Розділ «Частина II»

З огляду на роз'єднаність арабських очільників (дехто з них хотів грабувати Перську та Візантійську імперії, інші — подрібнити імперію й стати землевласниками, ще інші — проголосити нового пророка), перші кілька халіфів діяли навпрочуд успішно. Вони переконали більшість арабів якомога менше турбувати Візантійську та Перську імперії, затримувати завойованих селян на їхніх полях, землевласників у їхніх маєтках, а чиновників у їхніх рахункових установах. Головним нововведенням було переспрямувати податки імперії у власні руки й ефективно платити арабам за те, що вони були професійними вояками Бога й жили на завойованих землях у винятково арабських гарнізонних містах, розташованих у стратегічно важливих точках.

Проте халіфи не могли дати ради з неоднозначністю того, ким насправді є халіф. Чи були вони королями, що мали централізувати прибутки та віддавати накази, чи релігійними провідниками, що просто дають поради незалежним шейхам у новозавойованих провінціях? Чи мають вони представляти передісламські еліти племен? Чи виборювати для мусульман вибір перших послідовників Мухаммада? Чи очолити егалітарну спільноту вірян? Жоден халіф не міг завжди подобатися всім мусульманам, і 656 року коли вбили третього халіфа, ускладнення досягли критичного рівня. Ще були живі лише кілька справжніх друзів Мухаммада, й вони вибрали з-поміж себе Алі, кузена (і зятя) Мухаммада, значно молодшого за нього.

Алі хотів відновити те, що вважав первинним духом ісламу, але його стратегія вивищувати злидарів, залишати податкові прибутки в руках солдатів і рівномірніше розподіляти здобич розлютила попередні привілейовані групи. Вибухнула громадянська війна, але мусульмани (на цій стадії) ще дуже неохоче вбивали один одного. 661 року вони відступили від краю прірви назад: замість занурювати весь арабський світ у війну, позбавлені ілюзій прихильники Алі його вбили. Тепер халіфат перейшов до командувача найбільшого контингенту арабських вояків, що збудував столицю в Дамаску й не надто успішно боровся за створення традиційної імперії з централізованими податками та чиновництвом.

В Китаї кохання Сюань-цзуна спричинило політичну катастрофу; на Заході причиною біди була братерська любов чи радше її брак. Нова династія халіфів 750 року перенесла столицю до Багдада й провадила централізацію ефективніше, але 809 року суперечка між братами щодо наслідування залишила халіфа аль-Мамуна слабким навіть за арабськими стандартами. Він хоробро взявся розв'язувати проблему по суті: щодо Бога. На відміну від християн чи буддистів, мусульмани не мали інституційної церковної єрархії, і хоча халіфи мали чималу релігійну владу, вони не претендували на краще за будь-кого іншого володіння знанням, чого хоче Бог. Аль-Мамун вирішив змінити ситуацію, відкривши задавнену рану ісламу.

Ще 680 року, менш ніж по двадцятьох роках по вбивстві Мухаммадового кузена/зятя Алі, син Алі Гусейн підніс прапор революції проти халіфів. Коли його перемогли та вбили, переважна більшість мусульманської спільноти не поворухнула й пальцем, але через кількасот років певна фракція (shi'a) сама себе переконала, що, позаяк чинні халіфи завдячували своїм положенням вбивству Алі, вони були незаконні. Члени цієї фракції, шиїти, твердили, що кров Гусейна, Алі та Мухаммада справді забезпечувала особливе знання Бога й що лише імами, нащадки за цією лінією, могли очолювати іслам. Більшість мусульман (їх називають суніти, бо вони дотримуються звичаю, суна) з цієї оповіді посміялися, але шиїти випрацьовували свою теологію далі. У дев'ятому сторіччі деякі шиїти вірили, що лінія імамів вела до магді, месії, що має встановити на землі царство Боже.

Блискучою була ідея аль-Мамуна визнати чинного імама (пра-пра-пра-правнука Гусейна) своїм спадкоємцем і відтак зробити шиїтів своєю особистою фракцією. Це був розумний, хоча й маніпуляційний тактичний хід, що провалився лише через те, що імам через рік помер, а його син не зацікавився аль-Мамуновими маневрами. Тоді безстрашний аль-Мамун взявся виконувати план В. Деякі теоретики релігії, що їх він запросив до Багдада, під впливом грецької філософії казали, що Коран був не частиною сутности Бога, а книжкою, що її створила людина. Відтак Коран — і всі духовні особи, що його тлумачили, — підпадав під владу земного заступника Бога, тобто халіфа. Аби відбити в інших науковців бажання сперечатися, аль-Мамун заснував іракську інквізицію[224], але деякі тверді представники духівництва зігнорували його погрози й далі наполягали на тім, що Коран, власні слова Бога, переважав усе, включно з аль-Мамуном. Боротьба тяглася до 848 року, коли халіфи нарешті визнали свою поразку.

Цинізм аль-Мамунових планів А та В послабив авторитет халіфату, а тоді план С розтрощив його. Все ще не діставши релігійної влади, аль-Мамун вирішив бути менш делікатним і просто купити військову силу — буквально, торгуючи тюркськими вершниками як армією рабів. Однак, подібно до всіх попередніх владоможців, аль-Мамун та всі його спадкоємці мусили пересвідчитися, що кочівники неконтрольовні засадничо. Близько 860 року халіфи фактично були заручниками власної армії рабів. Без військової сили чи релігійної підтримки вони вже не могли збирати податки й закінчили тим, що відпродали провінції емірам — військовим урядникам, що платили певну суму, а потім залишали собі всі податки, що могли зібрати. 945 року такий емір захопив Багдад і халіфат розпався на дюжину незалежних еміратів[225].

Натоді східний та західний осередки поділилися на понад десять держав кожен, проте попри всю подібність розвалів осередків, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний. Пояснення знов полягає в тім, що історію роблять не імператори чи інтелектуали, а мільйони ледащих, жадібних та лякливих людей, що шукають легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Звичайні люди не зважали на лиха, що заподіювали їм можновладці, копирсалися в проблемах, розв'язували їх, як могли, а позаяк географічні реалії копирсання на Сході та Заході були сильно відмінні, політичні кризи в кожному з осередків мали дуже різні наслідки.

На Сході внутрішня міграція, що створила нову прикордонну смугу за Янцзи, від п'ятого сторіччя була справжнім рушієм суспільного розвитку. Відновлення об'єднаної імперії в шостому сторіччі пришвидшило зростання розвитку, а на початок восьмого сторіччя тенденція зростання була такою міцною, що витримала навіть спад, спричинений любовною історією Сюань-цзуна. Політичний хаос, безперечно, мав негативні наслідки. Різкий мінімум східного рахунку 900 року (рис.7.1), наприклад, великою мірою був результатом спустошення мільйонного Чананя ворожими арміями. Але війна здебільшого не зачіпала життєво важливих рисових полів, каналів та міст, до того ж вона могла навіть пришвидшувати розвиток, бо виганяла урядових мікрокерівників, що ускладнювали торгівлю. Нездатні в такі непевні часи наглядати за землями, що належали державі, державні службовці почали збирати гроші з монополій та податків на торгівлю й полишили повчати торгівців, як їм робити свою справу. Відбувся перехід влади з політичних центрів північного Китаю до торгівців півдня, а торгівці, звільнені від наглядачів, винаходили дедалі більше нових способів пришвидшувати торгівлю.

Заморську торгівлю північного Китаю спрямовувала здебільшого держава, від імператорового двору до володарів Японії та Кореї. Відтак занепад політичної влади династії Тан після 755 року зруйнував ці зв'язки. Деякі наслідки були позитивними. Відрізана від китайських шаблонів, культура японської еліти почала рухатися в незвичних і оригінальних напрямах, зокрема постала низка жінок, що писали літературні шедеври, як-от Ґендзі моноґатарі та Нотатки під подушкою. Однак більшість наслідків були негативними. У дев'ятому сторіччі сповільнювання економік північного Китаю, Кореї та Японії супроводжувалося розпадом держав.

У південному Китаї, навпаки, незалежні торгівці добре скористалися своєю новою свободою від державної влади. Залишки кораблетрощ десятого сторіччя, знайдені після 1990-х років у Яванському морі, містять не лише китайські предмети розкошів, а й кераміку та скло з південної Азії та мусульманського світу, що свідчить про поширення ринків у цьому регіоні. А позаяк збагатілі торгівці платили податки місцевим елітам, у теперішній Суматрі та серед кхмерів Камбоджі постали перші сильні південно-східно-азійські держави.

Дуже відмінна географія західної Євразії, без жодного аналога східного рисового прикордоння, спричинила цілком відмінні наслідки політичних розпадів. У сьомому сторіччі арабські війни змели старий кордон, що відокремлював римський світ від перського (рис. 7.5), і спричинили щось на кшталт буму в мусульманському осередку. Халіфи поширили іригацію в Іраку та Єгипті, а мандрівники несли зерно та технології від Інду до Атлантики. Через мусульманське Середземномор'я поширилися рис, цукор та бавовна. Землероби завдяки сівозміні могли збирати два чи три врожаї на рік. Мусульмани, що колонізували Сицилію, навіть винайшли класичні західні страви, як-от пасту та морозиво.

Проте набуток від подолання старого бар'єру між Римом та Персією був з надлишком скомпенсований втратами через появу нового бар'єру через Середземномор'я, що відокремлював іслам від християнства. У перебігу дедалі суцільнішої ісламізації південного та східного Середземномор'я (750 року заледве одна людина з десятьох в арабському світі була мусульманином; на 950 рік мусульман було вже дев'ять з десятьох) та поширенням арабської мови як їхньої лінґва франка контакти з християнським світом занепадали. Мало того, коли після 800 року відбулося подрібнення халіфату, еміри створили бар'єри ще й всередині ісламського світу. Деякі регіони мусульманського осередку, зокрема Іспанія, Єгипет та Іран, були достатньо великими, щоб дати собі раду лише власними силами, але решта занепадали. Китайські війни дев'ятого сторіччя здебільшого не торкнулися економічно визначальних територій, тоді як крихка іригаційна мережа Іраку не витримала війни між тюркськими арміями рабів та чотирнадцятирічного повстання африканських рабів, що їхній лідер в різні часи проголошував себе поетом, пророком та нащадком Алі.

На Сході криза північнокитайського осередку спричинила дрейф Кореї та Японії до політичного розпаду; на Заході після поділу мусульманського осередку християнська периферія подрібнилася ще сильніше. Візантійці вбивали одні одних тисячами та відокремилися від Римської церкви через доктринальні питання, а германські королівства, відрізані від Середземномор'я, почали будувати свій власний світ.

Дехто в цій віддаленій західній смузі сподівався, що вона сама стане осередком. Від шостого сторіччя народ франків став регіональною владою, відтак навколо Північного моря почали вигулькувати маленькі торгівельні містечка, що мали задовольняти ненаситні вимоги франкської аристократії щодо розкошів. Їхня держава лишилася слабкопорядковою, з незначним оподатковуванням та нечисленним чиновництвом. Королі, що добре вміли мобілізовувати своїх задерикуватих лордів, могли швидко зібрати докупи великі нестабільні королівства, що охоплювали значну частину західної Європи, але за слабких королів так само швидко розпадалися. Королі, що мали багато синів, зазвичай зрештою ділили землі між ними, а це часто призводило до війн за поновне об'єднання батьківського спадку.

Кінець восьмого сторіччя був для франків особливо сприятливим. У 750-і роки Папа Римський звертався до них по захист від місцевих бандитів, а вранці Різдва 800 року франкський король Шарлемань[226] навіть домігся того, що Папа Лев III став перед ним на коліна в Соборі Святого Петра й коронував його Римським імператором.

Шарлемань рішуче намагався побудувати королівство, варте титулу, що він дістав. Його вояки несли вогонь, меч та християнство до східної Європи і штовхали мусульман назад до Іспанії, а його освічені чиновники збирали податки. Він зібрав науковців у Ахені (один з його придворних поетів назвав місто "майбутнім Римом"[227]), створив стабільну монетну систему, дбав про відродження торгівлі. Постає бажання порівняти Шарлеманя з Сяовенем, що за три сторіччя до того перетворив китайське прикордонне королівство Північна Вей на сильнопорядкову державу й стрибком започаткував поступ, що завершився відновленням об'єднаного східного осередку. Коронація Шарлеманя в Римі, безперечно, свідчить про такі самі наміри, як у Сяовеня, так само як і те, що він відряджав до Багдада послів налагоджувати дружні стосунки. За свідченням франкських хронік, це справило на халіфа таке враження, що він подарував Шарлеманеві слона.

Проте арабські джерела не згадують ані про франків, ані про слонів. Шарлемань не був Сяовенем і, мабуть, мало важив в очах халіфових радників. Так само проголошення Шарлеманя Римським імператором не спонукало візантійську імператорку Ірину[228] зректися престолу на його користь. Реально королівство франків недалеко просунулося в напрямі сильнопорядкової держави. Попри всі Шарлеманеві претензії, він не мав шансів об'єднати осередок чи навіть перетворити християнську смугу на єдину державу.

Одне з досягнень Шарлеманя полягало, на жаль, в тім, що суспільний розвиток зріс достатньо, аби привабити до його імперії грабіжників навіть з диких земель з-поза християнської периферії. Близько 814 року, коли він помер, довгі кораблі вікінгів зі Скандинавії річками діставалися серця імперії, мадяри на міцних невеличких степових конях плюндрували землі германців, а сарацинські пірати з північної Африки були близькі до того, щоб спустошити сам Рим. Ахен не був готовий до відсічі. Коли вікінги приставали на своїх кораблях до берегів та спалювали села, королівське військо приходило пізно чи й не приходило взагалі. Селяни дедалі частіше просили захисту в місцевих провідників, а мешканці міст зверталися до своїх єпископів та мерів. Коли 843 року троє Шарлеманевих онуків поділили імперію між собою, королі вже майже нічого не важили в очах своїх підданців.

Під тиском