Розділ «Частина II»

Класичні традиції на заході не розсипалися так швидко, як на Сході, можливо, тому, що прикордоння Риму трималося довше, і хоча після великих епідемій 160-х років постали західні зцілювальні культи, вони не сприяли бурхливим революціям, популярним у китайських версіях. Втім хаос третього сторіччя розладнав старі західні способи життя. Статуї, вирізьблені по всій імперії, є мовчазними свідками нового настрою, відходу від величних принципів класичного мистецтва до форм з дивними пропорціями, величезними очима, що дивляться вгору, наче кудись до іншого, ліпшого місця. Нові релігії зі східних країв імперії пропонували вічне життя — Ізида з Єгипту, Непереможений бог Сонця з Сирії, Мітра (що його послідовники обмазувалися бичачою кров'ю в підземних приміщеннях), можливо, первісно з Ірану, християнство з Палестини. Люди просили порятунку від цього стурбованого світу, а не раціонального його пояснення.

Деякі філософи зреагували на кризу вартостей спробою показати, що наука попередніх сторіч не втратила сенсу. Свого часу науковці, як-от Порфирій та Плотин (останній, мабуть, найбільший західний мисленик від часів Арістотеля), що витлумачили Платонову традицію й пристосували її до нових часів, були серед найбільших імен на Заході, але мисленики дедалі інтенсивніше шукали цілком нових відповідей.

У цей стурбований час християнство щось пропонувало кожному. Так само, як Магаяна в буддизмі, це був новий закрут давньої ідеї осьового часу, версія осьового мислення, що ліпше пасувала до потреб дня. Християнство перебрало священні книги юдаїзму й проголосило свого засновника, Ісуса, передбаченим у них Месією. Магаяну та християнство можна було б назвати осьовими релігіями "другої хвилі", що пропонують порятунок нового типу, легший шлях до цього порятунку й більшій кількості людей, ніж їхні попередники першої хвилі. Що не менш важливо, обидві нові релігії були екуменічними. Ані Ісус, ані Будда не належали обраним людям, вони прийшли рятувати всіх.

Ісус, так само як Будда, не писав священних текстів, і вже у 50-і роки н. е. апостол Павло (що ніколи не бачив Ісуса) намагався переконати християн дійти згоди щодо кількох ключових моментів істинного християнства. Більшість послідовників визнали, що вони мають христитися, молитися Богові, відмовитися від інших богів, мати спільну трапезу в неділю та робити добрі діла, а поза цими основними передумовами було можливе майже все. Дехто вважав, що Бог з Юдейської Біблії був просто останнім (і найнижчим) у низці попередніх богів. Інші вважали світ злом і тому Бог-Творець теж мав бути злісним. Чи, може, було двоє богів, злий юдейський та цілковито добрий (хоча й незбагненний) батько Ісуса. Чи два Ісуси, духовний, що воскрес після розп'яття, та земний, що помер на хресті. Дехто припускав, що Ісус був жінкою й що жінки рівні з чоловіками. Можливо, нові одкровення мали переважити старі. Можливо, Друге Пришестя Ісуса було неминуче, і в такому разі християни не повинні мати статевих стосунків; можливо, ця неминучість означала, що християни мають узвичаїти вільне кохання; чи, можливо, на небо потраплять лише ті, хто зазнав страхітливих мук, і в такому разі секс не мав значення.

Широкі кола буддистів вірили, що Будда ставився до перевтілювання прагматично, радили людям користатися тими його ідеями, що їм допомагали, й ігнорувати решту. Множинність шляхів до нірвани не була проблемою. Для християн, навпаки, шлях на небо залежав від знання того, хто є Бог та Ісус, і виконання їхніх заповітів, тому хаос інтерпретацій прирік вірних на шаленство самовизначання. Наприкінці другого сторіччя більшість дійшли висновку, що повноваження визначати сутність Христа треба надати єпископам, що їх належить вважати нащадками перших апостолів. Проповідники з ширшими ідеями були приречені на забуття, викристалів Новий Заповіт, і вікно до одкровень зачинилося. Ніхто не міг виправляти Біблію, ніхто не міг діставати звістки від Святого Духа, хіба що так казали єпископи. Ніхто не мусив відмовлятися від статевих стосунків чи зазнавати мук, хіба що за власним бажанням.

Залишилося багато дискусійних моментів, але на 200 рік християнство ставало апостольською вірою з (помірковано) чіткими правилами щодо порятунку. Як і магаянський буддизм, воно було достатньо виразним, аби привернути увагу та запропонувати практичні шляхи до порятунку в важкі часи, й водночас достатньо доступним, аби його можна було збагнути. Освічені греки навіть вважали, що зрештою осьове християнство другої хвилі не надто відрізнялося від осьової філософії першої хвилі. Платон (дехто називав його атенським Мойсеєм) обґрунтував свій шлях до істини, а християнам істина відкрилася, але все одно це була істина.

Коли інституції сильнопорядкової держави почали розпадатися, єпископи мали добру нагоду заповнити прогалину. Вони мобілізовували своїх послідовників відбудовувати міські стіни, лагодити дороги та вести перемови з германськими нападниками. В сільській місцевості місцевими провідниками ставали показово праведні чоловіки, що відмовлялися від світу не менш рішуче, ніж буддисти. Один аскет дістав славу по всій імперії тим, що жив у похованні в єгипетській пустелі, боровся проти Сатани й постійно носив власяницю. Його найбільший апологет твердив, що він не лише ніколи не змивав бруд з тіла, а й навіть ніколи не мив ніг.[199] Ще один праведник сорок років просидів на п'ятдесятифутовій колоні в Сирії; інші відмовники ходили в шкурах тварин і їли лише траву, живучи (якщо стисло, за припущенням) як "Христові юродиві".

Вибагливим римським джентльменам це все видавалося чудернацьким, і навіть християни непокоїлися щодо диких чоловіків, що спонукали своїх послідовників до фанатизму й не відповідали нікому, крім Бога. 320 року єгипетський праведник на ім'я Пахомій знайшов розв'язок, повів місцевих відлюдників до першого християнського монастиря, де під його жорстким проводом вони шукали порятунку через працю та молитви. Пахомій та китайський Даоань, безперечно, ніколи не чули один про одного, але їхні монастирі були на диво подібні й мали однакові суспільні наслідки. У п'ятому сторіччі, коли більші структури розпадалися, християнські чоловічі та жіночі монастирі часто підтримували місцеві економіки. Зі згасанням класичної науки вони ставали навчальними центрами, й до того ж силами чернечої міліції підтримували мир.

Християнство поширювалося навіть швидше, ніж буддизм. Коли Ісус помер, близько 32 року н. е., він мав кількасот послідовників. Близько 391 року, коли імператор Теодосій проголосив християнство єдиною законною релігією, було навернено понад 30 мільйонів римлян, хоча "навернення" не може не бути недостатньо чітким словом. Деякі високоосвічені чоловіки та жінки, перш ніж прийняти нову віру, мучилися сумнівами, з великою логічністю та строгістю опрацьовували прихований зміст догм, проте скрізь навколо них тисячні натовпи могли навернутися під впливом християнських чи буддійських чудотворців за один-єдиний день. Отже, всі статистичні дані залишаються дуже грубими, ми знову займаємося мистецтвом вирізування ланцюговою пилкою. Ми просто не знаємо напевне і ніколи не дізнаємося, коли й де темп навертання швидшав, коли й де він повільнішав, але, позаяк ми знаємо, що християнство та буддизм починалися від кількасот послідовників і невдовзі мали їх понад 30 мільйонів, рисунок 6.9 показує середні прирости числа послідовників кожної релігії протягом цих сторіч, згладжені за цілим Китаєм та цілою Римською імперією. Китайський буддизм щороку набував у середньому 2,3 відсотка послідовників, тобто число їх подвоювалося щотридцять років, а християнство набувало щороку 3,4 відсотка, тобто кількість християн подвоювалася щодвадцять років.

Лінії на рисунку 6.9 йдуть вгору тоді як криві суспільного розвитку на рис. 6.1 стабільно спадають. Очевидне питання — чи є тут зв'язок? — вже 1781 року порушив Едвард Гібон. Він писав, що той факт, що введення християнства мало певний вплив на занепад та загибель Римської імперії, люди сприймають без подиву чи обурення. Але цей вплив, згідно з Ґібоном, був не такий, що потішив би самих християн.[200] Він вважав, що християнство радше висмоктало життєві соки імперії:

Духівництво успішно проповідувало догми терплячости та смиренности; активні чесноти суспільства зневажено; останні рештки військового духу поховано в монастирях: велику частку суспільного та приватного багатства призначено на оманливі потреби доброчинности та благочестя; солдатську платню змарновано на нікчемний натовп обох статей; що не вміли нічого, крім вихваляти помірність та доброчесність.

Терплячість та смиренність були буддійськими чеснотами так само, як християнськими, тому чи можемо ми узагальнити Ґібонову думку й зробити висновок, що ідеї тріумфу духівництва над політикою та одкровення над підставами покінчили з класичним світом, сторіччя за сторіччям знижували суспільний розвиток і до того ж звужували розрив між розвитком Сходу та Заходу?

Відповісти на це питання не так вже й легко, але, я гадаю, відповідь — ні. Так само, як осьове мислення першої хвилі, осьові релігії другої хвилі були радше наслідком, ніж причиною змін суспільного розвитку Юдаїзм, грецька філософія, конфуційство, даоїзм, буддизм та джайнізм виникли між 600 та 300 роками до н. е., коли суспільний розвиток перейшов рівень (приблизно двадцять чотири бали), що за нього близько 1200 року до н. е. занепав західний осередок. Всі ці релігії були відгуком на реорганізацію сильнопорядкових держав та позбавлення світу магії. Постання осьової релігії другої хвилі було дзеркальним відбитком цього процесу: коли старосвітовий обмін здестабілізував сильнопорядкові держави, людям забракло мислення першої хвилі й релігії порятунку заповнили прогалину.

Якщо усереднені темпи зростання на рис. 6.9 не є геть зовсім неправильними, то до старосвітового обміну християнство та буддизм були маргінальними. Однак близько 150 року вже було близько мільйона християн (приблизно один римлянин з сорока), що, очевидно, було певною найвищою точкою. Християнство почало серйозно дратувати імператорів; воно не лише претендувало на частину прибутків у одну з найчорніших годин Риму, його ревнивий Бог ще й відкинув компромісну концепцію бога коли помру, що протягом такого тривалого часу допомагала володарям виправдовувати своє право на владу. 250 року, невдовзі перед тим, як його вбили готи, імператор Децій почав великі утиски. 257 року Валеріян почав новий погром, але його вбили перси.

Попри ці сумні приклади та очевидний факт, що не було жодного сенсу застосовувати силу та залякувати людей, що мали за найвищу мету померти так само жахливо, як Ісус, імператори протягом ще п'ятдесяти років намагалися якось спекатися християнства. Але, позаяк конгрегації зростали в середньому на 3,4 відсотка за рік, диво складених відсотків вже у 310-і роки довело число воцерковлених людей до приблизно 10 мільйонів, чверти населення імперії. Це, очевидно, була друга найвища точка: 312 року, у розпал громадянської війни, імператор Константин знайшов Бога. Замість намагатися знищити християнство, Константин виробив новий компроміс, подібно до того, як його попередники на півтисячі років раніше йшли на компроміси з так само згубним осьовим мисленням першої хвилі. Константин дав церкві чималі багатства, звільнив церкву від оподатковування й визнав її єрархію. Навзаєм церква визнала Константина.

Протягом наступних вісімдесяти років християнами стали решта населення. Аристократи приватизували найвищі церковні посади, а церква разом з державою грабували язичницькі храми імперії — це був, мабуть, найбільший перерозподіл багатства, що коли-небудь бачив світ. Християнство було саме тою ідеєю, що була на часі. Король Вірменії навернувся до християнства у 310-х роках, володар Ефіопії у 340-ві, королі Персії цього не зробили, але, мабуть, через те, що іранський зороастризм все одно еволюціював у тому самому напрямі, що й християнство.

Видається, що китайський буддизм мав пройти такі самі найвищі точки. На рис. 6.9 він торкається позначки в мільйон послідовників близько 400 року, але, позаяк умови на півночі та півдні Китаю дуже відмінні, зростання віри мало в цих регіонах різні наслідки. На неусталеній півночі буддисти прагнули заради безпеки групуватися в столицях, що зробило їх дуже вразливими щодо королівського тиску. Близько 400 року найсильніша держава, Північна Вей, встановила урядовий відділ з нагляду за буддистами, а 446 року почала їх переслідувати. І навпаки, в південному Китаї, замість зосереджуватися в столиці Цзянькані, буддійські ченці розсіялися по долині Янцзи, де потужні аристократи захищали їх від двору, й могли примушувати імператорів робити поступки. 402 року імператор навіть визнав, що ченці не повинні йому вклонятися.

З рисунка 6.9 випливає, що в Китаї близько 500 року могло бути 10 мільйонів буддистів, і, коли нова віра досягла другої найвищої точки, володарі (в північному та південному Китаї однаково) прийняли таке саме рішення, як Константин, і змарнували багатство, податки та гонори на лідерів пастви. На півдні щиро побожний імператор У-ді підтримав величезні буддійські фестивалі, заборонив жертвопринесення тварин (натомість люди мали споживати імітації з тіста) й відрядив посланців до Індії збирати священні тексти. У відповідь буддійська єрархія визнала У-ді Бодгісатвою, рятівником та визвольником свого народу. Королі північної Вей зробили ще кращу оборудку, затвердили право обирати власних головних ченців, а потім ченці оголосили королів реінкарнацією Будди. Константин міг би позаздрити.

Терплячість та смиренність не спричинили занепаду та загибелі Сходу чи Заходу. Певною мірою занепади та загибелі відбувалися за сценарієм, написаним на Заході близько 1200 року до н. е., коли поширювання осередку започаткувало ланцюг неконтрольовних подій. Проте близько 160 року н. е. сама шкала суспільного розвитку переписала сценарій і странсформувала географію, коли постав зв'язок між Сходом та Заходом через центральну Азію та старосвітовий обмін мікробами та мігрантами.

Близько 160 року н. е. імперії класичного світу були значно більшими та сильнішими, ніж королівства західного осередку 1200 року до н. е., але так само побільшали руйнівні впливи, що спричинила їхня примітивна версія глобалізації. Класичні імперії не могли впоратися з силами, що самі вивільнили. Сторіччя за сторіччям суспільний розвиток сповзав униз. Письмо, міста, податки та бюрократія втратили вартість, а коли старі безперечні істини втрачали сенс, сто мільйонів людей шукали порятунку від гіршання світу, надаючи нових закрутів стародавній мудрості. Подібно до осьового мислення першої хвилі, ідеї другої хвилі були небезпечними, заперечували зверхність чоловіків над жінками, багатих над незаможними та королів над мешканцями. І знов владоможці уклали собі мир з руйнівниками й перерозподілили владу та багатство. Близько 500 року н. е. держави були слабшими, а церкви сильнішими. Втім життя тривало.