Розділ «Частина II»

Менш романтичні історики вважають, що перш ніж китайці реально зустрілися з римлянами мало минути ще два сторіччя. Згідно з офіційною китайською історіографією, 97 року н. е. китайський полководець "відрядив свого ад'ютанта Ґань Іна пройти весь путь до берега Західного моря й назад"[160]. На цьому віддаленому узбережжі, де б там воно не було, Ґань відвідав королівство Да Цзинь (дослівно Велика Цзинь), назване так, бо воно вразило китайців тим, що було наче величезним віддаленим відбитком їхньої власної імперії. Чи було Західне море Середземним морем, а Да Цзинь — Римом, досі неясно. Найменш романтичні історики вважають, що китайці та римляни нарешті опинилися в одному приміщенні лише 166 року н. е., коли посли від короля Да Цзинь Андуна (це, напевне, римський імператор Марк Аврелій Антонін) дісталися китайської столиці Лояну.

Проте могли бути й корисніші зустрічі, де брали участь люди, що їх освічені джентльмени, автори більшости збережених дотепер текстів, вважали не вартими згадки — наприклад, раби. 2010 року генетики оголосили, що мітохондрійна ДНК з кісток чоловіка, похованого в другому сторіччі нової ери у Ваньярі в південній Італії, свідчить про його походження по жіночій лінії зі східної Азії; археологи додали, що обставини похорону свідчать про його статус землеробського раба. Можна лише будувати здогади, які жахи завели його чи його предків так далеко від батьківщини.

Другу групу мандрівників, зневажених у літописах, складали торгівці — із усього, що ми знаємо, ті самі торгівці, що привезли східноазійського раба до Італії. Римський аристократ Пліній Старший, автор величезного опису світу та його особливостей (він загинув 79 року н. е. під лавою з вибухлого Везувію, бо надто захопився спостеріганням неймовірного видовища), таки примусив себе згадати щорічне виряджання торгівельного флоту з єгипетського узбережжя Червоного моря до Шрі-Ланки. Зберігся ще один приблизно рівночасний документ — грецький текст під назвою Подорож Червоним морем, щось на кшталт підручника для торгівців з описом портів та вітрів Індійського океану.

Римські торгівці, безперечно, залишили свою позначку в Індії. Практично майже одразу, щойно у вісімнадцятому сторіччі там поселилися британські та французькі колоністи, місцеві мешканці почали приносити античні римські монети, але масштаб контактів лишався невідомим аж до 1943 року. Того літа, після десятиріч ігнорування індійської культурної спадщини, у розпал Другої світової війни та в очікуванні кінця врядування в Індії, британська колоніяльна адміністрація вирішила, що настав час впритул зайнятися індійською археологією. Із узбережжя Салерно, де англо-американські сили щойно вторглися в Італію, було негайно висмикнуто бригадира Мортимера Вілера й відряджено до Нью-Делі давати раду півтора мільйонам квадратових миль території, що археологічним багатством майже не поступалася Єгиптові.

Вілер був надзвичайною людиною. Він брав участь в обох світових війнах, залишив слід з розбитих сердець на трьох континентах і здійснив революцію в британській археології своїми скрупульозними розкопками римських пам'яток. І все одно це призначення змусило не одну пару брів поповзти вгору. "Британській імперії скоро настане кінець, — казали індійські націоналісти, — то чому вони накидають нам якогось відставного полковника Незграбу, що на замулених римських стоянках почувається значно краще, ніж на землі Будди?"

Вілер мусив багато що довести, тому, щойно приземлившися в Мумбаї (тоді відомому як Бомбей), він почав ураганний археологічний тур. Прибувши до Ченаї (колоніяльного Мадрасу), що знемагав від спеки перед навислим мусоном, Вілер побачив, що всі урядові установи замкнені, й вирішив згаяти час у місцевому музеї. У мемуарах він пише:

У шафі кабінету моя рука обхопила шийку й довгу ручку гончарної посудини, що була дивно чужинською в цьому тропічному довкіллі. Подивившися на неї, я згадав провокативне запитання в Законодавчій асамблеї Нью-Делі: "Що цей британець, фахівець із Риму, робитиме в Індії?" Я тримав в руках вичерпну відповідь.[161]

Вілер тримав в руках фрагмент римського винного глека, викопаного на узбережжі за вісімдесят миль від Арикамеду (Пондічеррі). Він сів на нічний поїзд і після тривалого сніданку з пиятикою у французькій дипломатичній місії пішов шукати римлян.

У внутрішньому приміщенні місцевої бібліотеки було кілька музейних скринь. Я з надією рвонув вперед, спітнілою від хвилювання рукою витер порох і занурився в них. Вдруге за цей місяць мої очі вилупилися від подиву. Я побачив купу фрагментів десятка римських амфор [глеків на вино], частину римської лампи, римську брошку з камеєю, багато індійського матеріялу — черепки, намистини, теракоту — та кілька фрагментів виробів з червоною поливою, що їх не може не впізнати людина, яка дістала вишкіл із класичної археології.

По поверненні до Нью-Делі з одним з маленьких червоних черепків у кишені Вілер дістав маленького бонуса: він зустрів двох Грандів британської археології, що на військові потреби займалися повітряним фотозніманням. "Я нібито випадково витяг з кишені червоного черепочка, — каже він (а йшлося про фрагмент із червоною поливою з музею в Арикамеду), — і мав дуже втішний ефект. Як по-дитячому радісно мати обізнаних співрозмовників!"

Розкопки незабаром засвідчили, що середземноморські вироби потрапили до Арикамеду (та кількох інших портів) близько 200 року до н. е. Кількість їх зростала протягом наступних трьох сторіч, а недавні знахідки з єгипетського узбережжя Червоного моря містили висхлі кокосові горіхи, рис та чорний перець, що могли походити лише з Індії. На перше сторіччя нової ери товари вже рухалися між Китаєм та Індією та з обох цих країн до південно-східної Азії.

Було б перебільшенням сказати, що Схід та Захід потиснули один одному руки через океан. Це була не мережа зв'язків, а радше кілька надтонких ниточок, протягнених від кінця до кінця. Якийсь торгівець міг возити морем вино з Італії до Єгипту, інший міг суходолом доправити його до Червоного моря, третій привезти до Аравійського півострова, а четвертий перетнути Індійський океан до Арикамеду. Там він міг мати оборудки з місцевим торгівцем шовком, що пройшов через ще більше руку подорожі з долини Хуанхе.

Однак це вже був початок. У Подорожі Червоним морем згадано місце під назвою "Син", можливо, спотворене Цинь (що його вимовляють як Чин, звідки походить англійська назва Китаю "Чайна"), а поколінням пізніше грек на ім'я Александер твердив, що він відвідав Сайну, можливо, знов Китай. Приблизно близько 100 року до н. е., частково завдяки китайському військовому наступові на Бактрію, шовк та спеції рухалися знаменитими шовковими шляхами на захід, а золото та срібло — на схід. Лише легкі та коштовні товари — звичайно, подібні до шовку — могли лишитися прибутковими після шестимісячного перевезення на п'ять тисяч миль, але по сторіччі чи двох жодна поважна римська аристократка вже не могла уявити собі життя без шовкової шалі, а центральноазійські торгівці запровадили свої філії в усіх великих містах Китаю.

Багатим аристократам, що врядували у східному та західному осередках, було що святкувати після цих перших контактів, але було й чимало приводів для занепокоєння, бо деякі рухливі люди вразили їх навіть більшою непривабливістю, ніж торгівці. "Вони мають присадкуваті тіла, сильні кінцівки та товсті шиї; вони такі потворні та здеформовані, що можуть бути двоногими тваринами"[162], — писав про цих людей римський історик Аміян близько 390 року н. е. І далі:

Їхня форма, хоч і жахлива, все ж людська, але життя в них таке грубе, що вони не користуються вогнем і не куховарять, а живуть з дикого коріння та напівсирого м'яса, що його трохи підігрівають, притискаючи стегнами до спин своїх коней.

Це були кочівники, цілковито ворожі до таких землевласників, як Аміян. Ми вже зустрічалися з їхніми предками, пастухами центральної Азії, що близько 3500 років до н. е. одомашнили коней, близько 2000 років до н. е. запрягли їх у візки й поклали таким чином початок колісницям, що після 1750 року до н. е. спричинили хаос у західному осередку й ще через п'ятсот років досягли Сходу. Залізти коням на спини та їздити верхи видається простішою справою, ніж запрягати їх у візки, але лише близько 1000 року до н. е. виводження більших коней, поліпшування збруї та винайдення маленьких потужних луків, що з них можна було стріляти з сідла, поєдналися у цілком новий спосіб життя — кінне пастуше кочівництво. Використання кінських спин знов трансформувало географію, поступово перетворивши незайману смугу сухих рівнин, що простягаються від Монголії до Угорщини (обидві дістали свої назви від кочівних народів), на "степову магістраль", що з'єднала Схід із Заходом.

У певному сенсі ці степові кочівники не відрізнялися від будь-яких інших відносно рухливих, відносно недорозвинених людей, що жили на краях великих імперій в усі часи починаючи від історії про Якова та його синів з Юдейської Біблії. Вони обмінювали тварин та шкіри на продукти осілого суспільства. Прибуток можна було знайти скрізь: китайським шовком та перськими килимами оздоблено поховання марнотратного п'ятого сторіччя до н. е. в Пазирику в Сибіру, а в дев'ятому сторіччі до н. е. асирійці імпортували коней та луки зі степів і заміняли свої колісниці на кавалерію.

Але скрізь навколо було чимало проблем. Крім шовку та килимів, поховання в Пазирику містять купи залізної зброї та вкриті золотом черепи поскальпованих ворогів, що наводить на думку про тонкість лінії, що відокремлює торгівлю від війни. Зокрема, після 800 року до н. е., коли холодніша сухіша погода зменшила обсяг пасовищ у степах, пастухи, що могли швидко переганяти свої стада на довгі відстані й одразу по прибутті битися, мали великі переваги. Цілі племена пересіли на коней і долали верхи сотні миль між зимовими та літніми пасовищами.

Міграція спричинила ефект доміно. У восьмому сторіччі до н. е. група під назвою масагети мігрувала на захід через теперішній Казахстан і поставила народ скитів перед таким самим вибором, як у передісторичних мисливців-збирачів, коли землероби сунули на землі, що забезпечували їм харчі, чи в сицилійських землеробів, коли грецькі колоністи припливли до їхніх берегів: вони могли боронити свої землі, організуватися для відсічі й навіть обирати королів, або тікати. Ті, що подалися, перетнули Волґу й поставили кимерійців, що там вже мешкали, перед таким самим вибором: воювати чи тікати.

У 710-і роки до н. е. банди кімерійських утікачів почали заходити до західного осередку. Їх було небагато, але шкоди вони могли завдавати великої. В аграрних державах багато селян мусили важко працювати, аби утримувати небагатьох вояків. У розпал війн Рим та Цинь мобілізовували десь одного чоловіка з шістьох, а в мирний час заледве одного з двадцятьох. У кочівників, навпаки, кожен чоловік (і багато жінок) міг бути вояком, вони народжувалися й виростали з конем та луком. Це був первинний приклад асиметричного ведення війн. Великі імперії мали гроші, квартирмейстерів та облогову зброю, тоді як кочівники мали швидкість, терор та той факт, що їхні осілі жертви часто були зайняті війною один з одним.