Розділ «Частина II»

Правління терору вибухнуло ізсередини майже одразу по смерти Першого імператора. Одного дня 209 року до н. е. сильний дощ завадив двом нижчим чиновникам вчасно доправити приписи до гарнізону. Покаранням за запізнення була, звичайно, смерть. Як пише Сима Цянь, один з них сказав: "Все одно виходить так, що ми побачимо обличчя смерти і якщо залишимося, і якщо втечемо. Якби ми збиралися почати повстання, так само довелося б постати перед обличчям смерти. Позаяк ми в будь-якому разі мусимо померти, чи не краще померти за свою країну [повставши]?"[170]

Як вони самі передбачили, обох бунтарів скоро вбили, але повстання поширювалося країною. Протягом кількох місяців відновили свій статус поневолені держави. Близько 206 року до н. е. із Цинь було покінчено, а повстання перетворилося на жахливу громадянську війну. Ще по чотирьох роках різанини тримався лише Лю Бан, селянин, що став полководцем. Він проголосив династію Хань, збезголовив вісімдесят тисяч полонених вояків, оголосив загальний мир і взяв собі нове ім'я Ґао-ді ("Високий імператор") [171].

Рим мав інакшу проблему. На відміну від Цинь, надмірно зацентралізованої, щоб урядувати мирно, Рим мав надто розкидані інституції. Його сенат багатих старших людей та асамблеї незаможних громадян еволюціювали з огляду на керування містом-державою, а не імперією, й не могли впоратися з горами здобичі, арміями рабів та зграєю надбагатих генералів, що їх створила перемога. 133 року до н. е. під час політичного диспуту найясніші сенатори поламали дерев'яні лави, що на них сиділи, і забивали один одного ногами до смерти, а близько 80-х років до н. е. вже ніхто не знав напевне, хто саме фактично керував імперією.

На відміну від Цинь з її раптовим колапсом, Рим протягом п'ятдесяти років заповзав та виповзав з громадянської війни. Військо було дедалі лояльніше до своїх провідників, а не до держави, і сенат не мав іншого способу дати раду успішним полководцям, як відправляти їх нападати на слабших чужинців (що лише робило воєначальників сильнішими) чи уповноважувати нових воєначальників нападати на старих (що лише створювало нових супротивників). 45 року до н. е. Юлій Цезар зумів перемогти усіх суперників лише на те, аби наступного року його вбили найманці. Після цього колесо знов крутилося до 30 року до н. е., коли Октавіян переслідував Антонія та Клеопатру аж до Єгипту, де вони вчинили самогубство. Римська еліта, виснажена постійною війною, погодилася виконувати Октавіянові вказівки (він узяв ім'я Август, тобто величний) і водночас прикидалася, ніби він просто звичайний громадянин. Після того, як ця дивна угода врятувала всі обличчя, 27 року до н. е. Август оголосив відновлення республіки й заходився врядувати як імператор.

До 1 року до н. е. у кожному з двох головних осередків, східному та західному, майже цілковито панувала одна імперія, але це не було неминуче. Ґао-ді, засновник династії Хань, 203 року до н. е. фактично уклав угоду про поділ східного осередку зі своїм останнім ворогом, але не дотримав слова, вбив суперника та забрав усе. У 30-і роки до н. е. видавалося, що Середземномор'я буде поділено між латиномовним заходом під орудою римлянина Октавіяна та грецькомовним сходом з Антонієм та Клеопатрою з Єгипту на чолі. Якби Ґао-ді був шляхетніший чи якби Антоній менш заплутався у пияцтві та сексі, цей розділ мав би інший початок. В південній Азії все відбувалося інакше. В долині Ґанґу між 1000 та 600 роками до н. е. розвивалися малі міста та держави, потім вони посунулися до сильнопорядкових держав так само, як у східному та західному осередках. У третьому сторіччі до нової ери їх проковтнула велетенська імперія Маур'їв, можливо, найбільша держава в тогочасному світі (хоча Цинь скоро мала її перевершити). Але, замість переходити від сили до сили, як Рим та Цинь, ця імперія протягом наступних ста років поступово розпадалася. На часи Августа південна Азія знов була теренами штовханини маленьких королівств.

Лев Толстой писав, що всі щасливі родини подібні одна до одної, а кожна нещаслива родина неподібна до інших. З імперіями так само. Є незліченні способи розпаду імперій: програні битви, невдоволені намісники, неконтрольовні аристократи, селяни у розпачі, некомпетентні чиновники, але лише один спосіб залишитися разом — компроміс. Володарі Хань та Риму мали до того хист.

202 року до н. е. Ґао-ді виграв громадянську війну лише завдяки оборудкам з іншими полководцями. Десятьох з них він винагородив: залишив дві третини своєї "імперії" як напівнезалежні держави під їхнім контролем. Аби запобігти новим громадянським війнам, імперії треба було розбити цих васальних королів. Однак, якщо рухатися надто швидко й їх налякати, можна було спровокувати ті самі війни, що їх імперія прагнула відвернути. Так само могло статися, якщо рухатися надто повільно й залишити королів занадто сильними. Проте імператори Хань рухалися саме з такою швидкістю, як треба, й до 100 року до н. е. подолали ці королівства, спровокувавши на диво мало повстань.

Мегаломанія імператорів Хань була значно поміркованішою, ніж у Першого імператора Цинь, хоча часом і вони не витримували спокуси. Імператора Цзин-ді, наприклад, 141 року до н. е. поховали з власною теракотовою армією (вшестеро більшою, ніж у Першого імператора, але лише на третину зросту). Але, за частковим винятком великого завойовника У-ді, імператори Хань відмовилися від декларацій про безсмертність та боговитість, хоча й підтримували роль королів Шан та Чжоу як посередників між цим та надприродним світами.

Вони все ретельно розраховували. Добрі стосунки з великими родинами вимагали відмови від королівської боговитости (хоча допомагали й практичні кроки, що прив'язували багатство аристократів до успіху королівського двору). Аби заспокоїти джентльменів науковців, треба було допасувати трона до ідеалізованої конфуційської моделі єрархійного всесвіту (і зробити інший прагматичний рух, віддати знанню конфуційської класики перевагу над аристократичними зв'язками у змаганні за адміністративні посади). Підтримування королівського врядування у величезній країні потребувало ще дечого, а саме поєднання передосьового статусу монархії як мосту до богів та предків з приземленішими заходами, як-от зменшенням військової служби, пом'якшенням найжорстокіших законів Цинь та ретельно вирахуваним у часі зменшенням податків.

Компроміси сприяли миру та єдності, що поступово зв'язали східний осередок у єдину цілість. Володарі називали її чжунґо ("Серединне королівство" в центрі світу) чи тянься ("Все під небом/Піднебесна", бо ніщо поза її кордонами не мало значення). Саме в цій точці набуває сенсу сприймання східного осередку як єдиної цілости, що її теперішні західники, дотримуючися неправильної вимови "Цинь", називають Китаєм. Всередині держави "Все під небом/Піднебесної" залишалися величезні культурні відмінності, але східний осередок почав перетворюватися на Китай.

Рим прагнув таких самих компромісів. 30 року до н. е., по закінченні громадянських війн, переможний Август здемобілізував призовників і заповнив прикордонну смугу професійними вояками. Подібно до імператорів Хань, він знав, що армія може бути загрозою режимові. Проте, на відміну від китайських імператорів, що заповнювали армію в'язнями та чужинцями й таким чином тримали її поза основним суспільством, Август та його послідовники вирішили тримати своїх ворогів навіть ближче, ніж друзів. Вони зробили армію центральною суспільною інституцією, але лише під своїм особистим контролем.

Війна стала прерогативою фахівців, а всі інші зайнялися мистецтвом миру. Рим, подібно до Китаю, вбирав у себе клієнтних королів та прив'язував добробут аристократів до успіхів імперії. Імператори ходили по натягненому канату прикидаючися просто першими серед перів, коли спілкувалися з аристократією, головнокомандувачами, коли мали справу з армією, та богоподібними, коли йшлося про частини імперії, що воліли боговитих володарів. Замість старого компромісу бог на один день, вони застосували стратегію бог коли помру. Згідно з цією теорією, імператори, поки жили, були просто видатними людьми, а по смерти спочивали біля богів. Деякі з них, як-от імператор Веспасіян, вважали це кумедним. Помираючи, він жартував зі своїм почтом: "Здається, я стаю богом"[172].

У першому сторіччі нашої ери відбувався синтез грецької та римської культур. Багатії могли мандрувати від Йордану до Рейну, зупинятися в дуже подібних містах, їсти з майже однакових золотих тарілок, дивитися знайомі грецькі трагедії, наводити розумні алюзії з Гомером та Вергілієм і скрізь знаходити співрозмовників, що могли оцінити їхні розумування. Сенат визнавав дедалі більше провінційних знаменитостей, місцеві важливі персони робили написи латиною та грекою, і навіть селяни на полях почали вважати себе римлянами.

Компроміс зняв опір. Було б добре зацитувати з цієї нагоди якогось античного текста, але ніщо не передає ситуацію так добре, як комедія 1979 року Життя Браяна за Монті Пайтоном. Коли Рег (у виконанні Джона Кліза), голова Народного фронту Юдеї, намагається викликати в своїх не надто палких послідовників антиримський гнів, виявляється, що вони воліють говорити про привабливі риси імперії (особливо вино). Рег кидає їм питання, що стало найзнаменитішим із усіх, що коли-небудь питали про Римську імперію: "Добре. Крім санітарії, медицини, освіти, вина, громадського порядку, іригації, системи постачання питної води та охорони здоров'я — що ці римляни коли-небудь робили для нас?"[173] Борці за свободу трохи замислилися, потім один з них невпевнено підіймає руку: "Принесли мир?" У Рега перехопило дух від такої дурости: "А, мир... заткнися!"

Рег не усвідомив того, що мир усе змінив, приніс добробут на обидва боки Євразії. Населення обох імперій швидко більшало, економіки зростали навіть швидше. На найфундаментальнішому рівні продуктивність землеробства зростала, хоч би що ми рахували — сукупний продукт, продукт на одиницю площі чи продукт на одиницю праці. Закони Хань та Риму давали більший захист майна і землевласникам, і селянам. Землероби на всіх рівнях культивували нові землі, поширювали іригаційні та дренувальні системи, купували рабів чи наймали працівників і використовували більше добрив та кращі знаряддя. Єгипетські записи свідчать, що землероби римської епохи могли збирати врожай десять фунтів пшениці на кожен фунт посіяного зерна; це видатний рівень для домодерного рільництва. Статистика з Китаю не збереглася, але археологічні знахідки та рахунки в підручниках із землеробства наводять на думку, що видатність господарювання була високою й там, особливо в басейні Хуанхе.

Тихо, насправді так тихо, що високочолі автори літератури, що збереглася, цього практично не згадують, селяни та ремісники підштовхували здобуток енергії до порога. Практично вся енергія, використовувана до того в усій історії людства, походила від м'язів та палива з біомаси, але тепер люди дісталися чотирьох потенційно революційних джерел — вугілля, природного газу, води та вітру.

Перші два залишалися дуже маргінальними — вугілля використовували у нечисленних китайських ливарнях на залізо, а природний газ сичуанські солярі проганяли крізь бамбукові трубки та підпалювали, аби випаровувати ропу. З третім та четвертим ситуація була зовсім інакша. У першому сторіччі до н. е. і римляни, і китайці винайшли водяні колеса й використовували їх у млинах, що мололи зерно, та в міхах, аби нагрівати печі. Найцікавішим з відомих нам прикладів є система з шістнадцяти коліс, збудована в Барбеґалі у Франції десь невдовзі після 100 року н. е. Система генерувала потужність у тридцять кіловатів, приблизно стільки ж, скільки сто биків (чи два Форди моделі Т на повній швидкості). Більшість коліс в інших місцях були значно меншими, але навіть середній римський млин генерував таку саму потужність, як десятеро сильних чоловіків, що крутили колеса ногами.

Втім найважливішим застосунком енергії вітру та води були не нові брендові млини, а вдосконалювання давніх технологій використання вітрил. Ніхто не виробляв би тисячі тонн пшениці, мільйони галонів вина, мільярди залізних цвяхів, якби з поля чи майстерні їх неможливо було доправити до потенційних покупців. Більші, кращі та дешевші кораблі (а також порти та канали) були не менш важливими, ніж плуги та водяні колеса. Торгівля та промисловість зростали разом.

Рисунок 6.2 докладно ілюструє сказане вище в разі Заходу. Він подає більшання кількости загиблих кораблів та рівні забруднення плюмбієм відкладів у озері Пенідо Вельо в Іспанії за матеріялами дослідження 2005 року. (Кораблетрощі показано через те, що записи про стародавнє кораблебудування не збереглися, отже — хіба що капітани з незбагненних причин стали незграбнішими і з часом дедалі більше спрямовували кораблі на скелі — кораблетрощі є найближчим критерієм числа подорожей. Виробництво плюмбію, побічного продукту добування срібла, показано тому, що плюмбій є ізотопом, що найлегше надається до геохемічного досліджування.) Криві підіймаються разом до однакових піків у першому сторіччі до н. е., ілюструючи сильну пов'язаність торгівлі та промисловости (а також той факт, що античний Рим не був золотим віком з погляду довкілля).

Ми поки що не можемо порівняти рис. 6.2 з еквівалентним графіком для Сходу, бо китайські археологи ще не зібрали достатніх кількісних даних. Втім із того, що є, можна виснувати, що після 300 року до н. е. торгівля у східному осередку почала стрімко зростати, але не так швидко, як у західному осередку. В одному недавньому дослідженні, наприклад, зроблено висновок, що Римська імперія мала в обігу приблизно вдвічі більше монет, ніж Хань, і що найбагатші римляни були вдвічі багатшими за найбагатших китайців.