Розділ «Частина II»

 іби цих напруг було недосить, після 900 року Євразія потрапила під тиск нового типу, й це буквально. Земна орбіта далі зсувалася, атмосферний тиск над суходолом вищав, що послаблювало західні вітри з Атлантики до Європи та мусони з Індійського океану до південної Азії. У середньому по Євразії температури від 900 до 1300 року зросли на 1-2°F, а випади дощів поменшали приблизно на 10 відсотків.

Як завжди, кліматичні зміни змушували людей адаптуватися, а як це робити, люди мали вирішувати самі. В холодній, вологій західній Європі цей так званий Середньовічний теплий період був доволі сприятливим і від 1000 до 1300 року населення приблизно подвоїлося. Однак у спекотнішому, сухішому ісламському осередку він сприятливим не був. Загальне населення мусульманського світу поменшало десь на 10 відсотків, але деякі регіони розквітали, особливо в північній Африці. 908 року Іфрикія[229], приблизно теперішній Туніс (рис. 7.6), відкололася від халіфів Багдада. Радикальні шиїти[230] започаткували лінію офіційно непомильних халіфів-імамів, відомих як фатиміди, бо претендували на походження (та імамський статус) від Мухаммадової доньки Фатами. 969 року фатиміди завоювали Єгипет, збудували велике нове місто Каїр та зайнялися іригацією. Близько 1000 року Єгипет мав найвищий суспільний розвиток на Заході, а єгипетські торгівці мандрували по всім Середземномор'ї.

Ми знали б про цих торгівців дуже мало, якби 1890 року юдейська спільнота Каїра не вирішила перебудувати свою дев'ятсотрічну синагогу Як і багато інших синагог, вона мала сховище, де віряни могли залишати непотрібні документи, аби уникнути ризику богохульства й не знищувати документів, де могло бути написане ім'я Бога. Зазвичай сховища час від часу звільняли, але це було заповнене паперами, що пролежали там сторіччя. Від початку перебудови старі документи з'явилися на каїрських ринках антикваріяту, й навесні 1896 року дві сестри-англійки привезли до Кембриджа великий згорток. Там вони показали два тексти Соломонові Шехтеру, університетському викладачеві талмудики. Спочатку він поставився до них скептично, а потім мав свою мить "О Боже ж мій!": один з текстів був гебрайським фрагментом біблійної книги Еклезіястик[231], до того відомої лише з грецьких перекладів. Високоосвічений доктор того ж грудня поїхав до Каїра й вивіз звідти 140 000 документів.

Серед них були сотні листів до каїрських торгівельних домів, відправлених між 1025 та 1250 роками здалеку як-от з Іспанії та Індії. Ідеологічні поділи, що сформувалися в кільватері арабських завоювань, зі зростанням населення та поширюванням ринків та прибутків зникали й, очевидно, дуже мало важили в очах цих кореспондентів, що переймалися здебільшого не релігією та політикою, а погодою, своїми родинами та збагачуванням. В цьому сенсі вони могли бути типовими середземноморськими торгівцями, хоча, що не так добре задокументовано, торгівля, очевидно, була так само інтернаціональною та прибутковою в Іфрикії та Сицилії, де мусульманський Палермо став центром розквіту торгівлі з християнською північною Італією.

Навіть Монте Поліцо, глухе сицилійське поселення, де я займався розкопками протягом кількох останніх років, зіграло свою роль. Я згадував у розділі 5, що поїхав туди вивчати впливи фінікійської та грецької колонізації в сьомому та шостому сторіччях до н. е. Але 2000 року над стародавніми будинками ми знайшли друге поселення. Його заснували близько 1000 року н. е., можливо, мусульманські імігранти з Іфрикії; близько 1125 року село згоріло. Коли наш ботанік просіював обгоріле насіння, викопане в цих руїнах, він виявив — на загальний подив — що одна будівля мала сховище, повне ретельно обмолоченої пшениці практично без домішок[232]. Вона різко відрізнялася від зерна, що ми знаходили в середовищі шостого сторіччя до н. е., завжди перемішаного з великою кількістю бур'янів та полови. З цього зерна можна було спекти досить грубий хліб, що природно в простому землеробському селищі, де люди вирощували зерно на власні потреби й не переймалися через можливі випадкові, небажані роти. Примусове провіювання, що звільнило пшеницю дванадцятого сторіччя нової ери від усіх домішок, вказує на комерційне виробництво для примхливих мешканців міста.

Якщо вже маленьке Монте Поліцо було залучене до міжнародних торговельних мереж, це означає, що середземноморська економіка переживала справжній бум. Але в південно-західній Азії, найстарішій частині мусульманського осередку, справи були значно гірші. Було досить зле, що від 860-х років тюркські раби, що їх іракські халіфи купували для свого війська, влаштовували заколоти й проголошували себе султанами, але найгірше було попереду. Від сьомого сторіччя мусульманські торгівці та місіонери проповідували Мухаммадову добру звістку тюркським племенам у степах, і 960 року клан карлуків у теперішньому Узбекистані — на загальну думку, десь 200 000 родин — навернувся до ісламу весь одразу. Це був тріумф віри, що досить швидко перетворився на нічний жах для політиків. Карлуки заснували власну Караханідську імперію, а сельджуки, інше тюркське плем'я, наслідували їхнє навернення й водночас мігрували, проклали собі грабунками шлях через Іран і 1055 року взяли Багдад. На 1079 рік вони витіснили візантійців з більшої частини Анатолії та фатимідів із Сирії.

Від квітучого ісламського Середземномор'я швидко відійшла мусульманська південно-західна Азія. Сельджуки створили велику імперію, але вона виявилася ще менш життєздатною, ніж халіфат. Коли 1092 року її несамовитий перший провідник помер, його сини, згідно зі степовою традицією, поділили імперію на дев'ять частин і почали воювати один з одним. Вирішальним чинником у їхніх війнах була кавалерія, тому королі сельджуків давали великі маєтки воєначальникам, що могли забезпечувати кінних послідовників. Ці отамани кочівників, як можна було передбачити, призвели до розпаду адміністрування та торгівлі й навіть зупинили карбування монет. Міста поменшали, іригаційні канали замулилися, периферійні села збезлюділи. У спекотному сухому кліматі Середньовічного теплого періоду селянам доводилося постійно боротися навіть за те, аби їхні дорогоцінні поля не перетворилися на степ та пустелю, а політика сельджуків робила їхню працю ще тяжчою. Багато завойовників віддавали кочівному способові життя перевагу над міським і позитивно ставилися до занепаду землеробства. Відтак протягом дванадцятого сторіччя дедалі більше арабів полишали свої поля та приєднувалися до сельджуків на пасовиськах.

Стурбовані швидким поширюванням радикальних шиїтських теорій у ці неспокійні роки, науковці східного Ірану засновували школи, де розвивали та викладали відповідну сунітську відповідь, і це вчення провідники сельджуків рішуче поширювали у дванадцятому сторіччі. Пам'ятки цього вчення, як-от Відродження релігійних наук аль-Газалі, де грецьку логіку застосовано до узгіднювання ісламського правництва, суфійського містициму та Мухаммадових одкровень, дотепер залишаються підвалинами сунітського мислення. Фактично сунітське відродження мало такий успіх, що дехто з шиїтів вирішив, що єдиною можливою відповіддю були вбити лідерів сунітів. Вони відійшли до гір Ірану й створили таємне товариство, серед їхніх ворогів відоме як Асасини (за легендою, назва пов'язана з тим, що агенти товариства курили гашиш, аби набути стану свідомости, потрібного для вбивства).

Вбивства не могли зупинити сунітське відродження, але так само інтелектуальний рух, попри успіх, не міг стулити докупи державу сельджуків. Без політичної організації типу тої, що королівства фатимідів запровадили в північній Африці, землі сельджуків коробилися під тиском Середньовічного теплого періоду. Час був несприятливий, бо та сама погода, що так ускладнила життя в північно-західній Азії, водночас створила додаткові можливості безконтрольним грабіжникам, торгівцям та нападникам на європейськім краю мусульманського осередку. Так само важливо, що тепліша погода принесла північній Європі довші сезони вирощування та більші врожаї, що зробило периферійні землі потенційно прибутковими. До закінчення Середньовічного теплого періоду селяни вирубали приблизно половину дерев західної Європи й зорали великі ділянки колишнього лісу.

Подібно до всіх епізодів від самого початку експансії землеробства з Горбистих Схилів, уновітнені аграрні методи потрапляли з західної до східної Європи завдяки двом процесам. Першим з них була колонізація, часто її очолювала церква, що була єдиною добре організованою інституцією в прикордонні. Як писав Ґеральд Вельський, "дай ченцям голу місцину чи дикий ліс, і по кількох роках там постануть не лише прекрасні церкви, а й людське житло навколо них"[233]. Експансія була Божою справою: згідно з вербувальною агітацією 1108 року, "язичники — це найгірші люди, але їхні землі найкращі, там є м'ясо, мед та борошно... там ви зможете врятувати свої душі [примушуючи язичників до навернення] і, якщо забажаєте, дістанете дуже добру землю, де можна буде оселитися"[234].

Часом язичники тікали; часом корилися, нерідко їхнє становище було заледве ліпшим, ніж у рабів. Але, подібно до мисливців-збирачів, що чинили опір землеробам, чи до сицилійців, що протистояли грецьким колоністам за тисячі років до того, інколи вони організовувалися й виборювали свою землю. Коли франкські та германські землероби рухалися на схід, вирубуючи дерева та розорюючи пасовиська, деякі селяни Богемії, Польщі, Угорщини й навіть далекої Руси переймали їхні методи та використовували поліпшення погоди, аби інтенсивніше господарювати на своїх землях. Їхні провідники, прийнявши християнство, переконували чи примушували їх ставати платниками податків та воювати з колоністами (та між собою).

Поширювання держав, церков та інтенсивного землеробства в Європі мало багато спільного з процесами в землеробському прикордонні на південь від Янцзи починаючи від п'ятого сторіччя, але була одна критична відмінність: не було утворено великих торгівельних потоків між новим аграрним прикордонням та давнішим міським осередком. За браком центральноєвропейського еквіваленту китайського Великого каналу просто не було дешевого шляху, що ним можна було б доправити польське зерно до великих міст, скажімо, до Палерма та Каїра. Західноєвропейські міста були ближче до кордонів та росли, але їх все ще було надто мало й вони були надто малі, отже, не забезпечували належних ринків. Замість імпортувати харчі зі східної Європи, ці західноєвропейські міста зростали здебільшого завдяки інтенсифікації місцевого виробництва та експлуатації нових енергетичних ресурсів.

Водяні млини, вже загальновідомі в мусульманському осередку, тепер поширилися християнською смугою. Кількість млинів у французькій долині Робек, наприклад, від десятого до тринадцятого сторіччя побільшала в п'ять разів, а Кадастрова книга, перепис 1086 року, свідчить, що в Англії було 5624 млини. Землероби дізналися також про переваги коней, що їли більше, ніж воли, але могли тягти плуги швидше й працювати довше. Співвідношення поступово схилялося на користь коней після 1000 року, коли з причин, що ми розглядатимемо у восьмому розділі, європейці перейняли в мусульман металеві підкови, що зменшували тертя, й замінили незграбну упряж за горло та поперек, що душила тварину, на упряж із хомутами, що вчетверо підвищувала тягову потужність коней. 1086 року серед двадцяти тягових тварин на землях англійських баронів був лише один кінь; на 1300 рік кожна п'ята тварина була конем. Маючи додаткові кінські сили (не кажучи вже про додаткові добрива), землероби могли зменшити кількість землі під паром й отримувати від своєї землі більше.

Європейські господарства далі були менш продуктивними, ніж єгипетські та китайські, проте мали дедалі більше надлишків на продаж до міст, а міста, що росли, набували нових ролей. Багато північно-західних європейців були кріпаками, за законом зобов'язаними працювати на землях лордів, що захищали їх від грабіжників (та інших лордів). Принаймні теоретично лорди були васалами королів і платили їм участю у війську важкої кавалерії, а королі завдячували своїм становищем церкві, що давала Боже благословення. Однак і лорди, і королі, і церква хотіли доступу до багатства, що тепер акумулювалося в містах, а мешканці міст за згоду віддавати його частину часто виторговували собі свободу від феодальних обов'язків.

Так само, як слабкопорядкові володарі усіх часів аж від Асирії та Чжоу, європейські королі ефективно займалися захистовим рекетом, але їхня версія була ще безладнішою, ніжу більшости попередників. Міста, аристократи, монархи та священики постійно втручалися у справи одні одних, відтак за браком реального центрального керівництва постання конфліктів було практично гарантовано. Наприклад, 1075 року папа Григорій VII проголосив своє право призначати всіх германських єпископів. Він мав на меті реформувати моральність лідерів церкви, але, позаяк єпископати контролювали величезні шматки германських земель, цей рух мав також приємний побічний ефект, бо Григорій мав дістати контроль над значною частиною ресурсної бази германців. Германський імператор Генрих IV обурився й відповів заявою, що, бувши захисником віри, він мав право усунути Григорія, що він "тепер не папа, а фальшивий чернець... Я, Генрих, Милістю Божою, разом з усіма нашими єпископами кажу тобі: Зречися! Зречися!"[235]

Замість зректися, Григорій відлучив Генриха, відкинувши германського імператора поза християнську віру. На практиці це означало, що германські феодальні лорди могли на законних підставах ігнорувати свого провідника. Відтак, нездатний вплинути на будь-що у власній землі, за рік Генрих дійшов до того, що мусив протягом трьох днів босоніж стояти на колінах у снігу перед альпійським монастирем, благаючи в папи прощення. Діставши його, він все одно почав війну з папою. Ніхто не переміг. Папа Григорій втратив загальну підтримку після того, як його найманці за несплату грошей спустошили Рим. Імператор закінчив життя під час втечі від власного сина. Теологічний диспут так і не мав розв'язку.

Європа одинадцятого сторіччя була повна такого заплутаного суперництва, але потроху люди знаходили розв'язки, що поступово робило інституції сильнішими, а їхні сфери відповідальности чіткішими. Королі дедалі більше спромагалися організовувати, мобілізовувати та оподатковувати людей на своїх територіях. Один історик назвав цей процес "формуванням утискового суспільства"[236]: королівські службовці переконували людей вважати себе частиною нації (англійської, французької тощо) означеної, на відміну від тих, ким вони не були — паріями, як-от євреї, гомосексуали, хворі на проказу та єретики. Останніх вперше було систематично позбавлено захисту та тероризовано. У перебігу цього малоприємного процесу поставали дедалі ефективніші держави.

Інші історики з більшою приємністю говорять про "епоху соборів"[237], посталих по всій Європі пам'ятників, що викликали благоговіння. У самій Франції від 1180 до 1270 року було збудовано вісімдесят соборів, п'ятсот абатств та десятки тисяч парафіяльних церков. Було видобуто понад 40 мільйонів кубічних футів каменю, більше, ніж використано на будівництві єгипетської Великої піраміди.

Наука в західній Європі занепала разом з Римською імперією і лише частково відродилася у Франції за Шарлеманя. Проте після 1000 року викладачі почали гуртуватися навколо нових соборів, започатковувати школи, подібні до шкіл незалежних муфтіїв у ісламському світі. Християни, що їхали вчитися до мусульманської Іспанії, привозили додому переклади Арістотелевих трактатів з логіки, що їх арабські придворні науковці зберігали протягом сторіч. Всі ці процеси зміцнювали християнське інтелектуальне життя, спонукали теологів думати про Бога так само складно, як теоретики аль-Мамуна в Багдаді дев'ятого сторіччя, й водночас спричиняли нові конфлікти всередині освіченої еліти.

Ніхто не ілюструє це краще за Пера Абеляра. Блискучий молодий чоловік, занурений у нове навчання, Абеляр з'явився в Парижі близько 1100 року. Мандруючи від школи до школи, він прилюдно висміював своїх педантичних вчителів, ловлячи їх у пастки Арістотелевої логіки. Чесні, але вайлуваті професори бачили занепад своїх кар'єр, якщо десь зо двадцять таких Абелярів застосують свої гострі як лезо аргументи, аби перетворити звичаї (а можливо, й долю душі кожного з них) на безладну плутанину. Страшенно задоволений собою, Абеляр заснував власну школу й швидко звабив одну зі своїх учениць, підлітка Елоїзу; вона завагітніла. Її збезчещена родина завдала удару у відповідь. "Однієї ночі я міцно спав, — сором'язливо писав Абеляр, — і вони відрізали органа, що ним я вчинив дію, яка їх обурила"[238].