Розділ «Частина II»

Відмінність у зростанні торгівлі великою мірою пов'язана з географією. В Римській імперії 90 відсотків людей жили на відстані не більше 10 миль від Середземного моря. У другому тисячолітті до н. е. експансія західного осередку в басейн Середземного моря спричинила піднесення розвитку й водночас зростання руйнації, але щойно римляни у першому сторіччі до н. е. завоювали все узбережжя, вони негайно поклали край руйнаціям. Тепер море забезпечувало дешевий водний транспорт майже всім, і розвиток вистрелив вгору.

В імперії Хань поблизу моря чи великих річок жила значно менша частка населення, до того ж не всі річки були придатні до навігації. Військова експансія Риму убезпечила нову економічну прикордонну смугу, де селяни, що застосовували на недавно завойованих землях найпередовіші технології, могли продавати свій врожай і годувати міста Італії та Греції. Наслідки завоювань Цинь та Хань, за браком водних шляхів, мали значно менший масштаб. Деякі імператори Хань докладали шалених зусиль заради поліпшення транспорту, поглиблювали річки Хуанхе та Вей, обходили найгірші ділянки каналами, але мали минути сторіччя, поки Китай розв'язав проблему браку свого Середземного моря.

За економічним зростанням на Сході та на Заході стоять дві однакові сили, що тягнуть та штовхають економіку вгору. Тяговим чинником зростання є держава. Завойовники з Риму та Хань обкладали податками величезні території, витрачаючи більшість прибутку на армії уздовж кордонів (десь 350 000 війська в Риму та щонайменше 200 000 в Китаю) та на велетенські столиці (десь мільйон мешканців у Римі та вдвічі менше у Чанані, столиці династії Хань). І те, і те потребувало пересування харчів, товарів та грошей від багатих провінцій, що платили податки, до голодних прибуткоспоживчих скупчень людности.

Монте Тестачо ("гора Черепок"), стоянка у передмісті Риму, ілюструє масштаб цього тягового чинника на Заході. Цей вкритий бур'яном пагорб у 150 футів заввишки складається з розбитого посуду. Менш драматичний, ніж поховання Першого імператора Цинь, з погляду затятих археологів, він є італійською відповіддю на єгипетську заздрість. Протягом трьох сторіч тут було звалено двадцять п'ять мільйонів зберігальних горщиків, приголомшлива кількість. Більшість із них використовували, аби перевозити морем оливкову олію — 200 мільйонів Галонів — з південної Іспанії до Риму де мешканці міст додавали її до страв, милися нею[174] та спалювали її в лампах. Стоячи на Монте Тестачо, відчуваєш трепет перед тим, що можуть зробити голодні люди. І це лише один зі штучних римських пагорбів-смітників.

Другою силою, що штовхала економіку вгору, були вже знайомі нам кліматичні зміни. Глобальне похолоднішання після 800 року до н. е. спричинило хаос у слабкопорядкових державах і поклало початок століттям експансії. Близько 200 року до н. е. внаслідок дальших орбітових змін настав, за термінологією кліматологів, Римський теплий період. Зимові вітри послабшали. Це погана новина з погляду землеробів Середземномор'я та долин великих рік Китаю, але сильнопорядкові імперії, що постали частково через попереднє глобальне похолоднішання, тепер уздатнили східні та західні суспільства не лише пережити зміну клімату, а й використати її. Тяжчі часи спонукали до диверсифікації та новацій. Люди експериментували з водяними колесами, використовували регіональні переваги й доправляли товари кораблями в усі-усюди. Сильнопорядкові держави, виходячи з дуже розумного припущення, що багатші люди зможуть платити більше податків, забезпечували дороги та порти, щоб зробити торгівлю прибутковою, та армії й кодекси законів, аби убезпечити прибутки.

Сильнопорядкові імперії виштовхувалися також далі, поза старі осередкові землі, на території, де Теплий період зробив землеробство продуктивнішим, — до Франції, Румунії та дощової Англії на Заході й до Маньчжурії, Кореї та центральної Азії на Сході (рис. 6.3). Не усвідомлюючи, що саме вони роблять, імперії ефективно підстраховували свої ставки, бо кліматичні зміни, що завдали їм шкоди в тепліших регіонах, на холодніших територіях їм сприяли. В Римі, де Середземномор'я полегшувало торгівцям рух між регіонами, виграш був, безперечно, величезним; в Китаї, де великі ріки були менш зручними, виграш був меншим, проте все одно відчутним.

Відшкодуванням за всі війни, поневолення та різанини першого тисячоліття до н. е. був вік достатку, що надихав панглосівський захват, згаданий на початку цього розділу. Плоди його розподілялися нерівномірно — селян було набагато більше, ніж філософів чи королів. Але було більше живих людей, ніж у будь-яку попередню епоху вони жили в більших містах і взагалі жили довше, харчувалися краще й мали більше речей, ніж будь-коли до того.

Коли в 1970-х я почав брати участь у археологічних розкопках в Англії, я копав кілька римських стоянок. Це часом була виснажлива праця — кирками розчищати величезні фундаменти з поруватого бетону (ще один римський винахід) та встигати тримати журнали записів на крок попереду потоку знахідок. Але потім я почав робити дисертацію на тему грецького суспільства близько 700 року до н. е. і 1983 року вперше копав стоянку цього часу. Це був шок. Ці люди просто нічого не робили. Неабиякою знахідкою були навіть кілька шматків іржавого заліза. Порівняно з ранішими поколіннями, римляни жили в споживчому раю. Споживання на душу населення на територіях, що стали західними провінціями Римської імперії, зросло від рівня на межі існування близько 500 року до н. е. до десь на 50 відсотків вищого на шість чи сім сторіч пізніше.

Подібні процеси відбувалися й на Сході, навіть попри те, що, як я вже зазначав, кількісних даних ще бракує. Люди в обох осередках були дуже нужденні за теперішніми стандартами — половина всіх народжених дітей не доживали до п'яти років, дуже мало людей жили понад п'ятдесят років, через бідний раціон дорослі люди були зазвичай на шість дюймів менші на зріст, ніж ми. Втім це був золотий вік порівняно з попередніми часами. Не дивно, що стародавні імперії рясніли докторами Панглосами.

Старосвітовий обмін

 роте Панглоси не могли бачити, як сплеск суспільного розвитку всередині осередків перетворював світи поза кордонами імперій. Коли імперії були сильними, вони нав'язували свою волю народам уздовж свого прикордоння, як-от коли Дарій Перський у шостому сторіччі до н. е. та Перший імператор Цинь у третьому взяли під свій контроль великі смуги центральноазійського степу. Але коли імперії послабшали, кочівники пробилися назад. На Заході держави, що їх після 300 року до н. е. полководці Александра Великого збудували на руїнах Перської імперії, за могутністю в жодному разі не могли змагатися зі своєю славетною попередницею, відтак скитські нападники незабаром вже плюндрували Бактрію та північну Індію. Інша центральноазійська група, партяни, почали просочуватися до Ірану Коли македонські держави після 200 року до н. е. розпалися під тиском римських нападів, партяни повною мірою використали свою перевагу.

Партяни відрізнялися від раніших кочівників, що пробивали собі шлях до західного осередку. Кочівники на кшталт скитів збагачувалися грабунками чи здирством захистових грошей з аграрних імперій. Це були здебільшого бандити, що не переймалися тим, аби завойовувати сильнопорядкові держави та керувати їхнім спантеличеним чиновництвом. Однак партянські вершники були кочівниками лише наполовину. Вони прийшли не зі спустошеного серця центральноазійського степу, а з його країв. Протягом багатьох поколінь вони жили поруч із землеробами. Їхні володарі знали, як діставати податки від пригнічених землеробів і водночас підтримувати традиції вершників, що становили підвалини їхньої військової могутности. Близько 140 року до н. е. партяни перетворили значну частину Перської імперії на власну слабкозінтегровану державу.

Партянські монархи полюбляли називати себе спадкоємцями Kipa та Дарія й посилено асимілювалися до високої культури Заходу, проте реально їхня держава завжди була слабкопорядковою. Вона ніколи не могла загрожувати існуванню Римської імперії, але завдавала коротких гострих ударів будь-якому римлянинові, що забував про силу кочівничої кавалерії. Партянські вершники були відомі "партянським пострілом": вершник прикидався, ніби тікає, потім повертався в сідлі й випускав стріли в переслідувача. Подібна тактика дала Партії змогу позбутися римського полководця Краса, що 53 року до н. е. у стрімкій атаці втратив військо та життя. Коли голову Краса принесли партянському королеві, він дивився грецьку трагедію, бо був великим шанувальником культури Заходу. Він був достатньо освічений, аби зрозуміти жарт, коли провідний актор робив жахливі нагадування про його родовід.

Однак римські проблеми з Партією на західному кінці степів бліднуть у порівнянні з китайськими проблемами з гуну на сході. Упереджувальна війна з гуну Першого імператора Цинь мала катастрофічні наслідки: замість залякати кочівників, вона спричинила політичну революцію в степу й об'єднала племена гуну, що споконвіку ворогували, в першу в світі кочівничу імперію. На відміну від партян, провідник гуну Маодунь, замість обкладати селян податками на плату за кінну аристократію, фінансував свою надслабкопорядкову державу цілковито коштом грабунків Китаю й купував лояльність менших вождів кочівників захопленим шовком та вином.

Темп Маодуня був надзвичайним. Він став провідником гуну 209 року до н. е., одразу по смерти Першого імператора, й протягом дев'яти років експлуатував китайські громадянські війни грабунками донесхочу. 200 року до н. е. Ґао-ді, Перший імператор Хань, вирішив, що досить це терпіти, й повів величезне військо до степу лише на те, аби дізнатися, що воювати з кочівниками — це не те саме, що воювати з претендентами на китайський трон. Гуну відступили, давши китайцям змогу голодувати в дикій місцевості, і на той час, коли Маодунь повернувся й напав із засідки, третина людей Ґао-ді втратили обморожені пальці. Китайський імператор ледве врятувався, а більшості його людей, як загалом буває на війні, велося набагато гірше.

Усвідомивши, що виснажування, бездіяльність та захоплювання проти гуну не працюють, Ґао-ді вдався до четвертої стратегії: він вирішив створити з Маодунем родину. Відірвавши свою найстаршу доньку від чананьських палат з полірованого каменю та простирадел, всіяних перлами[175], Ґао-ді відправив її Маодунові за дружину, рахувати дні у повстяному наметі в степу. Тисячу років по тому китайські поети все ще співали про розбите серце дівчини Хань, що лишилася сама серед несамовитих людей на конях.

Цей королівський шлюб поклав початок, за евфемістичною назвою китайських науковців, політиці гармонійного королювання. На випадок, якщо кохання буде недостатньо, Ґао-ді відкуповувався від Маодуня щорічними "подарунками" золота й шовку. На жаль, подарунки теж фактично не давали бажаного результату. Гуну далі підвищували ціни і все одно займалися грабунком, певні того, що, поки завдана шкода коштуватиме менше, ніж війна заради їхнього покарання, імператори Хань нічого робити не будуть.

Гармонійне королювання тривало шістдесят дедалі дорожчих років, поки у 130-і роки до н. е. двір Хань із цього приводу різко не поділився. Дехто пам'ятав катастрофу 200 року до н. е. і закликав до терпіння, інші вимагали крови. 135 року до н. е., коли померла його обачна мати, молодий імператор У-ді приєднався до кровожерливого натовпу. Від 129 до 119 року до н. е. він щороку відряджав у дикі землі стотисячні армії, й щороку додому верталася ледве половина. Вартість у життях та скарбах була приголомшлива, і критики У-ді, тобто освічена еліта, автори історичних книжок, дійшли висновку, що його упереджувальна війна була великим лихом.

Проте кампанії У-ді, так само як походи Дарія Перського проти скитів за чотириста років до того (їх автори історичних книжок також вважали невдалими), трансформували проблему кочівників. Позбавлені подарунків та здобичі, що давали змогу ділитися з підлеглими, та з пасовищами під постійною загрозою, володарі гуну втратили контроль над союзниками й почали воювати один з одним. 51 року до н. е. вони визнали владу Хань, а сторіччям пізніше поділилися на два племені. Одне з них відійшло на північ, друге оселилося на землях Китайської імперії.

На перше сторіччя нової ери і римляни, і Хань дістали ініціятиву проти кочівників. Хань почали, за їхніми словами, "використовувати варварів, аби битися з варварами", тобто давали південним гуну територію для проживання (та постійні "подарунки") в обмін на військову службу проти інших кочівників. Рим, захищений від більшости рухів уздовж степової магістралі лісами, горами та господарствами східної Європи, безпосередньо зіткався лише з (напів)кочівниками з Партії. І навіть з ними Рим мав справу не в степу, де кочівники мали багато переваг, а серед міст та каналів Месопотамії. Коли імператори бралися до діла серйозно, римські легіони легко долали партянський опір.