Розділ «Частина II»

Зрештою, Рим був не єдиною західною імперією, придатною до відтворювання. Ще близько 500 року до н. е., коли Рим ще був тихою заводдю, Персія об'єднала майже весь західний осередок. Тепер, коли Візантія впала на коліна, видавалося, що знов настав час Персії. 609 року Хосров прорвався крізь напіврозпалі прикордонні фортеці й візантійське військо розтануло. 614 року він узяв Єрусалим та захопив найсвятіші реліквії християнства: фрагменти Хреста Господнього, що на ньому було розіп'ято Ісуса, Списа долі, що ним його вдарили в бік, та Священну губку, що нею його обтерли. Протягом наступних п'ятьох років Хосров здобув Єгипет. 626 року, через дев'яносто дев'ять років після приходу до влади Юстиніяна, армії Хосрова пильно дивилися через Босфор на сам Константинополь. Авари, кочівні союзники, залучені з західних степів, пройшли крізь Балкани й були готові нападати з іншого берега.

Проте Хосровові мрії розвіялися навіть швидше, ніж Юстиніянові. До 628 року він помер, а його імперія захиталася. Зігнорувавши військо, що стояло під стінами Константинополя, візантійський імператор Іраклій "позичив" золото та срібло в церкви та поплив на Кавказ, де використав здобич на те, аби найняти свою власну кочівничу кавалерію з тюркських[211] степових племен. Він вважав, що саме вершники мали реальну вагу, і позаяк Візантія вже мала їх небагато, треба було найняти ще. Його найманці тюрки розбили персів, висланих їм назустріч, і спустошили Месопотамію.

Цього було досить, аби хвиля занепаду накрила також Персію. Панівний клас розпався. Власний син Хосрова замкнув його й морив голодом, потім відмовився від земель, що Хосров завоював, відправив назад захоплені реліквії й навіть навернувся у християнство. Персія розчинилася у громадянській війні, мавши вісім королів за п'ять років, тоді як Іраклія було проголошено найвеличнішим з усіх великих людей. "Величезна радість та неописовне щастя охопили всю імперію"[212], — захоплено пише один сучасник. "Об'єднаймо голоси у співі ангельських слів, — пише інший. — Слава у вишніх Богові, й на землі мир, у людях благовоління"[213].

Дикі коливання фортуни протягом сторіччя після 533 року були передсмертною агонією стародавніх західних імперій. За браком нового економічного прикордоння, що мав Китай, Хосров мав не більше шансів обернути західний суспільний розвиток, ніж Юстиніян, і що більше кожен з них докладав зусиль, то гірші були наслідки. Останні римляни та останні перси знекровили західний осередок сторіччям насильства, хвороб та економічного спаду. 630 року, по десяти роках після входу Іраклія до Єрусалима, Хреста Господнього повернули на належне місце і всі їхні тріумфи та трагедії втратили значення.

Світ пророка

 амі того не усвідомлюючи, Юстиніян та Хосров наслідували оповіді з дуже давніх книжок. Їхня боротьба за контроль над осередком здестабілізувала його і знов залучила людей з периферії. Хосров привів до Константинополя аварів, Іраклій привів тюрків до Месопотамії, й обидві імперії наймали арабські племена обороняти своє прикордоння в пустелі, бо це було дешевше, ніж платити власним гарнізонам. Ті самі міркування, що згерманізували кордони Риму та згунували прикордоння Китаю, тепер зарабізували спільний кордон Візантії та Персії. Відтак протягом шостого сторіччя обидві імперії мали дедалі більше стосунків з Аравією. Обидві будували арабські клієнтні королівства, Персія поглинула своєю імперією південну Аравію, а етіопські союзники Візантії відновили рівновагу, захопивши Ємен. Аравію втягли в осередок, араби створювали власні королівства в пустелі, будували міста в оазах уздовж торгівельних шляхів і наверталися у християнство.

Великі персько-візантійські війни захитали арабську периферію, відтак, коли імперії розпалися, арабські можновладці далі билися над руїнами. У західній Аравії протягом 620-х років Мекка та Медіна (рис. 7.4) воювали на торгівельних шляхах, їхні військові загони прочісували пустелю в пошуках союзників та влаштовували засідки на каравани одне одного. У цій грі прикордонні смуги старих імперій важили мало, й на 630 рік, коли лідер Медіни взяв гору над Меккою, його нападники вже воювали в Палестині. Там араби, лояльні до Медіни, билися з арабами, лояльними до Мекки, а інші араби, що діставали платню від Константинополя, воювали і з тими, і з тими.

Більшість цієї оповіді могла б видатися знайомою, скажімо, арамейським племенам, що діяли на цих самих краях пустелі раніше, коли Єгипетська та Вавилонська імперії занепали після 1200 року н. е., адже саме це відбувалося на прикордонні, коли розпадалися держави. Проте дещо арамейцям знайомим не видавалося б. Медіна мала лідера на ім'я Мухаммад ібн Абдулла.

Близько 610 року, коли Персія починала свою катаклізмічну війну з Візантією, цей Мухаммад мав видіння. З'явився архангел Джібріл і звелів: "Читай!" Мухаммад, зрозуміло, розхвилювався, казав, що він не проповідник, але Джібріл звелів ще двічі. І тоді до Мухаммада самочинно прийшли слова:

Читай! Ім'ям Господа твого, Який створив,

Створив людину зі згустку крові!

Читай! І Господь твій — Найщедріший,

Який навчив письму пером.

Навчив людину тому чого вона не знала[214].

Мухаммад подумав, що його, мабуть, опанувало божевілля чи демони, але дружина переконала його, що це не так. Протягом наступних двадцяти двох років Джібріл вертався знов і знов, Мухаммад тремтів, пітнів, шаленів, непритомнів, а з неохочих губ злітали Божі слова. І це були надзвичайні слова. Згідно з традиційними оповідями, ці слова навертали людей в ту мить, коли вони їх чули. Умар, один з найважливіших навернених, казав: "Моє серце пом'якшало, я заплакав... Іслам увійшов у мене"[215].

Іслам — покора Божій волі — в багатьох аспектах був класичною осьовою релігією другої хвилі. Його засновник походив з маргінальної еліти (був незначною фігурою новозбагатілого торгівельного клану) та з периферії імперії; він нічого не написав (Коран, чи "Проповідь", був складений вже після його смерти); він вірив, що Бог незбагненний; він покладався на раніше осьове мислення. Він проповідував справедливість, рівність перед Богом і співчуття до слабких. Все це він поділяв із ранніми осьовими мислениками. Але в іншому він був цілком новою постаттю: осьовим войовником.

На відміну від буддизму, конфуційства чи християнства, іслам виник на краю занепалих імперій і зростав серед постійних війн. Іслам не був релігією повстання (Коран значно менш кривавий, ніж Юдейська Біблія), але мусульмани не могли стояти осторонь боротьби. "І боріться на шляху Аллаха проти тих, хто бореться проти вас, — казав Мухаммад. — Але не виявляйте ворожості при цьому, бо ж, воістину, Аллах не любить тих, хто виявляє ворожість!"[216] — чи, як у двадцятому сторіччі сформулював американський мусульманин Малколм Ікс: "Будьте мирними, будьте чемними, дотримуйтеся законів, поважайте всіх. Але, якщо хтось підійме на вас руку, відправте його на цвинтар"[217]. Примусові в новій релігії не було місця, однак мусульмани ("покірні Богові") були зобов'язані захищати свою віру скрізь, де їй щось загрожувало, а позаяк вони прокладали та програбовували собі шлях у занепалі імперії й водночас поширювалися світом, таке, напевне, траплялося досить часто.

Так арабські мігранти знайшли свої переваги відсталости: поєднання порятунку душі та мілітаризму дало їм організованість та мету в світі, де і те, і те було рідкістю.

Подібно до інших периферійних народів, що шукали собі місця в осередку, араби проголосили, що походять саме звідти, бо вони нащадки Ібрагімового/Авраамового сина Ісмаїла. Вони проголошували, що Ібрагім та Ісмаїл власними руками збудували Каабу, найсвятіший храм Мекки, а також що насправді первісною релігією Ібрагіма був іслам, а з нього постав юдаїзм. Коран трактує юдаїзм просто як кузена ісламу. "Хто ж, — питає він, — відвертається від релігії Ібрагіма, окрім легковажного невігласа?"[218] Всі пророки, від Ібрагіма до Ісуса, чинні (хоча Ісус не є Месією), а Мухаммад був просто остаточним пророком, що приклав печатку до звістки від Бога та виконав обіцянку юдаїзму та християнства. Мухаммад наполягав на тім, що "наш Бог і ваш Бог один". Конфлікт між релігіями, що фігурують у Корані, не був неодмінним, бо насправді Захід потребував ісламу.

Мухаммад відправив Хосровові та Іраклієві листи з викладом цих тез, але відповіді не дістав. Втім араби все одно рухалися до Палестини та Месопотамії. Вони воювали радше загонами, ніж арміями, рідко понад п'ять тисяч і, мабуть, ніколи понад п'ятнадцять тисяч. Замість битися в великих битвах, вони налітали та тікали. Однак невеликі сили, що їм протистояли, нечасто бували набагато більшими. Імперії 630-х років були банкрутами, поділеними й нездатними протистояти цій незрозумілій новій загрозі.