Розділ «Частина II»

Насправді більшість людей в південно-східній Азії не надто переймалися тим, чи заступили арабські володарі візантійських та перських, чи ні. Протягом сторіч обидві імперії переслідували багатьох своїх християнських підданців через тонкощі догматики. У Візантії, наприклад, від 451 року було офіційно визнано, що Ісус мав дві іпостасі, людську та божественну, в однім тілі. Деякі єгипетські теоретики відповідали на це, що Ісус насправді мав лише одну (чисто божественну) іпостась, і на 630-і роки через це питання померло так багато людей, що чимало одноіпостасевих християн[219] в Сирії та Єгипті вітали мусульман. Ліпше мати зверхником язичника, що не надто зважає на це питання, ніж одновірця, що влаштовує через нього священний терор.

639 року на Єгипет напали лише чотири тисячі мусульман, але Александрія капітулювала без бою. Могутня Перська імперія, розхитана десятиріччям громадянських війн, розвалилася, як картковий будиночок, а візантійці відійшли до Анатолії, втративши три чверти імперської податкової бази. Протягом наступних п'ятдесяти років візантійські сильнопорядкові інституції випарувалися. Імперія вижила лише тому, що знайшла слабкопорядкові розв'язки, доручала місцевим зверхникам збирати військо, а солдати мали вирощувати собі харчі, замість отримувати платню. На 700 рік в Константинополі було заледве п'ятдесят тисяч мешканців. Вони розорювали передмістя, аби вирощувати врожай, а замість використовувати гроші, торгували на умовах бартеру й обходилися без імпорту.

Протягом сторіччя араби проковтнули найбагатші частини західного осередку. 674 року їхні армії отаборилися під стінами Константинополя. Через сорок років вони стояли на берегах Інду в Пакистані й дісталися Іспанії, а 732 року їхній військовий загін досяг Пуатьє в центральній Франції. Тоді міграція з пустель до серединних земель імперій сповільнилася. Через тисячу років Ґібон міркував:

Переможна лінія походу простяглася на понад тисячу миль, від скель Ґібралтару до берегів Луари. Подібний похід на таку саму відстань привів би сарацинів [мусульман з північної Африки] до меж Польщі та верховин Шотландії: Рейн не більш неподоланний, ніж Ніл чи Євфрат, а арабський флот міг без бою зайти в гирло Темзи. Можливо, тепер у школах Оксфорду викладали б тлумачення Корану, а учні демонстрували б обрізаним людям святість та правду одкровення Мухаммада.[220]

Без найменшого сарказму Ґібон додає, що з таких катастроф постав християнський світ. Традиційна мудрість Британії вісімнадцятого сторіччя, подібно до Константинополя сьомого сторіччя, побачила в християнстві визначальну вартість Заходу, а в ісламі — його антитезу. Володарі осередків завжди вбачали в мігрантах з прикордоння варварів, але Ґібон дуже добре розумів, що араби фактично були частиною другої хвилі осьової трансформації західного осередку, більшої, ніж та, що почалася від тріумфу християнства. Ми фактично можемо переґібонити Гібона, вклавши арабів у ще довшу традицію, пройти весь шлях назад до аморитів у Месопотамії 2200 року до н. е. й побачити їх так, як вони самі себе бачили: люди, що їх вже затягли до осередку конфлікти, а тепер вони проголошували своє належне місце на чолі його. Вони прийшли не ховати Захід, а вдосконалювати його; не перешкоджати здійснюванню задумів Юстиніяна та Хосрова, а втілювати їх.

Багато політичних високочолих мужів у нашому власному сторіччі, подібно до критиків Гібона у вісімнадцятому, вважають, що зручно уявляти собі ісламську цивілізацію як зовнішню чи супротивну щодо "західної" цивілізації (тобто північно-західної Європи та її заморських колоній). Але такий погляд нехтує історичні реалії. Близько 700 року ісламський світ більшою чи меншою мірою був західним осередком, а християнський світ був просто периферією на його північнім краю. Араби зібрали в одній державі приблизно такий самий обшир західного осередку, як Рим.

Арабські завоювання забрали більше часу, ніж дії Вень-ді на Сході, але, позаяк арабське військо було таке мале, а спротив населення був загалом такий обмежений, вони рідко спустошували завойовані землі й у восьмому сторіччі падання суспільного розвитку Заходу нарешті припинилося. Можливо, тепер західний осередок, великою мірою об'єднаний, міг відскочити назад так само, як східний осередок у шостому сторіччі, і східно-західний розрив міг би знов повужчати.

Центри не витримують

 роте такого не сталося, це цілком очевидно з рисунка 7.1. Хоча на 700 рік обидва осередки були здебільшого об'єднані й політична доля між восьмим та десятим сторіччями була доволі однаково прихильною чи суворою до них, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний.

Обидва поновлені осередки виявилися політично хиткими. Їхні державці мусили вивчити урок, добре відомий Хань та римлянам, а саме що керування імперіями потребує легенд та компромісів, але ані китайська династія Суй, ані араби не були в цьому вправними майстрами. Так само, як династія Хань, імператори Суй мали клопіт з кочівниками (тепер це були не гуну, а тюрки[221]), водночас зростання східного осередку змушувало їх перейматися також загрозами від новосформованих держав. Коли Когурьо в теперішній Кореї почав таємні перемови з тюрками про спільні напади на Китай, імператор Суй вирішив, що настав час діяти. 612 року він відрядив проти Когурьо величезну армію, але погана погода, ще гірша логістика та жахливе керування призвели до її загибелі. 613 року він послав другу армію, а 614 — третю. Коли він почав збирати четверту армію, повстання проти його вимог розірвали імперію.

Наразі апокаліптичним вершникам, здається, набридло відпочивати. Воєначальники поділили Китай, тюркські отамани налаштовували їх одного проти одного й грабували як хотіли, до того ж поширилися голод та хвороби. Одна епідемія прийшла степами, інша, зловісно схожа на бубонну чуму, прийшла морем. Але так само, як недолугого ідіотизму досить, аби почати кризу, доброго проводу було досить, аби з нею покінчити. Один з китайських полководців, герцог Тан, переконав провідних тюркських отаманів підтримати його проти інших китайських полководців, а на той час, коли тюрки усвідомили свою помилку, він вже проголосив себе засновником нової династії Тан. 630 року його син використав громадянську війну тюрків і поширив китайське панування у степи далі, ніж будь-коли раніше (рис. 7.26). Державний контроль відновлено; рухи населення, голод та епідемії згасли. Сплеск суспільного розвитку, що створив світ У, серйозно розгорнувся на повну силу.

Потреба не дати осередкові розпастися вимагала ще твердішої руки, ніж у часи Хань, але люди є люди і часом таких рук бракувало. Фактично імперію Тан знищило найлюдськіше з почуттів, кохання. Згідно з великим поетом Бо Цзюй-і, імператор Сюань-цзун, "жадаючи краси, що могла б зворушити імперію"[222], 740 року безтямно закохався у Ян Гуйфей[223], дружину свого сина, й зробив її своєю наложницею. Оповідь підозріло подібна до історії кохання короля Ю та жінки-змїї Бао Сі, що, за припущеннями, за півтори тисячі років до того призвела до загибелі західної династії Чжоу, але хоч би там як, традиційна оповідь каже, що Сюань-цзун був готовий на все, аби потішити Ян Гуйфей. Однією з його блискучих ідей було завалювати нагородами її фаворитів, серед них тюркського полководця на ім'я Ань Лушань, що воював на боці китайців. Ігноруючи елементарні перестороги щодо військової влади, Сюань-цзун дозволив Аневі дістати контроль над величезним військом.

З огляду на складність палацових інтриг, Ань неминуче мав раніше чи пізніше втратити прихильність, і 755 року, коли це відбулося, він зробив очевидний крок і повернув свої колосальні армії проти Чананя. Сюань-цзун та Ян Гуйфей втекли, але солдати їхнього супроводу оголосили Ян причиною громадянської війни й вимагали її смерти. Сюань-цзун — плачучи, у розпачі, що не може врятувати своє кохання від солдатських рук — наказав своєму головному євнухові задушити її. "Заквітчані шпильки впали на землю, й ніхто їх не зібрав", — писав Бо Цзюй-і.

Імператор не міг врятувати її, він міг лише закрити своє обличчя.

А потім, коли він подивився, місце крови та сліз

Сховалося під жовтим порохом, що приніс холодний вітер.

Згідно з легендою, Сюань-цзун звернувся до провидця й той знайшов душу Ян на чарівному острові. У поемі Бо Цзюй-і Ян каже імператорові: "Наші душі належать одна одній... десь, колись, на землі чи на небі ми неодмінно зустрінемося".

Тим часом син Сюань-цзуна придушив повстання, але заради цього дав іншим воєначальникам не меншу владу, ніж мав Ань, і прикликав тюрків зі степів. Відтак уникнути дальших катастроф було неможливо. Прикордоння розпалося, прибутки від податків різко поменшали, й протягом кількох поколінь імперію сіпало між відновлюванням порядку та новими повстаннями, нападами та заколотами. Зрештою 907 року командувач армії вбив підлітка-імператора й вивів династію Тан з занепаду. Протягом наступних п'ятдесятьох років у північному Китаї домінувало одне велике королівство, а на півдні панували коли вісім, коли десять менших держав.

Сюань-цзун наочно виявив засадничу проблему китайської політики: сильні імператори мали надмірну владу й могли не зважати на інші інституції. У разі розумних імператорів це було добре, але внаслідок випадкового характеру розподілу талантів та обсягу викликів, що поставали, фактично невідворотно раніше чи пізніше мали відбутися катастрофи.

Західний осередок мав у певному сенсі супротивну проблему: лідерство було надто слабким. Величезна імперія арабів не мала імператора. Мухаммад був пророком, а не королем, і люди йшли за ним, бо вірили, що він знає, чого хоче Бог. Коли 632 року Мухаммад помер, видної причини йти за кимось іншим не було, відтак його арабський альянс був близький до розпаду. Аби це відвернути, кілька його друзів просиділи цілу ніч і обрали з-поміж себе халіфа. Це двозначеннєве слово дуже доречно могло означати "заступник" (Бога) та "нащадок/наступник" (Мухаммада). Однак єдиною підставою його претензії на лідерство була близькість до померлого пророка.