопила східне узбережжя Китаю, а наступного року монгольська армія принесла чуму до Кафи в Криму[264], того самого міста, звідки сторіччям раніше дядьки Марка Пола вирушили до Пекіна.

1347 року торгівці рознесли пошесть по всіх середземноморських портах. Скрізь від Англії до Іраку з'являлися класичні симптоми бубонної чуми. За свідченням французького літописця, під пахвами чи в паху, а часто і там, і там раптово з'являлися набряки, що були непомильними ознаками смерти[265]. Легенева мутація, поширювана через кашель, була ще смертоноснішою. Поет з Дамаска пише без емоцій: "Люди випльовували кров, один чоловік був вкритий чорними пухирями й помер"[266]. Цей поет помер від чуми 1363 року.

Автори один за одним описують переповнені кладовища, де вже нема місця на нові трупи, священиків, що падають мертвими під час поховального обряду, та цілі спорожнілі села. Інший поет з Дамаска пише: "Людські душі дуже подешевшали. ...Кожна душа коштує стільки, скільки ядро"[267]. Тут вжито жахливу гру слів: слово "habbah" має два значення, "ядро зернятка" і "пустула", що є першим симптомом бубонної чуми.

На 1351 рік хвороба вбила третину чи навіть половину західняків і проклала собі дорогу від Середземномор'я до Московії, а звідти швидко дісталася Китаю. Того року хворобу принесли "зеленоокі християни"[268], що їх імператор рекрутував із внутрішньої Азії придушувати повстання. Вона вбила половину війська, а потім, до 1360 року, поверталася до Китаю щороку. Ми не можемо порахувати смертельний підсумок, але очевидно, що він був жахливий.