Розділ «Частина II»

Неоконфуційці перетворили класичні студії на програму вдосконалювання суспільства. Вони твердили, що люди з філологічним та художнім хистом, достатнім, аби належно зрозуміти давню культуру, могли б використати давню доброчесність заради порятунку сучасного світу. Наприклад, Оуян Сю, що хлопчиком натрапив на праці Хань Юя, винайшов власний стиль "давньої прози", зробив собі ім'я як поет, історик та збирач бронзи двотисячної давнини, а потім високо піднісся щаблями імператорської служби, обстоюючи фінансові та військові реформи.

Десятки талановитих людей запропонували державі свою допомогу, але найвидатнішим був Ван Аньши, провідний знавець давнини, великий прозаїк-стиліст і прем'єр-міністр. Вороги (зокрема Оуян) називали його зношеним та гидко брудним і зрештою прирекли на заслання та неславу, але його радикальна Нова політика — стоп Нового курсу[244] та рейґаноміки одинадцятого сторіччя — дала справжнє полегшення. Ван різко скоротив податки та запровадив справедливіші методи збирання їх, чим підвищив прибутки. Він фінансував великі громадські роботи та стимулював зростання "позиками зелених паростків", позичаючи капітал землеробам та дрібним торгівцям. Він збалансував бюджет, замість дорогих професійних солдатів, ввів дешевшу міліцію. Коли консервативні адміністратори заперечували, він знаходив нових адміністраторів. Він ввів економіку, географію та право до вступних іспитів на державну службу, запровадив школи, де навчали нових дисциплін, і підвищив платню тим, хто все це втілював у життя.

Хоч які надзвичайні були досягнення неоконфуційців, вони бліднуть перед другим тогочасним стимулом розвитку, економічним вибухом, що міг би суперничати з піднесенням античного Риму. Середньовічний теплий період був сприятливим скрізь у Китаї: озерні осади, хемія сталагмітів та текстові записи — все свідчить про те, що напівпосушлива північ дістала більше дощів, чого й бажали землероби, а на вологому півдні дощів поменшало, що землеробів цього регіону теж цілком задовольняло. На 1100 рік населення Китаю зросло до приблизно 100 мільйонів.

До 1100 року всі тридцять сім різновидів рису, згаданих в книжці шостого сторіччя Основні методи для звичайних людей, поступилися місцем різновидам з вищою врожайністю й землероби регулярно витискали по три врожаї щорічно зі своїх зрошуваних та угноюваних полів, де рис чергували з пшеницею. Розширювана мережа доріг — часто викладених каменем у містах і інколи цеглою навіть у сільській місцевості — полегшувала доправляння врожаю до портів, а водний транспорт досконалішав ще швидше. Китайські кораблебудівники перебирали найкращі здобутки перських, арабських та південно-східноазійських кораблів, будували великі океанічні джонки з водонепроникними відсіками, чотирма чи навіть сімома щоглами та екіпажем до тисячи людей. Кошти за перевезення кораблями впали, й торгівці організовували великомасштабну торгівлю. Згідно з письменником дванадцятого сторіччя,

Річки та озера пов'язані між собою, отже, через них можна потрапити будь-куди. Коли човен вирушає зі свого порту, немає перешкод у намірі запланувати подорож на десять тисяч лі [приблизно три тисячі миль]. Щороку звичайні люди продають всі надлишки зерна, залишаючи лише на потреби насіння та харчування. Більші торгівці збирають зерно у менших. Маленькі човни узалежнюються від більших кораблів і беруть участь у спільних оборудках, ходять туди й назад, продають зерно й дістають чималий зиск.[245]

Майже таку вагу, як кораблі, мали транспортні брокери, посередники, Що купували та складували вантажі, робили позики та швидко повертали кораблі. На все це потрібна була готівка, й зі зростанням економіки уряд намагався карбувати достатню кількість бронзових монет. Героїчні зусилля знайти нові джерела міді (і менш героїчні спроби знижувати їхню якість додаванням плюмбію) підштовхнули їхній вихід від 300 мільйонів монет 983 року до 1,83 мільярда 1007 року але попит все одно перевищував пропозицію.

Ситуацію врятували жадоба та лінощі. У дев'ятому сторіччі, коли торгівля чаєм переживала бум, а державний нагляд за торгівлею занепадав, дилери з Сичуані започаткували в Чанані офіси, де монети, отримані за чай, можна було поміняти на "летючі гроші", паперові кредитні чеки. По поверненні до Сичуані дилери могли поміняти ці чеки на готівку в головному офісі компанії. Позаяк кишеня летючих грошей коштувала сорок кишень бронзових монет, переваги були очевидні й незабаром торгівці почали на свій розсуд використовувати чеки замість грошей. Вони винайшли довірчі гроші, жетони, чия вартість залежала радше від довіри, ніж від вмісту металу. 1024 року держава зробила наступний логічний крок, надрукувала паперові банкноти, й невдовзі випуск паперових грошей перевищив випуск монет[246].

Коли паперові гроші та кредит проникли у сільську місцевість та спростили купівлю та продаж, дедалі більше селян вирощували те, що було найкраще на їхній землі, продавали за готівку та купували те, що не могли виробити так легко.

Звичайно, міські ринки були значно більші й могли залучати постачальників з половини континенту. Торгівці південно-східної Азії пов'язали порт Цюаньчжоу з індонезійськими Островами прянощів і скарбами Індійського океану, імпорт звідти потрапляв до кожного міста імперії. Аби платити за них, родинні майстерні виробляли шовки, порцеляну, лак та папір, а найуспішніші з них виростали у фабрики. Навіть селяни могли придбати речі, що раніше були розкошами, як-от книжки. У 1040-ві роки мільйони відносно дешевих книжок викочувалися з дерев'яних друкувальних пресів і прокладали собі шлях до рук навіть досить скромних покупців. Рівні грамотности були, мабуть, порівнянні з тим, що мала римська Італія за тисячу років до того.

Однак найважливіші зміни стосувалися текстилю та вугілля, саме тих сфер діяльности, що в вісімнадцятому сторіччі нададуть руху британській промисловій революції. Текстильники одинадцятого сторіччя винайшли педальний шовконавивальний верстат, а 1313 року науковець Ван Чжень у Трактаті про землеробство описав велику прядильну машину, пристосовану до використання сили тварин чи води. Згідно з Ваном, вона була "у кілька разів дешевша, ніж жінки, що їх вона заступила"[247], і її "використовували в усіх частинах північного Китаю, де виробляли прядиво".

Історик економіки Марк Елвін порівняв кресленики французького льонопрядильного верстата вісімнадцятого сторіччя з Вановою конструкцією й мусив зробити висновок, що "подібність до верстата Ван Чженя так впадає в очі, що майже неможливо не припустити, що походження машини цілковито китайське"[248]. Ванова машина була менш продуктивна за французьку, але, як каже Елвін, "якби поступ, що вона репрезентує, тривав трохи довше, то середньовічний Китай міг би мати справжню промислову революцію в виробництві текстилю на чотириста років раніше, ніж Захід".

Статистики текстильного виробництва та цін епохи Сун ми не маємо, тому не можемо легко перевірити цю теорію, але маємо інформацію про інші галузі. Податкові декларації дають змогу припустити, що випуск заліза від 800 до 1078 року побільшав у шість разів, до приблизно 125 000 тонн — це майже стільки, скільки вся Європа вироблятиме 1700 року[249].

Виробництво металу зосереджувалося навколо головного ринку, мільйонного міста Кайфина, де (крім усього іншого) з металу робили незліченну кількість зброї на потреби війська. Обраний за столицю завдяки зручному розташованню біля Великого каналу, Кайфин був робочим містом. Йому бракувало історії, трисмугових бульварів та привітних палаців давніших столиць, він не надихав на творення величної поезії, але в одинадцятому сторіччі виріс у багатолюдний, хаотичний та сповнений життя метрополіс. У галасливих барах до світанку подавали вино[250], п'ятдесят театрів збирали тисячні авдиторії, крамниці вдерлися навіть до єдиного в місті парадного проспекту. А поза стінами вдень та вночі горів вогонь у ливарнях, темні сатанинські млини вихлипували вогонь та дим, засмоктували десятки тисяч дерев, аби витопити з руди залізо, — так багато дерев, що виробники металу купували цілі горби та вирубували на них дерева, чим робили ціну деревного вугілля недосяжною для звичайних домовласників. У паливних бунтах 1013 року було розтоптано сотні замерзлих кайфинців.

Кайфин явно наближався до екологічної горловини. У північному Китаї просто було недостатньо деревини, аби нагодувати та зігріти мільйони тіл та ще й підтримувати постійну роботу ливарень, що давали тисячі тонн заліза. Залишалися два шляхи: люди та/чи промисловість мали піти кудись в інші місця, або хтось мав знайти нове джерело палива.

Номо sapiens завжди жили за рахунок використання рослин та тварин на харчі, вбрання, паливо та житло. Протягом сторіч люди ставали дедалі ефективнішими паразитами. Наприклад, підданці імперій Хань та Римської у перших сторіччях нової ери споживали у сім чи вісім разів більше енергії на людину, ніж їхні предки у льодовиковий період, за чотирнадцять тисяч років до того[251]. Люди цих імперій навчилися також примушувати вітри та хвилі рухати свої кораблі, виходити поза межі того, що могли дати рослини та тварини, та використовувати енергію води у млинах. Однак холодні замерзлі кайфинці, що бунтували 1013 року, все ще харчувалися здебільшого іншими організмами, й у Великому ланцюгу енергії стояли ненабагато вище, ніж мисливці-збирачі кам'яного віку.

Протягом кількох десятиріч ситуація почала мінятися, а кайфинські металісти мимоволі ставали революціонерами. За тисячу років до того, у часи династії Хань, деякі китайці експериментували з вугіллям та газом, але тоді ці джерела енергії не мали очевидного застосунку. Лише тепер, коли ненажерливі кузні змагалися за паливо з домашніми вогнищами та хатніми потребами, промисловці рішуче штовхнули двері між старою органічною економікою та новим світом викопного палива. Кайфин розташований поблизу двох найбільших вугільних родовищ Китаю (рис. 7.7), куди легко було доступитися через Хуанхе. Отже, не треба було геніїв, досить було жадоби, відчаю та спроб і помилок, аби навчитися використовувати на потреби витоплювання заліза з руди викопне вугілля замість деревного. Потрібні були також капітал та праця на те, аби знаходити, викопувати та перевозити вугілля, і це дає можливе пояснення того, чому вперед вийшли бізнесовці (що мали ресурси), а не домовласники (що їх не мали).

Вугілля та залізо стартували разом. Добре задокументована кузня в Ці-цуньчжені мала три тисячі робітників, що щорічно закидали лопатами до пічок 35 000 тонн руди та 42 000 тонн вугілля й отримували на виході 14 000 тонн залізних виливків. На 1050 рік видобували вже так багато вугілля, що домовласники теж почали його використовувати. 1098 року, коли уряд ревізував допомогу незаможним, чиновники не потурбувалися згадати про якесь інше паливо, крім вугілля. Від 1102 до 1106 року в Кайфині було відкрито двадцять нових вугільних ринків.

Натоді суспільний розвиток Сходу піднісся до найвищої точки, що досяг Захід за тисячу років до того. Захід, поділений між мусульманським осередком та християнською периферією, тепер далеко відстав і не міг досягти цього рівня аж до вісімнадцятого сторіччя, епохи британської промислової революції. Все вказувало на те, що поміж закіптюжених стін Кайфина закипала китайська промислова революція, що мала перетворити лідерування Сходу в суспільному розвитку на східне панування в світі. Видавалося, що історія рухалася стежкою, що мала привести Альберта до Пекіна, а не Ауті до Балморалу.

8

Початок глобальности