Розділ «Частина II»

Але навіть вони не могли замовчати велич її володарювання. Вона командувала мільйонною армією та ресурсами, потрібними, аби відрядити її вглиб степів. Вона залучала здебільшого людей з імперії та офіцерів з верхівки суспільства, що було подібне радше до римської армії, ніж до Хань. Це могло настрахати внутрішніх суперників, але ретельні перестороги утримували командирів лояльними. Будь-якому офіцерові, що без дозволу кудись пересував хоча б десятьох людей, загрожував рік тюрми. Кожен, хто зрушував з місця полк, ризикував бути задушеним.

Армія поширила китайське врядування на північний схід, до північно-східної та центральної Азії далі, ніж будь-коли раніше. 648 року вона навіть вторглася до північної Індії й китайська "м'яка" влада сягнула ще далі. У другому-п'ятому сторіччях Індія як культурний центр тяжіння затьмарювала Китай, її місіонери та торгівці поширювали буддизм по всіх усюдах, еліти новосформованих південно-східних азійських держав разом з релігією переймали індійське вбрання та письмо. Однак у сьомому сторіччі вони почали відчувати й китайський вплив. У південно-східній Азії утворилася окрема індокитайська цивілізація, китайські буддійські школи формували й індійське мислення, а панівні класи новопосталих держав Кореї та Японії переймали буддизм цілковито від Китаю. Вони мавпували китайський одяг, планування міст, кодекси законів та письмо й підтримували свою владу заявами про схвалення китайських володарів та походження від них.

Складником привабливости китайської культури була її відкритість до чужих ідей та здатність перетворити їх на щось нове. Багато найвпливовіших людей світу У могли простежити своє походження до степових кочівників, що мігрували до Китаю, й підтримували зв'язки зі степовою магістраллю, що з'єднувала Схід із Заходом. Внутрішньоазійські танцівники та лютністи заполонили Чанань, де модниці вбиралися в перські сукні з туго зашнурованими корсажами, складчастими спідницями та довгими вуалями. Справжні прихильники нових віянь неодмінно мусили мати за брамників "диявольських рабів" зі східної Африки. Один з власників холодно зазначив, що "якщо вони не помруть, їх можна тримати, і після тривалого часу вони починають розуміти людську мову, хоча й не можуть нею говорити"[207].

Нащадки великих китайських родин ламали кістки, граючи в кочівничу гру поло. Всі вчилися сидіти по центральноазійськи, на стільцях, а не на матах. Стильні пані відвідували святилища екзотичних релігій, як-от зороастризму чи християнства, що їх схід побачив завдяки центральноазійським, іранським, індійським та арабським торгівцям, що юрмилися в китайських містах. Дослідження ДНК 2007 року засвідчили, що такий собі Юй Хун, похований 592 року в Тайюані в північному Китаї, був насправді європейцем (хоча досі неясно, чи він сам подолав весь шлях від західного до східного краю степів, чи його предки пересувалися поступово).

Світ У був продуктом об'єднання Китаю 589 року, що нав'язало півдневі потужну державність та відкрило величезний простір південному економічному розвиткові. Це пояснює, чому східний суспільний розвиток зростав так швидко, але це лише половина пояснення того, чому 541 року східний та західний рахунки перетнулися. Аби дати повну відповідь, ми маємо знати, чому західний суспільний розвиток далі спадав.

Останні зі своїх родів

 а позір видається, що відродження Заходу в шостому сторіччі було подібне до відродження Сходу. У кожному з осередків розпалася величезна давня імперія, залишивши меншу імперію, що претендувала на законне врядування в усьому регіоні, та гроно "варварських" королівств, що такі претензії ігнорували (рис. 7.3). Після катастроф п'ятого сторіччя Візантія підсилила свої прикордонні смуги й мала відносний спокій. На 527 рік, коли трон посів новий імператор на ім'я Юстиніян, всі ознаки були позитивні.

Історики часто називають Юстиніяна останнім римлянином. Він володарював із шаленою енергією, ретельно зревізував адміністрацію, зміцнив податки й перебудував Константинополь (величний храм Ая-Софія є частиною його спадщини). Він працював як демон. Деякі критики вважали, що він справді був демоном. Вони стверджували, що, як якийсь голівудський вампір, він ніколи не їв, не пив, не спав, хоча мав ненаситні сексуальні апетити. Дехто навіть казав, що бачив, як його голова літала окремо від тіла, коли він вночі блукав коридорами.

Справжнім рушієм Юстиніяна була, згідно з плітками, його дружина Теодора, що мала ще гіршу репутацію, ніж У Цзетянь. Перш ніж одружитися з Юстиніяном, Теодора була акторкою (у стародавні часи цей евфемізм означав проституцію). Ходили чутки, що її сексуальна енергія була навіть більшою, ніж його; що одного разу вона перекохалася з усіма гостями, що були на вечірці, а потім, виснаживши їх, опрацювала тридцять їхніх служників; що вона мала звичку скаржитися на те, що Бог дав їй лише три отвори. Хай там як, але вона була справжньою імператоркою. Наприклад, коли 532 року аристократи, що чинили опір Юстиніяновим податкам, намагалися спонукати повсталих спортивних фанатів його скинути, саме Теодора відвернула його втечу "Кожен, хто народився, має померти, — сказала вона, — але я не хочу дожити до дня, коли до мене не звертатимуться "Ваша величносте"[208]. Якщо ти шукаєш безпеки, чоловіче, це легко... але найкращий саван пурпурний" [пурпур — королівський колір]. Юстиніян зібрав себе докупи, спорядив військо й ніколи не озирався назад.

Вже наступного року Юстиніян відрядив свого полководця Велізарія відвойовувати в вандалів північну Африку. За шістдесят п'ять років до того кораблі з грецьким вогнем розвіяли з димом візантійські надії відбити Картаген, але тепер настала черга вандалів зазнати поразки. Велізарій пройшов усю північну Африку, потім пересунувся на Сицилію. Там він розбив готів і Різдво 536 року святкував у Римі. Все було чудово. Але на 565 рік, рік смерти Юстиніяна, повернення земель зупинилося, імперія збанкрутіла, а суспільний розвиток Заходу впав нижче східного. Що було не так?

Згідно з секретарем Велізарія Прокопієм, що залишив оповідь під назвою Таємна історія, в усьому були винні жінки. Прокопій створив закрутисту конспіраційну теорію, варту пера конфуційських державних службовців імператорів У За словами Прокопія, Велізарієва дружина Антоніна була найближчою подругою імператорки Теодори й її партнеркою в бучних сексуальних розвагах. Аби відвернути увагу Юстиніяна від цілком правдивих пліток про Антоніну (і про себе), Теодора очорнила Велізарія в його очах. Переконаний, що Велізарій готував проти нього заколот, Юстиніян відкликав його. Через це візантійська армія, втративши полководця, зазнала поразки. Юстиніян відправив Велізарія назад рятувати ситуацію, потім параноя відновилася, й він повторив весь дурний цикл (і так кілька разів).

Можна лише будувати здогади, скільки правди в оповіді Прокопія, але справжнє пояснення невдалого відвойовування полягає, як видається, в тім, що, попри всю подібність східного та західного осередків у шостому сторіччі, відмінності важили більше. Стратегічно становища Юстиніяна та Вень-ді, коли він об'єднував Китай, були майже супротивні. В Китаї всі північні "варварські" королівства близько 577 року сформували один блок, що його Вень-ді використав, аби подолати багатий, але слабкий південь. Юстиніян, навпаки, намагався завоювати безліч здебільшого бідних, але сильних "варварських" королівств з багатої Візантійської імперії. Об'єднати осередок за одну кампанію, як це зробив Вень-ді, було неможливо.

Юстиніянові довелося мати справу ще й з Персією. Протягом сторіччя низка війн з гунами, конфлікти через податки та релігійні зрушення утримували Персію від мілітарних рухів, але перспектива відродження з попелу Римської імперії вимагала дії. 540 року перська армія прорвала ослаблий захист Візантії та сплюндрувала Сирію, змусивши Юстиніяна воювати на два фронти (мабуть, саме це, а не будь-які інтриги Антоніни, змусило його відкликати Велізарія з Італії).

Наче цього було недосить, 541 року в Єгипті виявили нову неприємну хворобу. Люди відчували лихоманку й мали набряки під пахвами та в паху. Протягом доби набряки чорніли, страждальці впадали в кому та марили. Ще через день чи два більшість жертв помирали, шаленіючи від болю.

Це була бубонна чума. Хвороба досягла Константинополя на рік пізніше, вбивши, мабуть, сто тисяч людей. Ризик смерти був такий великий, писав єпископ Йоан Ефеський, що "ніхто не мав виходити з хати, не маючи на шиї шнурка з наличкою, де було написано його ім'я"[209].

Константинопольці казали, що чума прийшла з Етіопії, й більшість істориків із цим згодні. Бацила еволюціювала, мабуть, поблизу африканських Великих озер багато раніше 541 року й набула ендемійного характеру серед бліх на чорних щурах у етіопійському високогір'ї. Торгівці, що подорожували Червоним морем, протягом років заносили до Єгипту, мабуть, багато етіопійських щурів, але, позаяк блохи — носії чуми активні лише за температур між 59 та 68°F, єгипетська спека принаймні до кінця 530-х років створювала епідеміологічний бар'єр.

Що сталося потім, поки що неясно. Деревні кільця вказують на кілька років незвичного холоду, водночас візантійські та англосаксонські спостерігачі неба побачили велику комету. Дехто з істориків припускає, що її хвіст створив порохову вуаль, що знизила температуру та випустила чуму на волю. Інші вважають відповідальним за зниження температури вулканний попіл. Ще інші відкидають будь-який стосунок до порохових вуалей та вулканів.

Попри все сказане, спад суспільного розвитку Заходу в шостому сторіччі не спричинили ані комети, ані стратегія, ані навіть слабка мораль. Фундаментальну відмінність між Сходом та Заходом, що визначала вплив війни та хвороби на розвиток, складали карти, а не хлопці. Економіка Юстиніяна почувалася непогано, єгипетські та сирійські господарства були продуктивні, як ніколи, а торгівці все ще доправляли зерно та оливкову олію до Константинополя. Однак Захід не мав нічого подібного до нового пограниччя з рисовими полями, що стрімко розвивалося на Сході. Коли Вень-ді завоював північний Китай, він розгорнув щонайменше 200 000 війська; у розпал італійської війни, 551 року, Юстиніян зміг зібрати лише 20 000 вояків. Перемоги Вень-ді дали змогу захопити величезне багатство, тоді як Юстиніян завоював лише бідніші й часто спустошені війною землі. Якби вона мала на те кілька поколінь, наново об'єднана Римська імперія, можливо, знову перетворила б Середземномор'я на торгівельну супермагістраль, відкрила б нове економічне прикордоння й обернула б напрям суспільного розвитку. Але Юстиніян таких розкошів не мав.

Географія ще до початку прирекла Юстиніянову марнославну реконкісту на поразку, а всі його зусилля лише погіршували ситуацію. Римське військо перетворило Італію на пустку, а торгівці, що його годували, розносили щурів, бліх та смерть по всім Середземномор'ї[210]. Після 546 року чума послабла, але бацили вкорінилися й приблизно до 750 року жоден рік не минав без того, щоб десь не відбувся сплеск хвороби. Населення поменшало десь на третину. Так само, як це сталося на чотириста років раніше, коли старосвітовий обмін вивільнив епідемії, масова смертність спочатку зрикошетувала на користь деяким людям — коли працівників поменшало, платня тих, хто вижив, побільшала. Але, звичайно, це лише ускладнило життя багатих (у на диво нехристиянській репліці вбік, єпископ Йоан Ефеський 544 року скаржився, що всі ці смерті зробили ціни на прання просто жахливими). Юстиніян зреагував на це, зафіксувавши платню на дочумних рівнях. Це, очевидно, закінчилося нічим. Землю було полишено, міста зсідалися, податків меншало, інституції розпадалися. Невдовзі погіршання відчули всі.

Двома поколіннями пізніше Візантія вибухнула ізсередини. У п'ятому сторіччі Британія та більша частина Галії відпали від західного осередку. Слідом за ними у шостому сторіччі пішли спустошена війною Італія та частини Іспанії, а тоді з північного заходу на південний схід повільно прокотилася хвиля занепаду й поглинула й серцевину осередку. Населення Константинополя поменшало на три чверти, його землеробство, торгівля та прибутки розпалися. Видавалося, що незабаром кінець. Близько 600 року лише одна людина мріяла про відновлення західного осередку — Хосров II, король Персії.