Розділ «Частина II»

Протягом наступних тридцяти років полководці Цинь вбили близько мільйона ворожих солдатів. Зловісні записи про масові вбивства заповнюють хроніки, потім раптом припиняються 234 року до н. е., коли, як нас повідомляють, Цинь збезголовила сто тисяч чоловіків Чжао. Після цього не лишилося ворогів, вартих уваги, і в аналах масові вбивства поступаються місцем капітуляції держав.

Коли підходи розмовляти розмови та воювати війни не мали успіху, вороги Цинь, що ще залишилися, почали покладати надію на вбивство. 227 року до н. е. найманий вбивця розмовами проклав собі шлях повз супровід Чжена, короля Цинь, схопив Чжена за руку та вдарив його отруєним кинджалом. Все скінчилося, однак, лише тим, що в нього в руці залишився відірваний рукав. Чжен стрибнув за колону, трохи потупотів, аби вийняти з піхов свого кумедно довгого церемонійного меча, потім порубав вбивцю на шматки.

Більше шансів не лишилося, й Ци, остання незалежна держава, впала 221 року до н. е. Король Чжен набув титула Ши Хуан-ді, тобто Перший імператор Август. Він проголосив: "Ми — Перший імператор. Протягом нескінченних поколінь наші послідовники будуть відомі як Другий імператор, Третій імператор тощо"[156]. Ніхто не заперечив.

Шлях Риму до імперії був інакшим (рис. 5.7). На той час, коли Дарій 521 року до н. е. посів трон, Персія вже об'єднала більшість тодішнього західного осередку. Втім його бажання відкрити шлях до багатства середземноморської прикордонної смуги спричинило хвилю формування захистових держав і спродукувало сили, що потім зрештою зруйнували Перську імперію. Грецькі та італійські міста вже були дуже високорозвинені, мали високі бали за енергоздобуток та інформаційні технології, але менші — за організованість та військову силу. Поки Дарій захоплював їх одне за одним, він міг застрашити їх і змусити підкоритися, але саме застрашування спонукало міста об'єднувати свої організаційні та військові потужності.

Отже, коли Ксеркс, син Дарія, 480 року до н. е. повів величезні сили на Грецію, Атени та Спарта заради спротиву відклали свої суперечки на потім. Історик Геродот (і зовсім інакше фільм 300) убезсмертили їхню надзвичайну перемогу, що залишила Атени великою потужністю та лідером ліги міст. Цілком подібно до того, що сталося, коли східні держави намагалися утворити союз проти Цинь, Спарта злякалася атенської могутности ще більше, ніж персів, і почався жахливий атено-спартанський конфлікт, відомий як Пелопонеська війна (її убезсмертив Тукідид, але жодного фільму про це не було). До 404 року до н. е., коли переможені та зголоднілі атенці здали свій флот і розвалили стіни міста, у війну втяглися Сицилія та Картаген, і його передові загони зробили частини Середземномор'я, зокрема Македонію, економічно залежними від Греції.

Македонія була чимось на кшталт античної бананової республіки, багатої на ресурси (особливо деревину та срібло), але безладної. Протягом п'ятдесятьох років грецькі міста розхитували її, підтримували конкурентів, що претендували на її трон, і перетворювали її політику на мильну оперу адюльтеру, інцесту та вбивств, аж поки 359 року до н. е. королівський трон не захопив Філіп II, македонська версія Тиглатпаласара. Філіп II не потребував фахівців із суспільних наук, що мали б йому пояснити переваги відсталости. Маючи інстинктивне відчуття потреби, він задаптував грецькі інституції до свого великого, багатого, але анархічного королівства. Він копав срібло, вербував найманців, залучив на свій бік бунтівливу аристократію, а потім відкинув грецькі міста. Безперечно, він зробив би те саме стосовно Персії, якби 336 року до н. е. його не вбив загадковий вбивця — що його спонукав, за чутками, Філіпів п'яний гнів та/чи ворожнеча через кохання, що скінчилася згвалтуванням у банді гомосексуалістів. Не втративши темпу, Філіпів син Александер протягом лише чотирьох років (334-330 роки до н. е.) здійснив батькові плани, зацькував перського царя до смерти, спалив його священне місто й дійшов до берегів Індії. Зупинила його завойовчий рух лише відмова війська йти далі.

Александер був продуктом нового небожественного світу (одним з його вчителів був Арістотель) і, можливо, не усвідомлював, як важко вдягати черевики [157] богоподібного короля. Побожні перси вірили, що їхні королі були земними представниками Агурамазди в його вічній боротьбі з темрявою. Отже, Александер мав бути агентом диявола. Саме ця іміджева проблема, безперечно, лежить за Александровими болісними спробами (ми про це говорили в четвертому розділі) переконати персів у своїй боговитості. Можливо, маючи на те час, він би цього й досяг, хоча що більше він намагався вразити персів своєю божественністю, то божевільнішим видавався грекам та македонцям. Але часу бракувало: 323 року до н. е. Александер раптово помер (можливо, від отруєння), а його полководці вели громадянські війни, розламували імперію та поступово ставали королями (на межі боговитости) на свій розсуд.

Зрештою одне з королівств, ідучи шляхом Цинь, завоювало б інших, проте Александровим послідовникам часу бракувало так само, як і самому великому королеві. У четвертому сторіччі до н. е. Македонія втяглася в грецькі конфлікти, пристосувала до своїх потреб грецькі інституції, перемогла греків і зруйнувала велику імперію свого часу; у другому сторіччі Рим фактично повторив той самий сценарій.

Рим дає чудовий приклад того, як колонізація та розвиток периферії сприяють більшанню осередків. Місто було під сильним грецьким впливом від восьмого сторіччя до н. е., але зміцніло в локальних битвах із сусідами та створило дивну суміш сильно- та слабкопорядкової організації. Аристократичний сенат приймав більшість важливих рішень, тоді як асамблеї, де переважали середні господарі, голосували з питань миру та війни. Подібно до Цинь, Рим пізно почав рухатися до складного порядку, почав платити воякам лише 406 року до н. е. і десь у той самий час запровадив перші податки. Протягом сторіч римський бюджет був базований здебільшого на грабунках, а замість оподатковувати переможених ворогів, Рим укладав з ними угоди і діставав нове військо на потреби нових війн.

Римляни, так само як греки, не визнавали богоподібних королів, але надто добре розуміли зв'язок між боговитістю та завоюваннями. Найуспішніших полководців вшановували тріумфами, оперетковими парадами через весь Рим у колісницях, запряжених білими кіньми, уквітчаних божистими символами, але в супроводі рабів, що шепотіли їм у вуха: "Пам'ятай, що ти смертний"[158]. Тріумф ефективно замикав боговите королювання у скриню, роблячи могутнього завойовника богом на один день — і не більше.

Хоч якою старомодною видавалася ця система грекам у третьому сторіччі до н. е., поєднання сильно- та слабкопорядкових практик давало змогу зібрати такі людські ресурси, що їх можна порівняти навіть з масштабами Цинь. 480 року до н. е. Персія завоювала Грецію, маючи десь 200 000 вояків, але після втрати їх на відновлювання скарбниць пішло кілька десятиріч. Рим не мав таких обмежень. Сторічна війна надала йому людські резерви Італії, і 264 року до н. е. сенат почав титанічну боротьбу з Картагеном за контроль над західним Середземномор'ям.

Картагенці заманили перший римський флот у бурю, що відправила на дно і кораблі, і сто тисяч моряків. Рим просто збудував більший флот. Цей флот загинув у іншу бурю двома роками пізніше, тоді Рим вислав третю армаду лише на те, аби її теж втратити. Четвертий флот 241 року до н. е. нарешті переміг, бо Картаген не зміг скомпенсувати свої величезні втрати. Протягом двадцятьох трьох років Картаген відновлював сили, після чого його полководець Ганібал на слонах перейшов Альпи та напав на Італію з тилу. Від 218 до 216 року до н. е. він вбив та полонив сто тисяч римлян, але Рим спокійно залучив ще людей і стер його з лиця землі у війні на виснаження. І знов, подібно до Цинь, Рим надав нового значення жорстокості. Як пише Полібій, римляни мали звичай знищувати всі форми життя, що траплялися на їхньому шляху, не залишаючи нічого.[159] Коли римляни завойовували якісь міста, часто можна було побачити не лише трупи людей, а навіть собак, розрубаних навпіл, і відтяті кінцівки інших тварин. Зрештою 201 року до н. е. Картаген капітулював.

Воювати війни сенатові сподобалося набагато більше, ніж розмовляти розмови. Перепочивши лише протягом одного літа, Рим узявся до королівств Александрова послідовників у східному Середземномор'ї й до 167 року до н. е. потрощив їх усіх. Інша генерація спустошливих війн з партизанами завела його військо вглиб Іспанії, північної Африки та північної Італії. Рим став єдиною надпотужною силою Заходу.

Перший контакт

 лизько 200 року до н. е. Схід та Захід мали спільного більше, ніж будь-коли після льодовикового періоду. В кожному з двох осередків домінувала одна велика імперія з десятками мільйонів підданців. Кожен мав освічену витончену еліту, обізнану з осьовим мисленням, і великі міста, що їх годували високопродуктивні землероби та постачали розгалужені торгівельні мережі. А суспільний розвиток у кожному з осередків був на 50 відсотків вищий, ніж 1000 року до н. е.

Цей розділ є доброю ілюстрацією принципу, що люди (у великих групах) здебільшого однакові. Поділені величезними обширами центральної Азії та Індійського океану, Схід та Захід, бувши практично ізольованими одне від одного, мали окрему, але подібну історію. Єдина відмінність полягає в тім, що Захід ще трохи зберігав першість у суспільному розвитку, що дала йому географія одомашнюваних рослин та тварин наприкінці льодовикового періоду.

Проте цей розділ також ілюструє й другий основний принцип: попри те, що географія визначає перебіг суспільного розвитку, суспільний розвиток навзаєм змінює значення географії. Поширювання осередків з'їдало відстань між ними, аж поки Схід та Захід не стали учасниками спільної євразійської оповіді. Наслідки мали бути драматичними.

Ще 326 року до н. е., коли Александер Македонський повів своє військо до Пенджабу (рис. 5.8), навіть найосвіченіші східняки та західняки майже нічого не знали про існування одні одних. Александер переконав своїх людей, що вони скоро зможуть зануритися в води Океану, великої ріки, що оточувала світ (побачивши замість Океану долину Ґанґу, наїжачену укріпленими містами, вони повстали).

Александер змінив напрям на протилежний і повернув додому, залишаючи за спиною поселення різноманітних бунтівників. На території теперішнього Афганістану одна з таких груп заснувала королівство під назвою Бактрія. На 150 рік до н. е. Бактрія завоювала частину рівнини Ґанґу й започаткувала визначне явище — злиття грецької та індійської культур. Один індійський текст претендує на те, що подає запис розмов грецькомовного бактрійського короля з буддійським ченцем, після чого король разом із багатьма підданцями навернувся до буддизму.

Бактрія має визначне право на славу: її розпад близько 130 року до н. е. є найдавнішою історичною подією, згаданою і у східних, і в західних документах. Посол від китайського двору, що мандрував уламками королівства кількома роками пізніше, привіз своєму імператорові дивовижні оповіді, зокрема про центральноазійських коней, і 101 року до н. е. китайська експедиція вже силою прокладала собі шлях до цього регіону. Деякі історики вважають, що у місцевому війську, що чинило їм опір, могли бути, зокрема, римляни, військові бранці, захоплені в полон у далекій Месопотамії та продавані через незліченні руки, аж поки їм довелося битися з китайцями в горах Центральної Азії.