Розділ «Частина II»

Рим близько 270 року був дуже подібний до Китаю 220 року, поділеного на три королівства. Проте, попри все безладдя, римська ситуація насправді була менш зловісною. Почавши війну з Персією та германцями у 260-і роки, Пальміра та Ґалія купили імперії змогу дихати, а міста навколо Середземного моря, фінансовий стрижень імперії, здебільшого залишалися надійними. Відтак, поки морем рухалися товари, до імперських скарбниць далі надходили гроші й нові військовики з твердими головами, що сідали на трон, мали змогу відновлювати та відбудовувати. Помінявши бороди філософів та леткі кучері ранніх імператорів на поголені підборіддя та коротку стрижку, вони підвищили податки в регіонах, що все ще перебували під їхнім контролем, збудували ударну силу навколо панцерної кавалерії й повернули на своїх ворогів. 272 року вони розтрощили Пальміру, 274 року — Галію, а до 282 року — більшість германських військових банд. 297 року Рим навіть певною мірою помстився за Валеріяна, захопивши перський королівський гарем.

Імператор Діоклетіян (роки володарювання 284-305) використав ці зміни й запровадив адміністративні, фінансові та оборонні реформи, що задаптували імперію до взаємодії з новим світом. Чисельність війська майже подвоїлася. Прикордоння ніколи цілком не заспокоювалося, але тепер Рим вигравав більше битв, ніж програвав, блокував германські напади глибоким захистом та виснажував персів облогами. Аби дати раду всій цій діяльності, Діоклетіян поділив завдання на чотири частини. Один провідник разом із заступником керував західними провінціями, інший провідник із заступником — східними. Як можна було очікувати, численні провідники імперії билися у дво-, три- та чотиристоронніх громадянських війнах не менше, ніж із зовнішніми ворогами, але це була практично стабільність порівняно з громадянською війною двадцятьох сімох сторін в китайській імперії Цзинь у 290-і роки.

Нова імперія набувала форми. Сам Рим вже не був столицею, коли рішення в західних провінціях приймали на передових базах біля кордонів, а у східних — у великому новому місті Константинополі. Але зрештою жодна реорганізація не могла розв'язати внутрішні проблеми імперії. Економічна інтеграція, збудована протягом багатьох сторіч, похитнулася. Східні провінції у четвертому сторіччі відродилися, торгівля зерном, вином та оливковою олією знову поширювала багатство уздовж єрархії, тоді як західні провінції неспинно дрейфували з цього обігу. Великі землевласники західної Європи утримували значну частину влади, набутої протягом третього сторіччя, прив'язували "своїх" селян до землі та захищали їх від державних податків. Коли маєтки набували самодостатности, міста навколо них слабшали, а торгівля та промисловість далі занепадали. Найтяжчі проблеми були просто поза полем бачення будь-якого імператора. Температури та випади дощів далі спадали, що б там не казали чи робили володарі; епідемії далі вбивали людей; степові народи далі перебували в русі.

Десь близько 350 року група під назвою гуни пройшла на захід крізь Казахстан, звалюючи доміно в усіх напрямах (рис. 6.7). Питання, чому так боялися саме їх, є відкритим до обговорення. Стародавні автори писали просто про їхню жорстокість; сучасні науковці частіше вказують на наявність у них потужних луків. І знов ми можемо спостерігати лише наслідки. Кочівники, що тікали від гунів, увірвалися до Індії та Ірану, інші відступили на захід до теперішньої Угорщини. Це ускладнило життя готам, що після своїх рейдів імперією третього сторіччя зрештою оселилися на землях теперішньої Румунії. Після палких внутрішніх дискусій готи попросили в римлян пристановища на землях імперії.

У цьому не було нічого нового. Рим винайшов стратегію, дуже подібну до "використовування варварів проти варварів" у Хань. Імігрантів приймали, ділили на малі групи, потім вербували до армії, селили на землеробських господарствах чи продавали в рабство. Це одночасно послаблювало тиск на прикордонні, збільшувало чисельність війська та оподатковуваного населення. Звичайно, імігранти часто мали інші ідеї, воліли оселитися групами всередині імперії та далі жити так само, як раніше. Аби це відвернути, Рим мусив завжди мати під рукою досить війська, аби тримати імігрантів у страху.

Прихід готів на Дунай влітку 376 року був тяжким викликом імператорові Валенту, що керував східними провінціями з Константинополя. З одного боку, дискомфорт був пов'язаний з надто великою кількістю готів. З іншого боку, потенційні здобутки від прийняття стількох імігрантів були величезними, до того ж у будь-якому разі їхній прихід важко було б відвернути, зокрема тому, що найкраще Валентове військо було далеко, на війні з Персією. Він вирішив прийняти готів, але майже одразу, як вони перетнули ріку, місцеві імператорські командири на цій землі, більш зацікавлені у власному збагачуванні, ніж у розселюванні імігрантів, втратили над ними контроль. Напівголодні готи вибухнули, пограбували територію теперішньої Болгарії й зажадали домівки всередині імперії. Валент вирішив діяти жорстко й відмовився вести перемови. Він відкликав армію з перського фронту та посунув на Балкани — лише на те, аби прийняти друге невдале рішення, битися замість зачекати, поки прийде допомога від східного співімператора.

У серпні 378 року близько п'ятнадцятьох тисяч римлян (багато з них були германськими імігрантами) билися десь із двадцятьма тисячами готів біля Адріянополя. Поразка забрала життя двох третин римлян, зокрема Валента. У часи Августа втрата десяти тисяч війська лишилася б майже непоміченою. Рим прикликав би додаткові легіони і вчинив би жахливу помсту. Однак близько 378 року імперія розтяглася так тонко, що цих чоловіків не було ким замінити. Готи були всередині імперії й поза контролем.

Відбувалося досить специфічне холодне протистояння. Готи не були кочівниками на кшталт гуну, що займалися крадійством і потім тікали до степів, і так само не були імперіялістами типу персів, що приходили анексувати провінції. Вони хотіли мати собі анклава в імперії. Але за браком облогових машин вони не могли брати міста приступом, а за браком адміністрації — не могли містами керувати. Отже, готи потребували співробітництва з римлянами. Коли цього не сталося, вони зчинили багато галасу навколо Балкан і намагалися шантажувати Константинополь, аби їм надали власне королівство. Не маючи легіонів, аби їх спекатися, східний імператор визнавав свою бідність, давав готам хабарі та мав з ними дрібні сутички, аж поки 401 року переконав їх мігрувати далі на захід, де вони вже ставали проблемою його співімператора.

Однак уся ця розумна дипломатія втратила будь-яке значення 405 року, коли гуну відновили свій поступ на захід. Впало ще багато стосів доміно, ще більше германських племен тиснули на римське прикордоння. Легіони, тепер задешево сформовані з германських імігрантів та з напівгерманським полководцем на чолі, виснажувалися у кривавих кампаніях, а дипломати далі сплітали своє павутиння, аж поки напередодні нового 406 року Рим остаточно втратив контроль над ситуацією, коли тисячі германців полинули через замерзлий Рейн. Війська, щоб їх зупинити, вже не було. Імігранти розгорталися віялом, забираючи все. Поет Сидоній, один з найбагатших серед багатих, описав, якого приниження він зазнав, коли на його маєток в Галії напала банда. "Як просити пісні до Венери, — писав він кореспондентові, що жив у Римі, — коли я застряг посередині довговолосого натовпу, мушу слухати германську мову і з незворушним виразом обличчя хвалити пісні свинського бургундця, що змащує волосся засмердлим маслом?... Від тебе не смердить часником та цибулею з десятьох сніданків, що їх вибльовують на тебе щоранку"[192]. Проте багато хто міг і позаздрити Сидонієві. Інший самовидець описує все прямо: "Уся Ґалія повна диму від єдиного поховального вогнища"[193].

В Британії військо повстало, дбаючи про власну безпеку, 407 року до нього приєдналися рештки рейнських армій. Але натоді все вже розвалювалося. Готи боролися за те, аби поміж стількох катастроф привернути до себе увагу західного римського імператора, отже, 408 року напали на Італію, а 410 року захопили сам Рим. Вони остаточно дістали своє 416 року, коли імператор погодився дозволити їм оселитися на частині цієї території, якщо готи допоможуть йому вигнати з Галії та Іспанії германців та різноманітних узурпаторів.

Римське прикордоння, так само як китайське, стало місцем, де селилися варвари (так кожна імперія називала чужинців) і потім діставали від імперії плату за захист від інших варварів, що намагалися до неї долучитися. Для імператорів це була ситуація вибору між втратами. Коли германські готи (що тепер воювали на боці римлян) 429 року в Іспанії перемогли германських вандалів (що воювали проти Риму), вандали посунули до північної Африки. Можливо, в це важко повірити, але тоді теперішня туніська пустеля Сахара була римським хлібним кошиком, десять тисяч квадратових миль зрошуваних полів, що щороку експортували до Італії півмільйона тонн зерна. Без цих харчів місто Рим голодувало б, без податків з них Рим не міг би платити своїм германцям за війну проти ворожих германців.

Протягом наступних десяти років блискучі римські генерали та дипломати (часто германського походження) примудрялися стримувати вандалів на місці, а Галію та Іспанію лояльними, але 439 року все завалилося. Вандали захопили внутрішні землеробські землі Картагена і раптово зреалізували римський сценарій найгіршого випадку.

Володарі Константинополя часом бували цілком задоволені боротьбою своїх потенційних суперників у Римі, проте перспектива реального розвалу західних частин імперії стривожила східного імператора Теодосія II достатньо, аби він відрядив великі сили допомагати звільняти теперішній Туніс. Але коли 441 року його військо зібралося, імперії було завдано ще одного удару. Новий король гунів Атила — "Батіг Божий", як називали його римські автори, — вдерся до Балкан, ведучи за собою не лише люту кавалерію, а ще й новітні облогові знаряддя. (Цю технологію їм могли принести втікачі з Константинополя; 449 року посол Теодосія описував зустріч із таким вигнанцем при дворі Атили.)

Коли його міста почали кришитися під ударами гунських таранів, Теодосій скасував напад на вандалів. Він врятував лише Константинополь, але для Риму це були чорні дні. Близько 400 року н. е. місто ще мало десь 800 000 мешканців; на 450 рік три чверти з них полишили місто. Прибуток від податків висох, отже, військо випарувалося, і що гірше були справи, то більше узурпаторів намагалися захопити трон. Атила саме в цей момент вирішив, що з Балкан він вже вичавив все, що було можливо, й повернув на захід. Напівготський командувач римських західних армій спромігся переконати готів, що Атила був і їхнім ворогом, і на чолі майже цілковито германських сил завдав Атилі єдиної поразки за всю його кар'єру. Атила помер раніше, ніж зміг помститися. Вибухнувши, як посудина з кров'ю, під час пиятики з нагоди свого надцятого одруження, Батіг Божий пішов до свого творця.

Без Атили рухла імперія гунів розпалася, залишивши імператорам у Константинополі змогу спробувати знов скласти західну імперію докупи, але усіх компонентів — грошей, кораблів, сильних римлян, вартих підтримки, — бракувало аж до 467 року. Випорожнивши свою скарбницю, східний імператор відрядив адмірала Василіска з тисячею кораблів відвойовувати північну Африку та заліковувати фінансового стрижня західних провінцій.

Зрештою, долю імперії визначив вітер. Влітку 468 року, коли Василіск оточив Картаген, бризи мусили бути спрямовані на захід уздовж берегів північної Африки й рухати кораблі Василіска. Але в останній момент вітер зсунувся і захопив їх у пастку біля берега. Вандали відправили до навантажених римських кораблів запалені корпуси старих кораблів — та сама тактика, що англійці 1588 року застосують проти іспанської армади. Стародавні кораблі, з мотузками, сухими, як трут, з дерев'яними палубами та полотняними вітрилами, протягом секунд перетворювалися на пекло. Скупчені один на одному, в паніці нездатні відтягти запалені кораблі жердинами, не маючи де рятуватися, римляни зовсім втратили порядок. Вандали прийшли вбивати, і все скінчилося.

У п'ятому розділі я говорив про теорію великих людей в історії, згідно з якою події формують унікальні генії, як-от Тиглатпаласар в Асирії, а не великі безособові сили на кшталт старосвітового обміну. Іншим боком монети великих людей є теорія недолугих ідіотів у історії. Що було б, маємо ми спитати, якби у Василіска вистачило розуму не втрапити в пастку біля берега[194]? Можливо, він повернув би Картаген під владу Риму але чи відновило б це фінансову вісь Італія — північна Африка? Може бути; вандали перебували в Африці менше сорока років, і Римська імперія, можливо, змогла б швидко відбудувати економічні структури. І знову ж, можливо, ні. Одоакр, король готів, найсильніший сильний чоловік у західній Європі, вже поклав око на Італію. 476 року він написав Зенонові, імператорові Константинополя, і виклав спостереження, що світ більше не потребував двох імператорів. Зенонова слава була достатньою для будь-кого, казав Одоакр і запропонував, що він буде від імени Зенона керувати Італією — звичайно, лояльно. Зенон добре зрозумів, що Одоакр насправді оголошував, що бере Італію під свою владу, і зрозумів також, що сперечатися вже було не варто.

Так настав кінець Риму, не з гуркотом, а зі скімленням. Чи було б у Зенона більше можливостей захистити Італію порівняно з реальним становищем 476 року, якби Василіск відібрав Картаген? Я маю щодо цього сумнів. Натоді ніхто не був достатньо сильним, щоб зберегти імперію, що охоплювала б усе Середземномор'я. Божевільне маневрування, політиканство та вбивства п'ятого сторіччя навряд чи могли змінити реальності економічного занепаду, політичних провалів та міграції. Настав кінець класичного світу.

Менші світи

 бидва осередки, і східний, і західний, поділилися на дві частини. В Китаї східна династія Цзинь керувала південною частиною старої імперії, проте вважала себе повноправними спадкоємцями усієї держави. Так само на Заході Візантійська імперія (що дістала назву від грецького міста Візантія, що на його місці збудовано нову столицю Константинополь) керувала східною частиною стародавньої Римської імперії, але проголошувала її цілісність (рис. 6.8).