Розділ «Частина II»

Археологи вже понад сто років сперечаються щодо того, чого саме хотів Ехнатон. Дехто вважає, що він намагався запровадити монотеїзм. Неабияке наукове світило Зиґмунд Фройд доводив, що Мойсей вкрав цю концепцію в Ехнатона, коли євреї перебували в Єгипті. Безперечно, Ехнатонів "Великий гімн Атонові" та 104 псалом Юдейської Біблії "Хвала Господові Творцеві" містять дивовижні паралелі. Проте релігійна революція Ехнатона в жодному разі не була осьовою. Вона не залишала місця на особисту трансцедентність. Насправді Ехнатон взагалі заборонив звичайним смертним обожнювати Атона, що лише збільшило роль фараона як мосту між цим та потойбічним світами.

Хоч там як, атонізм ілюструє, як важко запровадити суттєві інтелектуальні зміни в суспільствах, де міцно закріпилися богокоролі. Нова релігія не мала послідовників, відтак старих богів повернули одразу по смерті Ехнатона. Храми зруйнували, революцію забули, аж поки археологи 1891 року не розкопали його місто.

То чи є осьове мислення таємним чинником, що робить рисунок 5.1 таким нудним? Коли в середині першого тисячоліття до нової ери суспільний розвиток досягнув двадцяти чотирьох балів, чи вели Конфуцій, Сократ та Будда суспільства через якийсь інтелектуальний бар'єр? І чи брак таких геніїв заблокував суспільний розвиток у другому тисячолітті?

Гадаю, ні. По-перше, проти цього хронологія. На Заході Асирія перетворилася на сильнопорядкову державу та проминула двадцять чотири бали у восьмому сторіччі до нової ери, але в західному мисленні важко побачити щось дуже осьове аж до Сократа, на триста років пізніше. Дещо ближче дзвіночок на Сході, де Цинь, Чу, Ци та Цзинь досягай двадцятьох чотирьох балів близько 500 років до н. е., саме в часи діяльности Конфуція. Проте головна хвиля східного осьового мислення надійшла пізніше, у четвертому та третьому сторіччях до нової ери. А якщо південноазійці праві в тім, що Будду треба перелатувати кінцем п'ятого сторіччя до нової ери, то, схоже, формування сильно-порядкових держав і тут випереджало розвиток осьового мислення.

Географія також проти. Найважливіші осьові мисленики походили з малих периферійних суспільств, як-от Греція, Ізраїль, батьківщина Будди Сакья чи Конфуція Лу. Важко собі уявити, як трансцендентні прориви в політичних тихих заводях могли вплинути на суспільний розвиток потужних держав.

Нарешті, проти цього логіка. Осьове мислення було реакцією на сильно-порядкові держави, в найкращому разі, байдужою до великих королів та їхніх чиновників, а часто й різко ворожою до їхньої влади. Справжній внесок осьового мислення у піднесення суспільного розвитку почав відчуватися, на мою думку, пізніше, у першому тисячолітті до нової ери, коли всі великі держави навчилися його одомашнювати та змусили працювати на себе. На Сході династія Хань так вилегчила конфуційство, що перетворила його на офіційну ідеологію, настанови класові лояльних чиновників. В Індії великий король Ашока, що явно щиро вжахнувся власних бурхливих завоювань, близько 257 року до н. е. навернувся до буддизму, але якось спромігся не відмовитися від війни. На Заході римляни спочатку знейтралізували грецьку філософію, а потім перетворили християнство на милиці для своєї імперії.

Раціональніші течії осьового мислення заохочували право, математику, природничі науки, історію, логіку та риторику, що допомагали людині інтелектуально опановувати свій світ. Проте реальний рушій, що стоїть за рисунком 5.1, той самий, що був від кінця льодовикового періоду. Ледащі, жадібні, лякливі люди знаходили дедалі легші, прибутковіші та безпечніші способи робити речі. У перебігу вони будували сильніші держави, торгували на більші відстані, селилися в більших містах. У картині, що її ми багато разів побачимо в наступних п'яти розділах, з піднесенням суспільного розвитку нова доба діставала культуру, якої потребувала. Осьова думка була лише одним з явищ, що постали, коли люди творили сильнопорядкові держави та позбавляли світ магії.

Крайові імперії

 кщо потрібні додаткові докази того, що осьове мислення було радше наслідком, ніж причиною переструктуровування держав, треба лише подивитися на Цинь, люту державу на західнім краю східного осередку (рис. 5.6). "Цинь має такі самі звичаї, як [варвари] жуни та ді, — пише анонімний автор Стратагем міждержавних війн, чогось на кшталт підручника з дипломатичного крутійства. — Вона має серце тигра чи вовка; ненажерлива, ласа до зиску та не варта довіри; вона нічого не знає про ритуал, обов'язок чи доброчесне поводження"[149]. Проте, попри свою антитезовість до всього дорогого конфуційському джентльменові, Цинь в третьому сторіччі до н. е. вибухнула з краю східного осередку й завоювала його весь.

Щось дуже подібне відбулося на іншому кінці Євразії, де римляни — а їх теж постійно порівнювали з вовками — прийшли з краю західного осередку, перекинули його й поневолили філософів, що називали їх варварами. Полібій, грецький джентльмен, що його 167 року до н. е. взяли до Рима заручником, написав сорокатомову Загальну історію, аби все це пояснити своїм землякам. "Хто, — питає він, — може бути таким вузькочолим чи ледащим, що не хоче знати, як... протягом менш ніж п'ятдесятьох трьох років [220-167 до н. е.] римляни запанували майже в усьому населеному світі[150], адже нічого подібного в історії не було?"[151]

Цинь та Рим мали багато спільного. Кожна з цих держав є показовим прикладом переваг відсталости, поєднання піонерських організаційних методів старих осередків із військовими методами, виробленими на бурхливому прикордонні. Кожна з них нищила, поневолювала та знедолювала мільйони людей, і кожна підносила суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли до того. Цинь та Рим унаочнюють також те, що можна назвати парадоксом заворушень: коли ріки крови повисихали, їхній імперіялізм поліпшив добробут людей і на Сході, і на Заході.

Секрет успіху і Цинь, і Риму простий — числа. Цинь та Рим ішли різними шляхами, але кожна з цих держав краще за будь-якого суперника збирала, озброювала, годувала та пересувала військо.

На Сході Цинь протягом сторіч була найслабшою з шістьох держав, що воювали[152]. Вона почала рухатися до сильнопорядкової організації пізно, податок на землю було введено лише 408 року до н. е. На той час безперервні війни змусили інші держави змобілізувати всіх підкорених, оподаткувати їх та використати методи легістів заради встановлення дисципліни. Володарі робили усе можливе, аби збільшити прибутки, водночас найліпші практики швидко поширювалися, бо альтернативою наслідуванню була руйнація. Близько 430 року до н. е. держава Вей, аби збільшити продуктивність землеробства, почала збирати робітників та прокладати величезні іригаційні канали. Інші держави, зокрема (зрештою) Цинь, наслідували її приклад. Щоб захистити свою цінну зрошувану землю, Чжао та Вей збудували стіни; інші зробили так само.

У четвертому сторіччі до н. е. Цинь наздогнала інших. Саме там лорд Шан у 340-ві роки зробив собі ім'я, коли радив володареві Цинь, як перетворити державу на нічний кошмар нагляду та дисципліни.

[Лорд Шан] наказав, аби людей поділили на десятки та п'ятірки й щоб вони наглядали один за одним та були взаємно відповідальними. Кожного, хто не доповів про злочинну діяльність, належало розрубати в попереку надвоє, а ті, хто доповів про це, мали отримати таку саму винагороду, як за здобуту голову ворога...[153]

Це була не просто авторитарна фантазія. Записи на бамбукових смужках, знайдені у похованнях високих чиновників Цинь, свідчать, що закони лише суворішали.

Якщо це може дати якусь втіху, лорд Шан зрештою впав у яму, що сам викопав, — його було засуджено до страти, прив'язано за ноги та руки до чотирьох колісниць і розірвано. Проте на той час сильнопорядкова легістична держава вже тріумфувала, а східний осередок перетворився на озброєний табір. 500 року до н. е. тридцять тисяч вояків були великою армією, але близько 250 року до н. е. нормальною вже була армія в сто тисяч. Двісті тисяч не були чимось особливим, а справді сильні армії були вдвічі більшими. Величезними, відповідно, були і втрати. В одному тексті сказано, що 364 року до н. е. армія Цинь вбила шістдесят тисяч вояків Вей. Числа можуть бути перебільшеними, але вони не можуть бути надто далекими від правди, позаяк воякам Цинь платили за голови (буквально; аби претендувати на винагороду, вони мали принести відрізані вуха).

Перспектива війни величезних сил була такою загрозливою, що 361 року до н. е. великі володарі провадили регулярні конференції й вели перемовини щодо своїх претензій, а в 350-і роки постали наймані дипломати, відомі як "переконувані". Той самий чоловік міг човникувати між кількома великими королівствами, бути одночасно в усіх прем'єр-міністром і плести тенета інтриг, варті Генрі Кісинджера.

"Розмовляти розмови завжди краще, ніж воювати війни"[154], — казав Вінстон Черчил, але в четвертому сторіччі до нової ери груба сила брала гору над перемовами. Проблемою була держава Цинь. У безпеці за горами, що захищали її від нападів, вільна користатися своїм положенням на кордоні й зміцнювати свою людську силу, залучаючи людей з західних бездержавних суспільств, вона постійно тиснула на осередок своїм військом. Стратагеми міждержавних війн називають Цинь смертельним ворогом "усіх під небом", що хоче "проковтнути цілий світ"[155].

Інші держави визнали, що мають об'єднатися проти Цинь, але чотири сторіччя війни створили таку недовіру, що вони не могли втриматися й не застромляти одне одному ножі в спини. Між 353 та 322 роками до н. е. Вей організувала кілька коаліцій, але щойно союзники здобули кілька перемог, вони повернули проти Вей, бо побоювалися, що вона може виграти більше, ніж інші. Вей зреагувала подібно до багатьох зневажених коханців чи лідерів і перенесла симпатію на давнього ворога, Цинь. Між 310 та 284 роками до н. е. Ци провела нову низку альянсів, скінчилося це так само, як у Вей; потім за справу взялася Чжао. 269 року до н. е. Чжао здобула дві перемоги над Цинь і в усіх серцях зажевріла надія, але цього було надто мало й надто пізно. Чжен, король Цинь, винайшов жахливу нову стратегію: просто вбивати так багато людей, щоб інші держави не могли відновити свої армії. Цинь винайшла підраховування тіл.