Розділ «Частина II»

Елоіза та Абеляр подалися замолювати свій сором в Божих домах і протягом двадцяти років підтримували листування, самовиправдовувальне з його боку та палюче особисте з її. Опинившися примусово на самоті, Абеляр написав "Так і ні", щось на кшталт підручника з застосовування логіки до християнських суперечливостей. Попри те, що Абелярове ім'я стало уособленням небезпек нового навчання, він примусив теоретиків християнства узгіднити авторитет Святого Письма з Арістотелевим раціоналізмом. Близько 1270 року, коли Тома Аквінський вдосконалив його теорію в своїй праці Про християнську теологію, християнське вчення вже було так само складне, як вчення сунітського відродження.

Інші європейці, на відміну від Абеляра, робили навпаки: замість приносити ідеї та інституції з мусульманського осередку до християнського краю, вони самі рухалися до мусульманського осередку. Торгівці з Венеції, Генуї та Пізи конкурували з купцями з Каїра та Палерма за прибуткову середземноморську торгівлю, купували та продавали або крали та воювали. В Іспанії мігранти з дедалі переповненішої північно-західної Європи допомогли місцевим християнам відкинути мусульман назад, і скрізь навколо Середземного моря нормани здійняли бурю грабунків та нападів.

Нормани були нащадками скандинавських язичників вікінгів, що в дев'ятому сторіччі розквітли як нападники в далекій північно-західній смузі Європи, а в десятому сторіччі спрогресували до більших форм злодійства. Коли Середньовічний теплий період відкрив північноатлантичні води, вони допливли на своїх довгих кораблях до Ісландії, Ґренландії й навіть до Вінлан-ду в Північній Америці. Вони солідно влаштувалися в Ірландії та Британії, а в північній Франції їхній провідник Ролло 912 року прийняв християнство й став справжнім королем (у теперішній Нормандії).

Нормани залишили багато невизначеного щодо деталей віри, 931 року на похороні Ролла принесли в жертву сто бранців, але їхня рухливість зробила їх бажаними найманцями навіть в далекому Константинополі. Найняті 1016 року воювати за обидві сторони у нескінченних війнах за південну Італію, норманські банди далі викраювали власну державу. 1061 року вони натисли на Сицилію й розв'язали майже геноцидну війну проти тамтешніх мусульман. Якщо ви відвідаєте Сицилію в наш час, вас сильно вразить єдиний пам'ятник, що залишився після двох сторіч ісламського врядування, коли острів був середземноморським дивом.

Нормани не мали якоїсь особливої ворожости до ісламу; до християн вони ставилися так само погано. Один італійський письменник назвав їх "дикунською, варварською, лютою расою з нелюдською вдачею"[239], а Анна Комніна, візантійська принцеса, була нажахана ще більше. Вона писала, що "де б не відбувалася битва чи війна, нормани зриваються з прив'язі й ніщо не може їх зупинити. Не лише вояки, а й їхні лідери нестримно кидаються на ворожі шереги"[240].

Візантія дізналася про норманів у дуже тяжкий спосіб. У дев'ятому та десятому сторіччях, коли мусульмани взялися воювати між собою, візантійці дещо відновили свою потужність і 975 року візантійське військо навіть підійшло на відстань прямого бачення до Єрусалима (вони не змогли взяти священне місто, але забрали Ісусові сандалі та волосся Йоана Христителя). Але протягом сторіччя візантійці потрапили в небезпечну залежність від норманських найманців, чия ненадійність (за всієї своєї лютости вони регулярно тікали) 1071 року зіграла свою роль у катастрофічній поразці від турків. По двадцятьох роках, коли Константинополь був у турецькій облозі, візантійський імператор написав Папі Римському, очевидно, у сподіванні дістати допомогу й найняти ще вояків. Однак Папа мав інші ідеї. Намагаючися зміцнити своє власне становище в боротьбі з європейськими королями, він 1095 року зібрав нараду й висловив ідею хрестового походу — експедиції, що мала вибити турків з Єрусалима.

Ідея Папи та візантійців викликала неймовірний ентузіязм. Десятки тисяч селян вирушили на схід, по дорозі грабуючи центральну Європу та вбиваючи євреїв. Лише небагато з них дісталися Анатолії, де їх повбивали турки. Ніхто не дістався Святої Землі, хіба що як раби.

Більше користи було від трьох армій французьких та норманських лицарів та ґенуйських торгівців, що їх підтримували. Вони зійшлися в Єрусалимі 1099 року. Час був найкращий: сельджуки були надто зайняті війною між собою, аби чинити сильний опір, відтак після неймовірних подвигів і бравади хрестоносці пробили стіни священного міста. Протягом дванадцяти годин вони грабували та вбивали у масштабах, що шокували навіть норманів, що були серед них. Вони спалювали євреїв живими та розтинали мусульман на частини (хоча, принаймні, єврейська жінка завважила, що християни не наслідували турків і не ґвалтували своїх жертв, перш ніж вбити). Нарешті, у сутінках, завойовники через калюжі крови рушили дякувати Богові до Храму Гробу Господнього.

Хоч яке було видовище, цей прямий напад на осередок ісламові нічим серйозно не загрожував. Християнське королівство Єрусалима постійно відкочувалося назад, аж поки 1187 року мусульмани не повернули собі місто. Були наступні хрестові походи, здебільшого невдалі. 1204 року учасники четвертого походу, не маючи змоги орендувати кораблі, закінчили тим, що найнялися як робоча сила до венеційських фінансистів і замість Єрусалима спустошили Константинополь. Після такої ганьби не відродилися ані Візантійська імперія, ані хрестові походи.

Під тиском Середньовічного теплого періоду мінялися обриси Заходу Мусульманські землі залишилися осередком, але стагнація в південно-західній Азії спричинила зсув центру тяжіння ісламу до Середземномор'я, і навіть в межах Середземномор'я були свої переможці та невдахи. Єгипет став дорогоцінним каменем у ісламській короні, Візантія, остання римська реліквія, зазнала остаточного занепаду, а найшвидше розвивався грубий, відсталий північний захід.

Темні сатанинські млини

  східному осередку справи навряд чи могли йти краще. Імперія Тан 907 року розпалася, але вже 960 року Китай знову був єдиний. Тай-цзу, перший імператор нової династії Сун, був суворим вояком і водночас бачив, що, завдяки кількасотрічному зростанню економічних та культурних зв'язків між китайськими регіонами, багато представників еліти відчували, що Китай має бути однією імперією. Він зробив висновок, що за належних умов вони волітимуть не воювати з ним, а приєднатися до нього. Коли потрібна була сила, він її застосовував, але, на відміну від попередніх спроб об'єднати осередок, більшість держав підкорилися мирно й погодилися на панування Сун.

Тай-цзу розумів також, що більшість попередніх династій впали через командирів війська, тому він їх просто позбувся. Запросивши на бенкет воєначальників, що посадили його на трон, він, згідно з офіційною історією, "розчинив владу вояків у келиху вина"[241]. Прилюдно привітавши генералів із досягненням відставки (що було для них новиною), він їх звільнив. Хоч як це дивно, безкровний заколот Тай-цзу був вдалим, і відтоді, якщо поставала потреба мобілізувати армію, він командував нею сам.

Перехід від військового до цивільного уряду дав блискучий спосіб задовольнити загальне прагнення миру та єдности. Єдиною вадою було те, що Китай мав ворогів, зокрема дві напівкочівні групи, киданів та тангутів, що збудували імперії поза північним кордоном Китаю (рис. 7.7). Їх неможливо було розчинити в вині, тому, втративши армію й ледве відвернувши захоплення імператора в полон, Сун повернулися до давньої політики купувати мир за подарунки.

Певною мірою це спрацювало. На відміну від сельджуків на Заході, ані кидані, ані тангути не взяли владу над східним осередком. Зворотним боком медалі було те, що Сун, так само як раніші династії, незабаром дійшла до банкрутства, бо доводилося платити за подарунки та платню гарнізонам, що реально не підтримували мир. На 1040-і роки вони утримували мільйонну армію та щомісяця купували тисячі комплектів лат та мільйони наконечників до стріл. Це було зовсім не те, чого прагнув Тай-цзу.

Деякі генерали сподівалися, що диво-зброя врятує Китай від сповзання назад до давнього протистояння зі степами. Даоїстські алхеміки близько 850 року винайшли грубий порох (за іронією долі, під час пошуків еліксиру вічного життя). Живопис, датований близько 950 року, показує людей, що порскають один в одного пороховим полум'ям з бамбукових трубок; а військовий підручник 1044 року описує "вогняне зілля", що його пакують у папір чи бамбук та вистрілюють з катапульт. Однак тодішній порох більше шумів, ніж уражав, і, хоча й лякав коней, рідко будь-кому завдавав шкоди — поки що.

За браком технологічних проривів, військовики Сун просто потребували ще грошей. Допомога прийшла з несподіваних джерел. Одним з них були китайські інтелектуали. Після того, як 755 року заколот Ань Лушаня занурив країну в хаос, багато науковців піддали сумнівові ентузіязм щодо всього чужоземного, що, на їхню думку, не дав Китаєві нічого, крім тюркських генералів та безладу. Все п'яте сторіччя від падіння Хань почало видаватися розчарованим аристократам варварською інтерлюдією, що зруйнувала китайські традиції. Головним злом серед шкідливих запозичень вони вважали буддизм.

819 року освічений джентльмен Хань Юй послав імператорові "Меморіял на кістці Будди", де висловив своє обурення масовою гістерією, що почалася, коли монастир переніс до іншого місця одну з (багатьох) кісток, що, на загальне визнання, були кістками Будди. Хань Юй писав, що "буддизм є не більше, ніж культ варварських народів"[242]. Він вважав, що "...у ті дні, коли буддизм збив з пантелику Китай, чиновники з малими здібностями та знаннями були нездатні цілком усвідомити шляхи давніх королів та потреби минулого та теперішнього й відтак не могли втілити в життя мудрість імператора та врятувати епоху від руйнації". Проте тепер була наявна видатна наука. Інтелектуали вчилися думати, малювати і, понад усе, писати так, як у стародавні часи, отже, відновлювали стародавню доброчесність і рятували націю. "Писання прози має бути носієм Шляху", — наполягав Хань, що виробив новий стиль письма, аби відтворити блиск та високу моральність давнини.

Нова дискусія щодо буддизму була суперечливою, але зручною. Буддійські монастирі нагромадили величезне багатство, і коли імператор У-цзун у 840-ві роки почав трощити буддизм (ченців позбавляли духовного сану, зачиняли монастирі, грабували скарби), фіскальні тиски, напевне, зрушили його далі, ніж наукові протести. Офіційне переслідування надало поважности думкам, подібним до висловів Ханя. Мільйони залишилися буддистами, але ще мільйони китайців, сповнених сумнівів щодо запозиченої релігії, діставали натхнення від можливости того, що простий погляд на відповіді на великі запитанння Будди — Що таке справжній я? Де моє місце у всесвіті? — заховано у їхній власній конфуційській класиці.

Неоконфуційський рух охопив освічені верстви, і в тяжку годину Китаю, під тиском киданів та тангутів, найрозумніші голови імперії, наслідуючи Конфуція, зголосилися радити володареві. Вони пропонували забути про переродження та безсмертя: все є тут-і-тепер, здійснювання походить від дії у світі. Підсумок полягає в тім, що "справжній науковець має бути першим, хто переймається турботами світу, й останнім, хто дістає від нього втіху"[243].