Розділ «Частина II»

Три важливі речі

 арко Поло був у захваті від усього, пов'язаного з Китаєм. Китайські палаци були найкращі в світі, китайські володарі були найбагатші. По китайських ріках ходило більше кораблів, ніж по водах цілого християнського світу, і несли вони до міст харчів більше, ніж можна було з'їсти за європейськими уявленнями. І яка то була їжа, така ніжна, що європейцеві важко було в то повірити. Китайські дівчата були надзвичайні своєю скромністю та зовнішністю. Китайські жінки були янголами; чужинці, що пізнали гостинність куртизанок з Ханчжоу, ніколи їх не забудуть. Але найдивовижнішою була китайська торгівля. "Я можу вам сказати цілком щиро, — казав Марко, — що бізнес... досяг такого колосального масштабу, що, почувши про це, ніхто не може повірити, поки не побачить на власні очі"[252].

Виявилося, що це справді проблема. Коли Марко 1295 року повернувся до Венеції, багато з тих, хто проштовхувався крізь натовп охочих послухати його оповіді, насправді йому не вірили[253]. Але попри деякі випадкові дивовижі, як-от перлини вагою десять фунтів, виклад Марка цілком згідний із тим, що ми бачимо на рисунку 8.1. Коли він був у Китаї, китайський суспільний розвиток був далеко попереду західного.

Однак, коли Марко відкривав для себе дедалі більше східних дивовиж, він не знав про три важливі речі. По-перше, лідерування Сходу меншало, від майже дванадцятибалового індексу суспільного розвитку 1100 року до менш ніж шістьох балів 1500 року. По-друге, не пройшов сценарій, накреслений наприкінці сьомого розділу а саме що східні металісти та млинарі вивільнять  енергію викопного палива та започаткують промислову революцію. Марко захоплювався "чорним каменем", що горів у китайських хатніх вогнищах, але так само він захоплювався китайською жирною рибою та напівпрозорою порцеляною. Земля, що він описував, попри всі свої принади залишалася традиційною економікою. І по-третє, сам той факт, що Марко взагалі там був, був ознакою майбутніх змін. Європейці перебували в русі. 1492 року інший італієць, Христофор Колумб, пристав до суходолу в Америках, хай навіть до самої смерти вірив, що дістався Китаю. 1513 року кузен Колумба Рафаель Перестрело виправить родинну помилку й стане першим європейцем, що насправді доплив до Китаю.

Між Колумбовим виходом на берег та відновленням лідерування Заходу мало минути ще три сторіччя. Тривалий період, охоплений у цьому розділі, не був кінцем доби Сходу. Він не був навіть початком кінця. Але, поза сумнівом, це був кінець початку.

Нащадки сатани

 айфин, 9 січня 1127 року. Міські стіни здригалися під ударами стінобитних таранів та вибухів бомб. Ніхто не міг роздивитися, що відбувається за пеленою густого снігопаду, але китайські захисники фортечних стін гатили величезними залізними снарядами з велетенських катапульт та розпорскували в темряву запалений порох, сподіваючися вцілити у рипливі облогові вежі, що насувалися на місто. Три тисячі вояків з імперії чжурчженів, нової загрози китайським північним кордонам, загинули на стінах під час першого нападу. Дехто згорів, інших вбито камінням, багато кого поцілено стрілами, проте нападники зібрали своїх мертвих та перегрупувалися. Бувало й гірше.

Із внутрішнього боку стін загинуло не більше ста вояків, але захисників збентежили навіть такі втрати. Офіцери десь зникли, поширювалися чутки, і надто скоро за шелестінням снігу знов почулося торохтіння облогових веж та смертоносний свист стріл. Ми не знаємо достеменно, як саме почалася паніка, але раптом зі стін поринув потік з десятків тисяч людей, що розпачливо намагалися втекти. Ворог був усередині, він грабував, палив, ґвалтував та вбивав. Багато палацових жінок втопилися, аби не зазнати очевидної долі, а імператор просто чекав, поки його заберуть у неволю.

Падіння Кайфина було самозаподіяною раною. Попри економічний бум одинадцятого сторіччя, нескінченні війни династії Сун з киданями на північному прикордонні постійно випомповували фінансові ресурси, а імператори постійно шукали коштів, аби оплачувати рахунки. Отже, коли 1115 року "дикі чжурчжені" з Маньчжурії запропонували допомогу у війні проти киданів, імператор Хуей-цзун радо пристав на цю пропозицію (рис. 8.2). Імператора мав би стурбувати той факт, що лише за двадцять років чжурчжені перетворилися з землеробів з глухих лісів на войовничих кавалеристів, але не стурбував. Хуей-цзун був тонким знавцем музики, видатним художником та геніяльним каліграфом, але не державним діячем, а його радники здебільшого віддавали палацовій політиці перевагу над поглядом в обличчя реальним фактам. Підтримавши чжурчженів, Хуей-цзун створив монстра, що проковтнув спочатку киданів, а потім самого Хуей-цзуна. Він проковтнув би й розпачливі рештки двору Сун, якби ті не втекли на кораблях. Лише 1141 року усталилося прикордоння між чжурчженями, що тепер панували в північному Китаї, та сильно зменшеною державою Сун зі столицею в Ханчжоу[254].

Падіння Кайфина та спричинена ним руйнація торгівлі між північчю та півднем призвели до того, що у дванадцятому сторіччі показники суспільного розвитку майже не зростали. Але попри застій розвиток не занепав; Кайфин швидко відродився після спустошення, навіть на певний час став столицею чжурчженів, а Ханчжоу виріс у метрополіс, що справив таке сильне враження на Марка Поло. Вугільні родовища південного Китаю були менш багаті, ніж на півночі, проте теж чималі, а промисловці дванадцятого сторіччя навчилися використовувати в виробництві заліза дешевше та забрудненіше вугілля й навіть видобувати з забруднених побічних продуктів мідь. Торгівля, паперові гроші, видобування викопного палива та виробництво побутових товарів далі зростали. 1200 року китайський промисловий зліт видавався так само можливим, як за сто років до того.

Ситуацію різко змінив несамовитий молодий степовик на ім'я Темучин. Він народився 1162 року в Монголії в цілком розламаній родині. Його батько Єсугей викрав Оелун, матір Темучина, від її першого нареченого, запліднив її й назвав новонароджену дитину іменем чоловіка, що його вбив. Темучинові батьки так мало ним переймалися, що одного разу полишили табір, забувши його забрати, і повернулися лише через рік. Після того, як восьмирічного Темучина одружили, Єсугея було вбито (можливо, не передчасно), а тоді його одноплемінники вигнали Оелун, вкрали її худобу й полишили її голодувати. Темучин поквапився додому і підтримував Оелун, полюючи на щурів. До того ж він вбив свого старшого однокровного брата, що, за племінним законом, мав право одружитися з Оелун. Потім Темучина продали в рабство, і на той час, коли він втік, його наречену викрали й вона носила дитину іншого чоловіка. Темучин вбив крадіїв та повернув її назад.

Темучин був твердий чоловік, недарма він отримав від монголів титула Чингізхан ("Безстрашний провідник") і став одним з найбільших завойовників у всій історії. Не треба бути психіятром, аби зрозуміти, що на його шлях до влади чимало вплинув ранній родинний досвід — полювання на однокровного брата Джамуху, що закінчилося його вбивством[254], перетворення монгольського способу ведення війни всупереч вимогам кровних родичів та небажання підтримувати в суперечках своїх лайливих пияків-синів).

У певному сенсі за дві тисячі років у степах відбулося небагато змін. Так само, як багатьох завойовників до нього, Чингізхана рухав частково страх (Китаю), а частково жадоба (до китайського багатства). Саме ці мотиви штовхнули його напасти на королівство чжурчженів у північному Китаї й використати здобич на хабарі іншим монгольським провідникам, аби ті пішли з ним. Однак де в чому іншому змінилося багато що, і навіть хан не міг подолати історичний закон, згідно з яким неможливо двічі увійти в ту саму річку. Протягом півтисячоліття осілі китайці, мусульмани та християни просували до степів міста, іригацію та орні землі. Землероби забирали в кочівників землю, а кочівники діставали від землеробів знання про зброю та способи осілого життя.

Як виявилося, кочівники дістали від цієї оборудки більше користи. Знов почали грати свою роль переваги відсталости, й Чингізхан, найблискучіший з усіх лідерів кочівників, навчився так добре залучати до своєї кавалерії міських інженерів, що міг подолати будь-які фортифікаційні споруди так само легко, як перемогти будь-яку армію. До смерти 1227 року він пробив собі шлях від Тихого океану до Волґи (рис. 8.3), змітаючи, згідно з оповіддю перського самовидця, будь-які перешкоди, "наче написані рядки з паперу"[255] Після проходу монголів "ті господи стали житлом сов та воронів; в тих місцях сипухи перегукуються між собою, в тих залах стогнуть вітри".

Чингізхан і без індексу суспільного розвитку знав, що Китай був золотою жилою для грабунку. Наскільки можна судити, він мав намір вкрасти все, зігнати селян з землі та перетворити весь північний Китай на зимові пасовища для своїх міцних степових коней. 1215 року він зруйнував понад дев'яносто міст, а Пекін палив понад місяць. Однак 1227 року, після його смерти, гору взяли мудріші (китайські) радники й наполягли на тім, що можна дістати більше, якщо залишити селян на місці та обкласти їх податками.

Незабаром постала нагода випробувати нову політику. Той факт, що союз Хуей-цзуна з чжурчженями проти киданів закінчився тим, що чжурчжені захопили Кайфин і полонили імператора, не завадив новому володареві Сун запропонувати монголам укласти такий самий союз проти чжурчженів. Наслідок був ще гірший: монголи проковтнули імперію чжурчженів і поставили китайське військо на межу розпаду.

У 1230-і роки імперію Сун врятували від падіння лише особливості монгольської політики. Коли 1227 року Чингізхан помер, його син Угедей заступив його в ролі Великого хана, але Чингізові онуки негайно почали маневри, аби побачити, хто заступить Угедея. Дехто з них побоювався, що, якщо Угедеєві дозволити завоювати Китай, в його руках буде надто багато влади й його син матиме переваги в боротьбі за наступництво. Ці міркування спонукали молодших монгольських провідників підтримати, замість цього, навальний похід на далекий захід. 1237 року вони пішли своїм шляхом і основні монгольські орди різко повернули на захід.

Європейці буквально не знали, що на них впало. З погляду Метью Паризького, автора англійських хронік, нападники були цілковитою загадкою. "Ніколи,— казав він, — не було до них якогось доступу і самі вони не з'являлися, аби через взаємні стосунки можна було дістати якісь знання про їхні звичаї чи людей"[256]. Неправильно зрозумівши назву татари (одне з імен монголів) як посилання на Тартар, давньогрецьку назву пекла, Метью питав, чи не були вони "величезною ордою огидних нащадків Сатани". Чи, міркував він, може, вони були втраченими колінами Ізраїлевими, що нарешті верталися додому. Попри визнання того, що монголи не знали гебрайської мови і, здається, нічого не чули про Закон Мойсея, Метью вирішив, що це має бути саме так: заблукавши перед тим, як Мойсей отримав Десять Заповідей, саме юдеї

йшли за дивними богами та невідомими звичаями, і тепер, через Божу кару, у ще дивніший спосіб вони невідомі жодній іншій нації, їхні серця збентежені, їхня мова заплутана, а їхнє життя перетворилося на життя жорстокого та ірраціонального чудовиська.

Деякі християни дійшли висновку, що логічним захистом від загублених племен Ізраїлевих було вбивати місцевих євреїв, але це, як можна було очікувати, нічого не дало. Монголи здолали військо германських та угорських лицарів і пробилися аж до Відня. Але тоді — так само несподівано, як коли полишали Китай — вони пішли, повернувши своїх коней назад і погнавши бранців до внутрішньої Азії. Єдиною метою європейського походу було вплинути на наслідування ханської влади, і 11 грудня 1241 року, щойно Угедей помер, Європа раптом втратила будь-яке значення.