Розділ «Частина II»

Якби я писав цю книжку близько 500 року н. е., я міг би бути теоретиком тривалої зафіксованости. Я би спостеріг, що приблизно щотисячоліття суспільний розвиток себе підточував і що після кожних двох чи трьох кроків уперед мав бути крок назад. Руйнації більшали, тепер зачіпляючи Схід так само, як Захід, але картина була ясною. Під час кроків уперед Захід відходив уперед від Сходу; під час кроків назад розрив меншав. І так воно мало йти далі, низкою хвиль, гребінь кожної наступної хвилі мав бути вищий за попередню. Лідерування Заходу було змінним, але зафіксованим.

Але якби я писав сторіччям пізніше, все видавалося б цілком інакшим.

7

Доба сходу

Схід виходить вперед

 гідно з рисунком 7.1, 541 рік мав би бути однією з найзнаменніших історичних дат. Того року (чи, з урахуванням певної межі похибки, в будь-якому разі десь близько середини шостого сторіччя) рахунок суспільного розвитку Сходу перевищив західний показник, що завершило чотирнадцятитисячолітню тенденцію й одразу спростувало будь-яку просту теорію довготривалої зафіксованости щодо того, чому Захід панує. Близько 700 року рахунок Сходу був на третину вищий за рахунок Заходу, а на 1100 рік розрив — близько 40 відсотків — був більший, ніж протягом попередніх двох з половиною тисяч років, коли перевагу мав Захід.

Чому в шостому сторіччі Схід вийшов вперед? І чому рахунок його суспільного розвитку протягом наступних п'ятисот років піднісся так високо, тоді як рахунок Заходу стабільно відставав? Ці питання критичні з погляду пояснення того, чому нині Захід панує. В цьому розділі ми намагатимемося на них відповісти. Ми зустрінемося з різноманітними персонажами — героями та негідниками, геніями та нездарами. Втім за лаштунками драми побачимо той самий простий чинник, що спричиняв східно-західні відмінності протягом усієї оповіді: географію.

Війна та рис

 успільний розвиток Сходу почав спадати перед 100 роком н. е. і падав до 400 року; в найнижчій точці він був меншим, ніж будь-коли за п'ять сторіч. Держави розпадалися, міста горіли, а міграція — з внутрішньої Азії до північного Китаю, а з північного Китаю до південного — перекраювала цілий осередок. Проте саме з цих міграцій почалося відроджування Сходу.

У розділах 4-6 ми бачили, як піднесення суспільного розвитку перетворювало географію, виявляло переваги відсталости й прокладало магістралі через океани та степи. Однак від третього сторіччя зв'язок, як було показано, працював і в зворотному напрямі: меншання суспільного розвитку також перетворювало географію. Коли римські та китайські міста меншали, освіченість занепадала, військо слабшало, а стандарти життя падали, осередки стискалися також географічно, а відмінності між стисканням великою мірою пояснюють, чому суспільний розвиток Сходу так швидко відновився, тоді як західний далі падав аж до восьмого сторіччя.

У шостому розділі ми також бачили, що стара серцевина східного осередку в долині Хуанхе після 300 року розпалася на держави, що воювали, й мільйони мешканців півночі подалися на південь. Вихід перетворив землі на південь від Янцзи з недорозвиненої периферії, якою вони були в часи Хань, на нове прикордоння. Втікачі приходили в чужинський ландшафт, вологий та спекотний, де пшениця та просо, їхні основні культури, росли погано, а рис розкошував. Більшість цих земель були малонаселені, звичаї та мови корінних мешканців часто дуже сильно відрізнялися від властивих північнокитайським імігрантам. Посеред заворушень та жорстокостей, притаманних більшості колоніяльних захоплень землі, чисельність та щільніша організація імігрантів постійно давали їм змогу виштовхувати раніших мешканців.

Від 280 до 464 року кількість людей, внесених до списків платників податків у місцевості на південь від Янцзи, побільшала у п'ять разів, але міграція не просто привела на південь більше людей. Вона принесла також нові підходи. Згідно з підручником із сільського господарства під назвою Основні методи для звичайних людей, біля 530-х років було відомо не менше тридцятьох сімох різновидів рису і узвичаєною практикою стала трансплантація (вирощування саджанців протягом шістьох тижнів на спеціяльних грядках, потім пересаджування на заливні поля). Це була дуже спиноломна праця, але вона гарантувала високий врожай. Книжка Основні методи пояснює, як добрива дають землеробам змогу обробляти поля безперервно, замість залишати їх під парою, і як водяні млини — особливо в буддійських монастирях, що часто будували їх на швидких гірських потоках і мали гроші на великі інвестиції, — здешевлювали мелення зерна на борошно, подрібнювання рису та витискання олії з насіння. Наслідком був поступовий розвиток нового прикордоння землеробських можливостей, великою мірою подібно до того, що створили римляни, коли в першому сторіччі до н. е. завоювали західну Європу. Упродовж сторіч землеробська відсталість півдня поступово перетворилася на перевагу.

На додачу до дешевих харчів дешевим був ще й транспорт. Китайські ріки й тепер поступалися середземноморським водним шляхам, що мав Рим, але людська винахідливість потроху це компенсувала. Підводні археологи ще не створили статистики кораблетрощ, подібної до римської, але з письмових записів можна зробити висновок, що кораблі ставали більшими та швидшими. Колісні кораблі з'явилися на Янцзи у 490-х роках, і скрізь, від Ченду до Цзянькана, рис годував дедалі більші міста, де міські базари сприяли торгівлі високоприбутковими культурами, зокрема чаєм (у вцілілих записах його вперше згадано близько 270 року, а близько 500 року він став широко розповсюдженою розкішшю). Володарі, торгівці та монастирі в долині Янцзи багатіли з ренти, корабельної справи та млинарства.

Однак панівний двір у Цзянькані не збагатів. У цьому стосунку його ситуація була подібна радше не до Римської імперії, а до Асирії восьмого сторіччя до н. е., де з переваг зростання населення та торгівлі скористалася не держава, а намісники та землевласники — звичайно, доти, доки Тиглатпаласар не перевернув усе навпаки. Однак південний Китай ніколи не мав Тиглатпаласара. Час від часу імператор спромагався стримувати аристократію й навіть намагався відвоювати північ, але ці спроби завжди закінчувалися громадянською війною. Від 317 до 589 року в Цзянькані одна за одною врядували (до деякої міри) п'ять династій.

Згідно з книжкою Основні методи, складне землеробство на півночі проіснувало до 530-х років, але вже набагато раніше торгівля на далекі відстані й навіть карбування монет занепали через поширення грабіжницьких нападів кінних загонів. Спочатку цей злам спричинив навіть більший політичний хаос, ніж на півдні, але поступово нові володарі почали наводити на півночі порядок. Очолювали їх сяньбі, що походили з прикордонних маньчжурських степів. Подібно до партян, що за шість сторіч до того запанували в Ірані, сяньбі поєднували кочівничі традиції з аграрними й протягом поколінь билися як кінна еліта й водночас визискували з селян гроші за захист.

У 380-і роки сяньбі заснували на руїнах північного Китаю власну державу під назвою Північна Вей[201]. Замість просто грабувати китайську верхівку, вони робили з нею оборудки й зберегли принаймні деяких оплачуваних чиновників та податки старих сильнопорядкових держав. Це дало Північній Вей перевагу над безладними скандальними натовпами, що врядували в інших державах північного Китаю. Перевага була достатньою, аби Північна Вей до 439 року об'єднала весь регіон.

А втім, оборудки, що Північна Вей мала зі вцілілими рештками старої китайської аристократії, залишалися доволі хиткими. Більшість вояків сяньбі воліли пасти стада, а не приятелювати з освіченими людьми, і навіть коли вершники переходили до осілого життя, вони здебільшого будували власні замки, аби не тертися плечима з китайськими землеробами. Їхня держава навмисне залишалася слабкопорядковою. Поки вони просто воювали з іншими грабіжницькими північними державами, це було добре, але, коли 450 року вершники сяньбі наблизилися до передмість Цзянькана, виявилося, що вони могли вигравати битви й красти все, що не було прибите цвяхами, але справжнім містам загрожувати не могли. Таке було під силу лише справжнім сильнопорядковим державам, що мали кораблі, облогові машини та постачальні валки.

Через нездатність грабувати південний Китай за браком сильнопорядкової армії та втрату нагоди грабувати північний Китай, бо вони там вже панували, королі Північної Вей почали серйозно відчувати нестачу ресурсів на купівлю лояльности своїх прибічників — потенційно фатальна слабкість у слабкопорядкових державах. У 480-і роки імператор Сяовень усвідомив, що лишився єдиний розв'язок: рухатися до сильнопорядкової держави. Він це робив аж надмірно: націоналізував усю землю, перерозподілив її між усіма, хто був готовий зареєструватися як платник податків чи державний службовець, і почав лобовий наступ на традиції, аби спонукати сяньбі почати думати та діяти як громадяни сильнопорядкової держави. Сяовень заборонив національне вбрання сяньбі, замінив їхні імена китайськими родинними іменами, вимагав від усіх придворних, молодших за тридцять, говорити китайською мовою й переселив сотні тисяч людей до нового міста на місці збезлюділого Лояну.

Частина сяньбі відмовилися від способу життя своїх предків та призвичаїлися врядувати як традиційні китайські аристократи, проте інші відмовилися. Культурні війни переросли в громадянські, й 534 року Північна Вей поділилася на східну (змодернізовану) та західну (традиціоналістську) держави. Традиціоналісти дотримувалися кочівного способу життя й могли далі залучати вершників зі степів. Незабаром стало видаватися, що їхня військова сила переважить революцію, що почав Сяовень. Однак відчай спонукав до винахідливости. Там, де Сяовень спробував перетворити вояків сяньбі на китайських джентльменів, його послідовники робили навпаки: давали китайським солдатам податкові канікули, ставили китайських аристократів на чолі війська й дозволяли китайським воякам брати імена сяньбі. Селяни та освічені люди навчилися воювати, 577 року вони здолали опозицію. Це був тривалий безладний процес, але зрештою тріумфувала версія держави, якої прагнув Сяовень.

Наслідком був гостро споляризований Китай. На півночі інституції сильнопорядкової держави (що після заколоту 581 року дістала назву династії Суй) з потужною армією накладалися на роздрібнену занепалу економіку; на півдні роздрібнена держава зі слабкими інституціями намагалася, здебільшого без успіху скористатися багатством, що давав бум економіки.