Розділ «Частина II»

Східна Цзинь та Візантійська імперія залишилися сильнопорядковими державами з чиновництвом, податками та оплачуваною армією. Кожна з них хвалилася великими містами та освіченими науковцями, а господарства на Нілі та Янцзи були багатші, ніж будь-коли. Але жодна з цих імперій не витримувала порівняння з імперіями Хань та Римською часів їхнього розквіту Вихід з осередків північного Китаю та західної Європи спричинив стискання світів цих імперій.

Хвороби, міграція та війна роз'їли мережі організаторів, торгівців та грошей, що пов'язували кожну з давніх імперій у скоординовану цілість. Нові королі північного Китаю четвертого сторіччя та західної Європи п'ятого сторіччя були свідомо слабкопорядковими; у захоплених великих залах вони бешкетували зі своїми довговолосими полководцями. Ці королі радо збирали податки з завойованих селян, але від цих прибутків не надто залежали, бо не треба було платити постійній армії. Вони вже були багаті; вони, безперечно, були сильні. Спроби керувати чиновництвом та на регулярній основі збирати податки зі своїх непокірних послідовників часто видавалися й були клопотом, не вартим зусиль.

Багато старих аристократичних родин з північного Китаю та заходу Римської імперії втекли зі своїми скарбами до Цзянькана чи Константинополя. Ще більше їх залишилися серед руїн старих імперій, можливо, затискаючи носи, як Сидоній, і намагалися якось знайти спільну мову з новими зверхниками. Вони вдягали вовняні штани замість шовкових мантій, займалися полюванням замість класичної поезії й пристосовувалися до реалій нового життя.

Деякі з цих реалій виявилися досить добрими. Надбагаті аристократи старих часів, чиї маєтки були розкидані по всіх землях імперій, зникли, але деякі землевласники четвертого та п'ятого сторіч спромоглися бути на диво багатими навіть з майном, обмеженим в одному королівстві. Давні римські та китайські еліти укладали шлюби зі своїми завойовниками й переїздили з напівзруйнованих міст до величезних маєтків у сільській місцевості.

Із пришвидшенням дрейфу до слабкопорядкових держав у північному Китаї в четвертому сторіччі та в західній Європі в п'ятому королі дозволили своїм аристократам забирати як ренту надлишки, що їх селяни до того передавали збирачам податків. Хоч би там що, зі зменшенням населення ці надлишки могли більшати, бо землероби могли зосередити увагу на найкращих землях. Селяни майже не втратили навичок, здобутих протягом сторіч, і здобули чимало нових. Технологію осушування в долині Янцзи та іригації в долині Нілу після 300 року було значно вдосконалено; в північному Китаї побільшало плугів, запряжених биками, а по всій західній Європі поширилися зернотерки, полицеві плуги та водяні млини.

Але попри всі показові розкоші аристократії та винахідливість селян, усталене тоншання верстви чиновників, торгівців та менеджерів, що так потужно розквітали за імперій Хань та Римської, послаблювало великі економіки на обох кінцях Євразії. Ці персонажі часто бували продажними та малокомпетентними, але виконували реальні справи, забезпечували рух товарів і в такий спосіб узагальнювали досягнення окремих регіонів. Без цих посередників економіки ставали локальними й зорієнтованими просто на існування.

Торгівельні шляхи коротшали, міста стискалися. Південних відвідувачів шокував розпад міст у північному Китаї, а в деяких частинах старої Римської імперії занепад був таким різким, що поети питали, чи великі кам'яні руїни, що розвалювалися скрізь навколо них, взагалі були творінням смертних. "На дахах проросли дерева, вежі хиткі, праця велетнів, — читаємо в англійській поезії близько 700 року н. е. — Цвіль роз'їдає надбрамні вежі, цвіль на стінах; піддашшя розхиталися, дахи поруйновано. Вік їх знесилює"[195].

У першому сторіччі нової ери імператор Август хвалився, що перетворив Рим з цегляного міста на мармурове. У п'ятому сторіччі Європа повернулася до дерев'яного світу, де простенькі хатини було розкидано по вільних місцях між напівзруйнованими рештками старих римських міських будинків. Нині ми вже чимало знаємо про ці непоказні будівлі, але у 1970-і роки, коли я починав брати участь у розкопках в Англії, археологи ще намагалися створити обережну технологію, аби взагалі відновити хоча б якісь сліди від них.

У цьому простішому світі карбування монет, рахування та писання вже ніхто не потребував. Не маючи видобутку міді на потреби своїх монетних дворів, королі північного Китаю спочатку спробували зменшити вміст металу в монетах (дехто казав, що монети полегшали аж до того, що могли плавати)[196], а потім взагалі полишили карбувати монети. Ведення записів та переписи населення занепали, бібліотеки зогнили. Це був нерівномірний процес, тривав він сторіччями, але і в північному Китаї, і в західній Європі населення меншало, поля заростали бур'янами та лісами, життя ставало коротшим та біднішим.

Терплячість та смиренність

 к таке могло статися? З погляду більшости східняків та західників, відповідь була очевидною: старі способи та старі боги зазнали провалу.

В Китаї, щойно прикордоння покришилося, критики звинуватили Хань у втраті мандату Неба, країну захитали міленарні зцілювальні культи, а найкреативніші голови з освіченої еліти почали піддавати сумнівові конфуційські догми. "Семеро мудреців з бамбукового гаю", група вільнодумців третього сторіччя, стали іконами нового смаку. За оповідями, замість вивчати класику та служити державі, вони віддавали свій час дискусіям, поезії, музиці, пиятиці та наркотикам. Згідно з однією оповіддю, мудрець Жуань Цзі, звинувачений у скандальному порушенні етикету (він спілкувався зі своєю невісткою без нагляду старшої пані), лише засміявся: "Ви ж не можете припускати, що лі (звичай, основа конфуційства) має стосунок до мене?"[197] Далі він розвинув цю тему:

Чи ви колись бачили вошей, що живуть у штанах? Вони стрибають углиб швів, ховаються у бавовняній підбивці й вірять, що мають приємну домівку. Вони не ризикують мандрувати далі краю шва; вони рухаються обережно, аби не висунутися з холоші; і вони вважають, що дотримуються правил етикету. Але, коли штани прасують, вогонь захоплює горби... тоді вошам, що мешкають у штанах, порятунку немає. То в чім тоді відмінність між паном, що живе у вузькому світі, та вошами, що мешкають у холошах штанів?

Моральна серйозність придворних поетів Хань тепер видавалася сміховинною. Нове покоління вважало, що куди краще зануритися в пастораль, писати ліричні описи садів та лісів чи навіть стати відлюдником. Естети, надто зайняті, аби піти до віддалених гір, могли лише гратися у відлюдників у садах своїх маєтків чи найняти людей, аби ті були відлюдниками замість них, як це зробив близько 300 року Ван Дао, головний міністр двору. Художники захопилися дикими горами; в четвертому сторіччі великий Ґу Кайчжи вивищив пейзаж до статусу провідної форми мистецтва. Семеро мудреців та інші теоретики підносили форму над змістом, вивчали техніку малювання та писання замість моральної звістки, що вони містили.

Повстання проти традицій у третьому сторіччі було здебільшого негативним, воно глузувало та заперечувало загальноприйняті речі, не пропонуючи позитивних альтернатив, але наприкінці сторіччя ситуація змінилася. За вісім сторіч до того, коли в Китаї лише зароджувалися конфуційство та даоїзм, в південній Азії поширювався буддизм. Старосвітовий обмін привернув увагу Китаю до буддизму, можливо, тоді, коли шляхи східних та східноазійських торгівців перетиналися в центральноазійських оазах, а першу згадку про буддизм у китайських текстах датовано 65 роком н. е. Кілька космополітичних інтелектуалів його сприйняли, але протягом тривалого часу буддизм залишався лише однією з багатьох екзотичних філософій, що приходили зі степів.

Все змінилося наприкінці третього сторіччя, великою мірою завдяки центральноазійському перекладачеві ченцеві Дхармаракші. Він регулярно подорожував між Чананем та великою оазою Дуньхуанем і приваблював китайських інтелектуалів новими перекладами буддійських текстів, викладаючи індійські поняття мовою, зрозумілою в Китаї. Подібно до всіх осьових мислеників, Будда нічого не написав, отже, залишив необмежене поле на дебати про те, що саме він хотів сповістити. Найраніші форми буддизму наголошували дисципліновану медитацію та самопізнавання, але Дхармаракша поширював його версію, відому як Магаяна, де порятунок душі менш обтяжливий. Дхармаракша інтерпретував Будду не як духовного шукача, а як втілення вічного принципу осяяння. Дхармаракша твердив, що істинний Будда був лише першим із низки Будд у цьому та інших світах. Ці Будди перебували в оточенні інших небесних постатей, зокрема Бодгісатв, смертних, що далеко просунулися на шляху до осяяння, але відтермінували нірвану, щоб допомогти меншим смертним вдосконалити себе та уникнути циклу перероджень та страждань.

Магаянський буддизм міг стати екстремальним. Більшість буддійських сект вірили, що Будда Майтрея ("Майбутнє") колись поведе маси до звільнення, але починаючи від 401 року потік китайських ревних шанувальників з дикими очима оголосили себе Буддами і, збираючи бандитів, повсталих селян, та/чи незадоволених службовців, почали шаленіти з наміром дати порятунок душі усім і негайно. Все закінчилося криваво.

Однак найважливіший внесок Магаяни полягає в тім, що цей напрям спрощує обтяжливі вимоги традиційного буддизму й відкриває порятунок душі усім. Близько шостого сторіччя все, чого вимагало від послідовників "Вчення небесної людини", було ходити колами навколо статуй Будд та Бодгісатв, обожнювати реліквії (особливо велику кількість зубів, кісток та старцівських чаш, що начебто належали Будді), монотонно співати, бути співчутливим, бути жертовним і дотримуватися П'яти Настанов (не вбий, не кради, не чини перелюбства, не пияч, не бреши). Вчителі припускали, що насправді це не приведе до нірвани, але дасть здоров'я, добробут та переродження на вищому рівні. Проповідники "Вчення чистої землі" пішли далі й проголосили, що, коли вірні помруть, Бодгісатва Співчуття, разом з Буддою Амітабгою, перерве цикл перероджень і поведе їх до Західного Раю, де вони зможуть прагнути нірвани поза турботами цього світу.

Індійські шукачі нірвани постійно були в дорозі й дорогою старцювали. Святі мандрівники (на відміну від грошовитих відлюдників-поетів) були чужинцями стосовно китайських традицій, і їх не надто сприйняли, а ось чернецтво, другий індійський шлях до осяяння, набуло великого поширення. Близько 365 року Даоань — не центральноазійський імігрант, а корінний китайський буддист, що дістав конфуційський вишкіл, — написав чернечий кодекс, що добре пасував до китайського суспільства. Ченці мусили мати тонзури; і ченці, і черниці мали давати обітницю незайманости та послуху, заробляти собі на життя працею та домагатися осяяння молитвами, медитацією та наукою. Чернецтво могло стати екстремальним так само, як міленарний буддизм: багато ченців та черниць завдавали собі пошкод, імітуючи на малому шляху самопожертви Бодгісатв, а дехто, аби спокутувати гріхи інших, навіть самоспалювався, часом перед тисячними авдиторіями. Величезним досягненням Даоаня є, проте, надання чернецтву форми релігійної інституції, що могла частково заповнити організаційну порожнину, утворену в Китаї у четвертому сторіччі після руйнації державних інституцій. Монастирі будували водяні млини, збирали гроші, навіть організовували оборону. Вони були не лише центрами благочестя, а й оазами стабільности й навіть острівцями багатства, бо багато вірних давали їм землю, а орендарі та безмайнові селяни тікали під їхній захист. У п'ятому сторіччі монастирі поставали тисячами. 509 року один чиновник писав, що неможливо знайти таке місце, де немає монастиря[198].

Буддійське завоювання Китаю було дивовижним. 65 року н. е. було лише кількасот буддистів; у шостому сторіччі майже всі китайці — десь 30 мільйонів людей — були вірними Будди. І хоч як це дивно, на іншому кінці Євразії ще швидшим темпом поставала інша нова релігія, християнство.