Розділ «Частина II»

Так само не було докладено особливих зусиль, аби переформувати армію проти нових загроз, що походили від цян — так китайці називали землеробів та пастухів, що мешкали біля їхнього західного кордону. Завдяки, можливо, м'якій погоді Римського теплого періоду, кількість цян зростала протягом поколінь. Вони малими групами заходили до західних провінцій, селилися на тамтешніх землях, коли могли, й займалися бійками та крадійством, коли не могли. Аби їх тримати під контролем, прикордоння потребувало гарнізонного війська, а не кочівничої кавалерії, проте землевласники лоянського регіону не хотіли за нього платити.

Деякі чиновники пропонували взагалі піти з західних провінцій та полишити цян напризволяще, але інші боялися ефекту доміно. Один радник казав, що якщо буде втрачено провінцію Лян, то кордоном стануть Три Провінції; якщо люди з Трьох Провінцій почнуть пересуватися всередину імперії, кордоном стане Хуннун, а якщо всередину імперії почнуть пересуватися люди з Хуннуна, кордоном стане Лоян[180]. Якщо далі провадити таку політику, можна досягти берега Східного моря й тоді він стане кордоном.

Ці аргументи переконали уряд, він витратив величезні кошти, проте інфільтрація тривала. 94 року, а потім 108 року н. е. групи цян вчинили широкі походи на західні провінції, 110 року відбулося загальне повстання цян, а близько 150 року цян були під контролем Лояну не більше, ніж гуну. І на західному, і на північному кордонах місцеві землевласники мусили самі організовувати захист, залучаючи до міліції залежних селян. Намісники, про яких забула держава, що їх сюди відрядила, також створювали власне військо (і грабували свої провінції, аби йому заплатити).

Важко було не дійти висновку, що Хань втратили мандат неба, і 145 року н. е. три окремі повстання зажадали нової династії. Однак, з погляду великої землевласницької еліти, хмара мала товсту срібну облямівку. Держава поменшала, податків надходило дедалі менше, армію було в певному сенсі приватизовано. Проте їхні маєтки були продуктивними як ніколи, імперські збирачі податків давали їм спокій, а війна була лише віддаленим поголосом. Зрештою, все було на краще.

Китайських Панглосів грубо розбудили, коли у 160-і роки на цій сцені вибухнув старосвітовий обмін. Чума захопила північний захід, де до імперії пересувалися цян, і поширилася скрізь по країні. Тоді, замість відповісти сильним лідеруванням, імперський двір вибухнув ізсередини.

Теоретично сотні чиновників, що заповнювали офіси в палацах Лояню, жили лише заради того, аби втілювати в життя бажання імператора, але на практиці (так само, як державні службовці в усі часи) вони мали й власні інтереси. Більшість походили з землевласницьких родин і вміли особливо добре знаходити підстави не робити те, що не подобалося землевласникам (наприклад, збирати гроші на війну). Будь-який імператор, що мав власну думку, мусив їх якось обходити. Деякі імператори доручали робити те, що треба, своїм прихильникам, особливо родичам своїх численних дружин, інші зверталися до євнухів, чиї переваги я згадував у п'ятому розділі. Проникливі імператори дуже ефективно використовували і тих, і тих, але ці агенти теж мали свої плани й намагалися убезпечитися, аби імператори проникливими не були. Фактично вони влаштовували справи так, що після 88 року н. е. жоден принц у віці понад чотирнадцять років не доживав до сходження на трон. Політика двору звелася до підкилимних інтриг старших міністрів, євнухів та родичів дружин хлопчиків-імператорів.

168 року н. е., коли Китай династії Хань особливо потребував сильної влади, палацові євнухи влаштували переворот проти родичів щойно коронованого дванадцятирічного імператора Лін-ді. Протягом майже двадцяти років, поки лютували епідемії й тривали напади гуну та цян, двір займався чистками та контрчистками, що вимагали тисяч життів та паралізували уряд. Корупція та некомпетентність досягли нових висот. Несправедливість спричиняла повстання, й опікуни Лін-ді, нездатні збирати армії чи командувати ними, уповноважили місцевих провідників підіймати військо й робити те, що вони вважали за потрібне.

Люди голосно зажадали пояснень цього раптового спаду до хаосу Коли ані конфуційські ритуали, ані даоїстський містицизм пояснень не дали, прогалину заповнили самопроголошені провидці. В долині Хуанхе один лікар дістав величезну кількість послідовників, коли почав проповідувати, що гріх спричиняє хвороби, а сповідь дає здоров'я. У 170-і роки він зробив ще один крок: сама династія була найбільшим джерелом гріха та поганим прикладом. Вона мала піти. "Коли почнеться новий шістдесятирічний цикл, — пророкував він, — до світу прийде щаслива доля"[181].

Однак щаслива доля не прийшла. Натомість, коли 3 квітня 184 року почався новий календарний цикл, все повернуло ще на гірше. Навіть попри те, що проханьські армії придушили повстання (відоме як повстання Жовтих пов'язок; жовтий колір був символом нової доби), імітатори вигулькували по всім Китаю. Здавалося, само Небо показало своє незадоволення, коли Хуанхе розлилася величезною повінню, що знедолила 365 000 селян. Рух "П'ять гарців зерна" (що обіцяв звільнити від хвороб кожного, хто сповідається в своїх гріхах та принесе п'ять гарців рису) перетворив Сичуань на незалежну даоїстську теократію; цян скористалися хаосом і знов почали грабувати західний Китай. Окремі командувачі, призначені, аби стримати ці загрози, зробилися незалежними воєначальниками, а двір, коли втручався, лише погіршував ситуацію.

189 року Лін-ді відкликав наймогутнішого воєначальника Дун Чжо, але той відповів: "І Хань, і варварські війська, що ними я командую, всі кажуть: "Наше постачання відріжуть, і наші жінки та діти помруть від голоду та холоду". Вони тягнуть мою карету назад, вони не дозволять мені піти"[182]. Коли Лін-ді став наполягати, Дун відкрив карти: повернувся до Лояну, але привів із собою армію. Лін-ді дуже зручно помер саме тоді, коли Дун підходив до столиці, й прибічники найстаршої удови (яка сподівалася, що новим володарем стане її тринадцятирічний син) та євнухи (що підтримували восьмирічного претендента) зайнялися вбиванням одні одних. Дун увірвався до Лояну, стратив євнухів, вбив старшого хлопця й оголосив молодшого імператором Сянь-ді. Потім він освітив Лоян смолоскипами й замислився, що робити далі.

Хань вже не контролювали ситуацію, але Дун її теж не контролював, бо, хоча організаційна сильнопорядкова влада імператорів впала, їхня невизначено боговита слабкопорядкова влада ще існувала. Ніхто не наважувався проголосити себе імператором за життя Сянь-ді, проте ніхто й не наважувався вбити хлопчика-короля. (Воєначальників це не стосувалося; Дуна 192 року вбили.) Поки владні брокери сперечалися, використовуючи імператора Сянь-ді як заручника, імперія розпалася на ф'єфи, гуну та цян захопили прикордоння, а сильнопорядкові інституції, що видавалися такими надійними, розтанули безслідно.

"Мій панцер ношений так довго, що в ньому завелися воші"[183], — писав десь після 197 року полководець і поет за сумісництвом Цао Цао.

Обірвалися родоводи,

Поля всіяні білими кістками,

На тисячу лі[184] не чути навіть півня.

Вижив лише один зі ста.

Думка про це розриває мені душу.

Однак Цао стримував свій сум достатньо довго, аби використати Сянь-ді й переконати хлопчика-імператора зробити його головним гравцем у північному Китаї.

Цао був складною людиною. Цілком можливо, що він намагався реставрувати династію Хань, плануючи для себе поважну роль мудрого радника. Він бачив, як землевласники руйнували стару сильнопорядкову державу, і намагався розв'язати військову проблему — селив солдатів у колоніях, де одні вирощували харчі, а інші тренувалися у військовій справі. Аби розв'язати політичну проблему, він поділив шляхту на дев'ять рангів, що визначали їхні місця у системі врядування за найбільшими здібностями. Подібно до асирійського Тиглатпаласара за тисячу років до того, він усунув від влади магнатів, і до 208 року, коли його флот загинув у битві біля Червоних скель, видавалося, що Цао міг би знову зібрати Китай докупи.

Проте попри ці зусилля Цао запам'ятався здебільшого як чудовисько, що зруйнувало Хань (великою мірою через величезний роман чотирнадцятого сторіччя Оповідь про три королівства). У Пекінській опері двадцятого сторіччя роль Цао актори завжди грали у білих масках з очима, обведеними чорним, тобто зображували лиходія, що його авдиторія мала ненавидіти, а в 1990-і роки Цао увійшов у високі технології, стрибнувши на комп'ютерні екрани в ролі поганого хлопця у незліченних відеоіграх. Він перейшов на більші екрани як лиходій у телеверсії Оповіді (у вісімдесятьох чотирьох епізодах) та на найбільші екрани у найдорожчому фільмі, коли-небудь фінансованому в Азії (Битва біля Червоних скель, що коштувала 80 мільйонів доларів; перша частина побачила світ 2008 року під час Олімпійських ігор у Пекіні).