Розділ «Частина II»

Погана репутація Цао пов'язана не з його власними вчинками, а з тим, що відбулося по його смерти. Після битви біля Червоних скель утворилася рівновага між трьома основними воєначальниками, і після 220 року, коли син Цао нарешті змусив імператора Сянь-ді зректися трону, країна розпалася на три королівства. Найсильнішою завжди була держава, що заснував Цао. 264 року вона розбила одного з суперників, перебрала назву династії Цзинь[185] і 280 року зібрала величезну армію та флот, що завершили поновне завоювання Китаю.

Протягом наступного десятиріччя післяханьський колапс видавався невеличкою аберацією, порівнянною, можливо, з тим, що відбувалося в західному осередку після 2200 чи 1750 року до н. е., коли кліматичні зміни, міграція та голод спричинили розпад держав, але практично не вплинули на суспільний розвиток. Проте скоро стало ясно, що падіння Хань насправді значно подібніше до занепаду західного осередку близько 1200 року до н. е., з величезними довготерміновими наслідками.

Військові перемоги могли звести число живих полководців до одного, але не могли змінити задавнених проблем Китаю. Аристократія залишалася сильною й швидко підточувала військові колонії та систему ранжування за здібностями, що ввів Цао. Епідемії лютували далі, а Холодний період темної епохи ускладнював життя не лише селян в долині Хуанхе, а й гуну та цян. Від 265 до 287 року в імперії Цзинь оселилися чверть мільйона центральноазійців. Часом Цзинь вітала додатковий людський потенціял, в інші часи владоможці просто не могли цьому протидіяти.

У такому контексті дрібниці на кшталт любовного життя імператора могли набути величезної ваги. Імператор Цзинь досить необачно зачав двадцятьох сімох синів, і коли 289 року він помер, деякі з них найняли найдикіших кочівників, яких лише могли знайти, щоб воювати один з одним. Кочівники не були дурнями й швидко усвідомили, що не треба погоджуватися на запропоновану платню, бо можна вимагати стільки, скільки вони хочуть. Коли провідник гуну 304 року не дістав бажаної ціни, він підігрів ситуацію, оголосивши, що започатковує нове королівство. Цзинь все одно не задовольнила його запитів, тоді його син 311 року спалив Лоян, сплюндрував родинні поховання династії Цзинь, взяв імператора в полон і примусив його подавати вино на бенкетах. Знов не отримавши належної, на їхню думку, частки здобичі, гуну 316 року зруйнували ще й Чанань і захопили нового імператора Цзинь, примусивши цього бранця не лише подавати вино, а ще й мити посуд. Коли через кілька місяців гра їм набридла, гуну вбили його та його родичів.

Держава Цзинь занепадала. Банди гуну та цян, на свій розсуд, плюндрували північний Китай, а двір Цзинь, разом з мільйоном послідовників в обозі, втік до Цзянькана (теперішній Нанкін) на річці Янцзи. Північні землі, що вони полишили, були домівкою деяких течій землеробства, найрозвиненіших у світі, але під спільним ударом високої смертности (коли туди дійшли епідемії) та високої еміграції багато що здичавіло. Це задовольняло кочівників, що саме тоді прийшли зі степів, але для залишків сільських громад це означало, що знов підніс голову голод. У щасливіші дні місцеві володарі чи держава прийшли б на допомогу, але тепер допомогти не було кому. Біда стала нестерпною, коли налетіли хмари сарани й знищили все, що в селян ще лишалося. Нові епідемії, що їх принесли, можливо, мігранти зі степів, додали лиха ослаблому населенню. Віспа, можливо, вперше з'явилася в Китаї 317 року, наступного року після пожеж у Чанані.

Війни, що їх вели гуну та цян на цьому спустошеному ландшафті, були схожі радше на велетенські набіги по рабів, аніж на протиборство сильнопорядкових держав. Володарі оточували десятки тисяч селян і гнали їх на території навколо нових столиць, де невільники орали поля й годували армію професійних кавалеристів. Тим часом вершники імпортували зі степів нову зброю — добрі сідла, стремена та більших коней, що могли пастися, не знімаючи панцерів та маючи в сідлах запанцерованих лицарів. Порівняно з ними використання піших вояків виявилося застарілим. Китайські аристократи, що не втекли на південь, подалися на пагорби, а їхні залежні селяни скупчувалися за величезними частоколами, що давали єдиний прихисток від мародерів верхи на конях.

Нові держави, що формувалися в північному Китаї (китайські історики презирливо називали їх "Шістнадцять королівств п'яти варварів"), були дуже нестабільні. 350 року, наприклад, одна держава вибухнула оргією етнічних чисток, коли корінні китайці вирізали внутрішньоазійців. В офіційній династійній історії записано: "Мертвих було понад двісті тисяч. Поза міськими стінами шакали, вовки та дикі собаки жерли трупи, що лежали купами"[186]. До утвореного владного вакууму ринули інші провідники. Близько 383 року один лорд протягом короткого часу видавався здатним об'єднати весь Китай, але, коли він замкнувся у Цзянькані, на позір незначний програш перетворився на панічну втечу й близько 385 року вся його держава припинила існування.

Втікачі, що посунули на південь від зруйнованого Чананя, 317 року заснували в Цзянькані державу "Східна Цзинь"[187]. На відміну від бандитських королівств північного Китаю, ця держава хвалилася розкішним освіченим двором зі складним етикетом і підтримувала вигляд того, як має жити китайська королівська влада. Вона відряджала послів до Японії та Індокитаю, творила величну літературу та мистецтво і, що найдивовижніше, проіснувала протягом сторіччя.

Проте попри поверховий блиск королівству Східна Цзинь бракувало єдности так само, як будь-якій іншій північній державі. Колишні північні Гранди, що втекли на південь, не надто прагнули виконувати імператорові накази. Деякі аристократичні втікачі згрупувалися в Цзянькані, перетворилися на паразитичних пристосованців і годувалися коштом королівського двору; інші колонізували басейн Янцзи й викраювали маєтки у цій спекотній, вологій новій домівці. Вони зганяли з місця місцевих мешканців, вирубували ліси, осушували болота й закріпачували утеклих селян.

Конфлікт був вселюдним на всіх рівнях. Нові аристократи, що втекли з півночі, ворогували з давнішими південними родинами; аристократи всіх типів боролися проти середніх магнатів; багаті та середні еліти разом визискували селян; китайці всіх класів виштовхували місцевих мешканців до лісів та гір; і всі чинили опір укріпленому дворові у Цзянькані. Попри всю свою серцерозбивальну поезію про втрачені північні землі, землевласники південного Китаю не квапилися платити податки чи визнавати владу, що могла б допомогти зробити реванш. Мандат неба було втрачено.

Жахлива революція

 а відміну від кризи дванадцятого сторіччя до н. е., криза, що її застимулював старосвітовий обмін, була загальноєвразійською, а її західна компонента надихнула Едварда Гібона написати Історію занепаду та загибелі Римської імперії, мабуть, перший шедевр нового історичного письменства. Темою твору була, за словами автора, "жахлива революція...[188] що її завжди пам'ятатимуть і досі [у 1770-і роки] відчувають нації, що живуть на землі"[189]. Гібон був правий: лише за його життя західний суспільний розвиток відновився на рівні приголомшливих висот часів Римської імперії.

Ранні імператори Римської імперії та династії Хань мали однакові проблеми, проте пропонували різні розв'язки. Налякані громадянською війною, китайські володарі знейтралізували армію, але потім їм забракло зброї проти могутніх землевласників; натомість римські володарі очолили армію, призначили командувачами своїх родичів і заповнили шереги громадянами. Як наслідок це ускладнило спротив владі з боку цивільного населення, але воякам опиратися владі стало легше. На керування системою потрібен був хист та вишкіл, а позаяк багато римських провідників були в спантеличеному стані, періодичні крахи були неуникні. Оргії Каліґули та рішення зробити свого коня консулом — це досить погано, але Неронова звичка змушувати сенаторів прилюдно співати та вбивати кожного, хто його дратував, — це вже було забагато. 68 року н. е. три різні підрозділи армії проголосили своїх полководців імператорами і на те, аби все владналося, знадобилася брутальна громадянська війна. Історик Тацит писав, що "...виявлено секрет імперії — імператорів можна створювати поза Римом"[190]. Там, де було військо, міг бути й новий імператор.

А втім, римський розв'язок дав змогу зберегти прикордоння (рис. 6.5). У перші сторіччя нашої ери зросло населення германців за Рейном та Дунаєм, подібно до цян уздовж західного кордону Китаю. Вони воювали одне з одним, торгували з римськими містами та просковзували до імперії через річки. Заради такої діяльности мало сенс організовуватися у більші групи та мати сильніших королів. Поява дедалі більших дірок у кордонах змусила Рим, подібно до Хань, будувати стіни (найвідоміші з них — Адріянові вали в Британії), контролювати торгівлю та відбиватися від нападів.

161 року н. е., коли імператором став Марк Аврелій Антонін, видавалося, що Рим все ще має міцне здоров'я, й Марк сподівався віддатися своїй пристрасті — філософії. Проте натомість йому довелося протистояти старосвітовому обмінові. Перша серйозна епідемія вибухнула у військових таборах на північно-західному кордоні Китаю того року, коли він зійшов на трон, і того самого року напад партян на Сирію змусив Марка сконцентрувати там військо. Переповнені табори забезпечували ідеальне середовище поширювання хвороб, і 165 року їх спустошила пошесть (віспа? кір? літературні джерела, як завжди, пишуть про чуму). 167 року вона досягла Риму, саме тоді, коли рух населення на північ та схід штовхав нові потужні германські федерації через Дунай. На війну з ними Марк витратив тринадцять років, решту свого життя[191].

Рим, на відміну від Китаю, у другому сторіччі виграв свої війни за прикордоння. Якби не це, Рим у 180-і роки мав би кризу, подібно до Хань. Однак перемоги Марка Аврелія вплинули лише на темп змін, а не на наслідки. Сама армія не може зупинити занепад. Смертельний врожай масових епідемій спричинив хаос в економіці. Ціни на харчі та оплата землеробської праці злетіли вгору, й це надало переваги селянам, що вижили, бо вони тепер могли полишити непродуктивні поля та зосередитися на кращих землях. Але позаяк землеробство великою мірою занепало, а відтак поменшали податки та рента, настало вільне падання загальної економіки. Кількість кораблетрощ у Середземному морі різко меншає після 200 року, те саме після 250 року відбувається з забрудненням у крижаних покривах, озерних та болотяних осадах (рис. 6.6). Натоді всі відчули скруту. Після 200 року в поселеннях поменшало кісток рогатої худоби, свиней та овець, а самі кістки стали меншими, що свідчить про понижчання рівня життя. Близько 220-х років у містах будували мало великих споруд і робили мало написів.

По п'ятдесяти роках після перемог Марка Аврелія Рим все одно втратив контроль над прикордонням. Подібно до того, як перемоги над гуну в першому сторіччі до н. е. парадоксально ускладнили Хань проблему контролю кордонів, низка римських успіхів так сильно надломила Партію, що режим не витримав піднесення персів у 220-і роки н. е. Новопостала династія Сасанідів створила значно сильнішу армію й 244 року перемогла римські сили та вбила імператора, що їх очолював.

Римові довелося швидко перекинути військо та гроші на східний фронт, що колапсував. Аж виявилося, що тепер неможливо належним чином захистити прикордоння на Рейні та Дунаю. Замість просочуватися маленькими бандами й красти худобу, тепер сотенні та тисячні загони пробивалися крізь знелюднені лінії захисту, вбивали, спалювали, грабували та забирали рабів. Готи, що лише нещодавно прийшли до Балкан з берегів Балтійського моря, чинили напади аж до Греції й 251 року перемогли та вбили ще одного римського імператора. На той час постали ще й нові епідемії, спричинені, можливо, цим пересуванням населення. Коли 259 року Рим нарешті зібрав ще одну армію проти Персії, він зазнав ще одного приниження: імператора Валеріяна захопили та посадили до клітки, де він, одягнений у лахміття раба, просидів рік, зазнаючи ще й страждань від винахідливо жорстоких тортурів. Римляни кажуть, що Валеріянова стійкість вразила його мучителів, але, як видається, насправді персам, так само як гуну, коли вони захоплювали китайських імператорів, зрештою стало нудно. Вони здерли з Валеріяна шкіру та вивісили її на стінах своєї столиці.

Старосвітовий обмін та піднесення Персії Сасанідів змінили становище Риму. Щоразу, коли населення меншало, а економіка заточувалася, імператори потребували дедалі більше грошей та війська. Їхня перша (не надто яскрава) ідея платити новим арміям дешевою валютою просто знецінила гроші та пришвидшила спад економіки. Армії, настрашені провалами центрального уряду, взяли справи в свої руки й з неймовірною швидкістю проголошували нових імператорів. На відміну від перших імператорів, ці чоловіки взагалі не мали навіть натяку на боговитість. Більшість були жорсткими вояками, дехто просто неосвіченими особами. Лише кілька з них протрималися понад два роки, і всі вони загинули від меча.

Підрозділи армії витрачали на бійки між собою більше часу, ніж на захист провінцій, відтак місцеві ґранди пішли тим самим шляхом, що й китайські, — позбавляли селян незалежности та організовували з них міліцію. Сирійське торгівельне місто Пальміра спромоглося відкинути персів, теоретично від імени Риму, але войовнича королева Зенобія (що особисто вела вояків та регулярно відвідувала міську асамблею, вбрана в панцер) по тому повернула на Рим, дорогою здолавши Єгипет та Анатолію. На іншому кінці імперії намісник Рейну проголосив незалежне "Королівство Галів", що складалося з Галії (теперішня Франція), Британії та Іспанії.