Розділ «Частина II»

Втім ані римське східне, ані китайське північне прикордоння ніколи цілком не заспокоювалися. 114 року до н. е. Рим вигнав партян з Месопотамії й дістав контроль над усім західним осередком, але 117 року мусив полишити землю між річками. Рим у другому сторіччі перемагав Месопотамію ще чотири рази — і ще чотири рази мусив іти геть. Хоча й дуже багата, Месопотамія була надто далеко й надто важко було її втримати. Китай, навпаки, виявив, що, коли гуну пустили всередину країни, його кордон поступово перетворився з лінії на карті на плинну прикордонну зону, Дику Північ, де люди приходили й ішли куди й коли хотіли, розпорядження уряду практично нічого не важили, а добрий меч мав більше значення, ніж тонкощі законів.

Дедалі більше переплітання кочівничих та аграрних імперій змінювало географію Євразії й ще трохи зменшувало світ. Найочевиднішим наслідком є величезна зона спільної матеріяльної культури, що тягнеться від України до Монголії що через неї торгівці та вояки з рук у руки передавали східні та західні ідеї, мистецтво та зброю. Однак найважливіший багаж, що рухався між Сходом та Заходом, бачити не міг взагалі ніхто.

Протягом тисяч років землероби розвинули огидний набір патогенів, позаяк від часів Старого Світу почали жити в спільних поселеннях. Більшість із них були дуже заразними, було серед них і чимало смертельних. Великі скупчення людей, що дихали одне на одного та поділяли тілові плини, швидко поширювали хвороби, але самі числа свідчать про те, що багато людей мали правильні антитіла, які давали змогу їм протистояти. Протягом тисячоліть ці люди поширювали свої засоби захисту через спільний генний фонд. Випадкові мутації все ще могли знов перетворити пасивні хвороби на вбивць, здатних пропалити людське населення, як дикий вогонь, але тіла та віруси знов виробляли нову рівновагу й могли співіснувати далі.

Люди, що вперше потрапили під вплив незнайомих бактерій, майже не мають захисту від тихих убивць. Найвідомішим прикладом є "Колумбів обмін"[176] (термін географа та історика Елфреда Кросбі), жахливий ненавмисний випад з європейського завоювання Нового Світу починаючи від 1492 року н. е. В Європі та Америці цілком незалежно розвивалися дуже відмінні хвороби. Америка мала свої власні неприємні недуги, як-от сифіліс, але малі й розсіяні американські групи населення не могли конкурувати з багатим європейським репертуаром мікробів. Колонізовані народи були епідеміологічними жертвами. Коли прийшли європейці, тіла корінних американців зазнали раптового нападу усього, від кору та менінгіту до віспи та тифу, і ще багато чого, що руйнувало їхні клітини й спричиняло відразливу смерть. Кількість померлих напевне невідома, але виходить так, що Колумбів обмін забрав життя щонайменше трьох з кожних чотирьох мешканців Нового Світу. Один француз шістнадцятого сторіччя дійшов висновку: "Видається, Бог хоче, аби [корінні мешканці] поступилися місцем новим народам"[177].

Подібний, хоча й збалансованіший "старосвітовий обмін" почався у другому сторіччі нової ери. Західний, південноазійський та східний осередки мали кожен свою унікальну комбінацію смертельних хвороб, що еволюціювали протягом тисяч років від початку землеробства, і до 200 року до н. е. ці хвороби розвивалися майже як на різних планетах. Але що більше й далі торгівці та кочівники пересувалися уздовж ланцюжків, що з'єднували осередки, то ближчими ставали вогнища хвороб, що почали зливатися, загрожуючи жахливою смертю всім і кожному.

Китайські документи містять записи про сплеск загадкових пошестей 161-162 років н. е., що вбили третину війська під час війни з кочівниками на північно-західному кордоні. Давні тексти 165 року знов говорять про хворобу в військових таборах, але цього разу це римські тексти, що описують епідемію на військових базах у Сирії під час кампанії проти Партії за чотири тисячі миль від китайського сплеску. Між 171 та 185 роками чума верталася до Китаю ще чотири рази й майже так само часто з'являлася в Римській імперії. В Єгипті, де збереглися докладні записи, епідемії забрали майже чверть населення.

Визначити, що то були за давні хвороби, досить важко, частково тому, що віруси протягом наступних двох тисяч років еволюціювали далі, але головно через те, що стародавні автори описували їх дуже невизначено. Цілком так само, як славолюбний теперішній автор може купити книжку на кшталт Писання сценаріїв для чайників і за трафаретом кропати сценарії фільмів чи телевізійних вистав, давні автори знали, що будь-яка добра історія потребує політики, битви та чуми. Їхні читачі, так само як ми, коли йдемо дивитися кіно, добре відчувають, які саме елементи мають міститися в оповіді. Чума потребувала передвісників приходу, страшних симптомів та сумного звуку поховальних дзвонів; мали бути напіврозкладені трупи, порушення закону та порядку і розбиті серця вдів, батьків та/чи дітей.

Найпростішим способом описати чуму було взяти опис іншого автора й змінити лише імена. На Заході архетипом був Тукідидів опис самовидця чуми, що вразила Атени 430 року до н. е. Дослідження ДНК, проведені 2006 року, свідчать, що це була одна з форм черевного тифу, хоча з Тукідидової оповіді це далеко не очевидно. А після того, як інші історики впродовж тисячі років переробляли його прозу (загальновизнано захопливу), щодо епідемій, що вони описують, зовсім нічого не можна зрозуміти.

Попри цей туман невизначености, римські та китайські джерела різко контрастують з індійською літературою, що у другому сторіччі нашої ери не містить згадок про чуму. Це може просто відбивати брак інтересу освічених класів до чогось такого приземленого, як смерть мільйонів незаможних людей, але, скорше, чума справді оминула Індію. Звідси випливає, що старосвітовий обмін відбувався здебільшого шовковим шляхом та степами, а не торгівельними шляхами Індійського океану. Це добре узгіднюється з тим, що в Римі та Китаї епідемії почалися у військових таборах на прикордонні.

Хоч би які були механізми мікробного обміну, починаючи від 180-х років н. е. жахливі епідемії повторювалися приблизно в кожному поколінні. На Заході найгіршими були 251-266 роки, коли в Римі (місті) щодня вмирали десь п'ять тисяч людей. На Сході найчорнішими були 310-322 роки, й почалося все знов на північному заході, де (згідно з записами) померли майже всі. Лікар, що пережив хворобу, описує її, як щось подібне до кору чи віспи:

Недавно деякі люди страждали на епідемічні виразки, що з'являлися на голові, обличчі та тулубі. За короткий час вони поширювалися по всьому тілу. На вигляд вони схожі на запалені пухирі, що містять якусь білу речовину. Поки деякі з цих гнояків висихають, з'являються нові. Якщо не лікувати пацієнтів на найранішій стадії, вони зазвичай вмирають. Ті, що одужують, мають червонуваті шрами.[178]

Обмін у Старому Світі мав жахливі наслідки. Міста стислися, торгівля поменшала, прибуток від податків упав, поля лишилися порожніми. І наче цього було мало, усі джерела даних — торфовища, осади в озерах, крижані покриви, деревні кільця, відношення вмісту стронцію до кальцію в коралових рифах, навіть хемія морських водоростей — свідчать про те, що погода також повернула проти людства, бо дійшов кінця Римський теплий період. Середні температури між 200 та 500 роками нової ери понижчали десь на 2°F, а позаяк холодніші літа Холодного періоду темної епохи (за термінологією кліматологів) зменшили випаровування з поверхні океанів та послабили мусонні вітри, випади дощів також поменшали.

За інших обставин квітучі східний та західний осередки могли б зреагувати на зміну клімату так само, як на початку Римського теплого періоду в другому сторіччі до н. е. Але цього разу хвороби та кліматичні зміни — два з п'яти апокаліптичних вершників, описаних у четвертому розділі, — прийшли разом. До чого це могло призвести, а також чи приєднаються до них решта троє вершників — голод, міграція та розпад держав, залежало від реакції людей.

Втрата мандату неба

 одібно до всіх організованих систем, імперії Хань та Римська в перебігу еволюції мали розв'язувати конкретні проблеми. Вони навчилися перемагати ворогів, за допомогою простих методів врядувати на величезних територіях з надвеликим населенням, доправляти харчі та прибутки з багатих провінцій до війська на прикордоння та до натовпів у великі міста. Проте робили вони це по-різному, й відмінності визначили їхню реакцію на старосвітовий обмін.

Найважливішими були способи поводження імперій зі своїми арміями. Заради протистояння з гуну, імперія Хань починаючи від 120-х років до н. е. створила величезні кавалерійські ескадрони, дедалі більше вербувала до них самих кочівників і в першому сторіччі н. е., в перебігу вдосконалювання політики "використання варварів у війні з варварами", оселила багатьох із цих кочівників на землях імперії. Це мало подвійні наслідки — мілітаризація прикордоння, де вояки гуну жили практично без постачання від Хань, і демілітаризація внутрішніх земель. В серці Китаю було дуже мало війська, крім самої столиці, а набирали звідти ще менше вояків. Китайські аристократи не бачили користи від служби офіцерами в армії "варварів" далеко від столиці. Війна стала чимось таким, чим від імени імператора займалися далекі чужинці.

Добре з погляду імператорів було те, що вже не треба було турбуватися, що могутні аристократи застосують проти них армію. Погано було те, що вони втратили дубця, що ним можна було відлупцювати аристократа, коли/якщо той починав завдавати клопоту. Отже, послабшала державна монополія на силу, аристократам стало легше залякувати місцевих селян і долучати їхні господарства до велетенських маєтків, що їх землевласники мали за приватні ф'єфи. Є межа додаткових визисків з землеробів, і коли землевласник був близько, а імператор так далеко, місцевий володар діставав більшість надлишку як ренту, а податків до Чананя відправляли менше.

Імператори подалися назад, обмежили розмір маєтків, що могли належати аристократам, та число селян у них, перерозподілили землю серед вільних (і спроможних платити податки) невеликих господарів і підвищили готівкові надходження від державних монополій на найпотрібніші речі, як-от залізо, сіль та алкоголь. Проте 9 року н. е. боротьба імператора та землевласників набула критичного змісту, коли високопосадовець на ім'я Ван Ман захопив трон, націоналізував усю землю, скасував рабство та кріпацтво й проголосив, що відтоді й надалі золото могло бути власністю лише держави. Його майже маоїстська централізація негайно провалилася, але селянські повстання розхитали імперію і на той час, коли у 30-і роки н. е. було відновлено порядок, політика Хань зазнала радикальної зміни.

Імператор Ґуан У (роки правління 25-57 н. е.), що заступив Ван Мана, походив із заможної родини, не з тих, що дістали владу від зв'язків зі старим двором. Аби відновити авторитет Хань, Ґуан У мав близько співпрацювати з іншими магнатами, що він і робив, започаткувавши таким чином золотий вік для землевласників. Збагатившися як королі й маючи тисячі підлеглих селян, ці ґранди фактично ігнорували державу та її набридливих збирачів податків. Раніше імператори Хань привозили клопітних землевласників до Чананя, аби тримати їх під наглядом, але Ґуан У замість того пересунув столицю до Лояну (рис 6.4), де землевласники були найсильніші й магнати могли тримати двір під контролем[179].

Еліта почала відкочувати державу назад і стабільно зменшувати військо, її найбільшу бюджетну інституцію. Наприкінці першого сторіччя н. е., коли гуну вже не були головною загрозою, велику кавалерійську армію, створену на потреби війни з ними, залишили добувати собі прожиток самостійно, що означало грабувати селян, що їх вона за означенням нібито мала захищати. До приблизно 150 року н. е. південні гуну, теоретично васали, вже були менш-більш незалежними.