Розділ «Частина II»

Це завжди був процес самоформування, особистого переспрямовування до трансцедентності, що не залежало від богоподібних королів — чи навіть, у такому разі, богів. Фактично, надприродні сили в осьовому мисленні часто видаються поза розглядом. Конфуцій та Будда відмовлялися говорити про святість. Сократа, попри проповідь благочестя, засудили, серед іншого, за брак віри в атенських богів. Рабини попереджали юдеїв, що Бог такий невимовний, що не треба згадувати його ім'я чи прославляти його надто часто.

Королі в осьовому мисленні важать ще менше, ніж боги. Даоїсти та Будда були до них здебільшого байдужі, тоді як Конфуцій, Сократ та Ісус відверто докоряли володарям за етичні вади. Осьових критиків турбувало добре та величне, й нові питання про народження, багатство, стать, раси та касти могли бути цілком контркультурними.

Вказуючи на подібні риси східних, західних та південноазійських класиків, я не намагаюся приховати так само реальні відмінності між ними. Ніхто не переплутає Трипітаку ("Три кошики" буддійських канонів) з Платоновою Державою чи Аналектами Конфуція, але так само Конфуцієві Аналекти ніхто не переплутає з іншими китайськими класиками, як-от даоїстською Чжуан-цзи чи Книгою лорда Шан "легістів". В китайській традиції 500-300 роки до н. е. були "епохою, коли сперечалися сто шкіл мислення", і я хочу трохи оглянути надзвичайний діяпазон ідей в цій єдиній регіональній традиції.

Конфуцій взяв за взірець доброчесности герцога Чжоу одинадцятого сторіччя до нової ери і визначив свою мету як прагнення відродити моральну досконалість того часу через відновлення його системи ритуалів. Він називав себе апологетом давнини й казав, що повідомляє, але не створює.[146] Однак археологія свідчить, що насправді Конфуцій не міг багато знати про віддалену еру герцога. Не герцог, а широка й значно пізніша "ритуальна революція" близько 850 року до н. е. дала суспільству Чжоу помірковані й ретельно заранжовані ритуали, що призначали кожному членові широкої еліти належне місце в єрархії. Потім, близько 600 року до н. е., ритуали знову змінилися, коли кількох надмогутніх людей почали ховати з величезним багатством і тим вивищували над рештою еліти.

Конфуцій, один з освічених, але не дуже багатих ші, реагував, мабуть, на цю другу зміну, ідеалізував стабільний ритуальний порядок, що квітнув між 850 та 600 роками до н. е., і проектував його в часі назад до герцога Чжоу. Він вважав, що дотримуватися людяности (рен) — це змирити себе й повернутися до ритуалу. Це означало більше дбати про живу родину, ніж про предків; віддавати чесній побожності перевагу над показним святенництвом; цінувати доброчесність, а не походження; виконувати ритуали точно й з простими предметами; наслідувати попередників. Конфуцій вважав, що якби він зміг переконати хоча б одного володаря дотримуватися рен, то всі почали б його наслідувати й у світі настав би мир.

Мо-цзи, мисленик п'ятого сторіччя до н. е., цілковито з ним не погоджувався. На його погляд, Конфуцій неправильно розумів рен. Це означало робити добро, а не бути добрим і стосувалося всіх, а не лише твоєї родини. Мо-цзи не визнавав ритуалів, музики та герцога Чжоу. Він казав, що, навіть коли люди страждають від голоду та насильства, конфуційці "поводяться, як старці, жеруть, як хом'яки, позирають на жінок, як козли, і вештаються скрізь, як кастровані свині". Мо-цзи вбирався у грубий одяг, спав на жорсткому, їв дуже мало, ходив серед злидарів та проповідував цзянь ай, поєднання універсального співчуття з жорстким егалітаризмом. Він казав: "Стався до іншої держави так само, як до своєї, до іншої родини, як до своєї, до іншої людини, як до себе самого. ...У світі є біди, грабунки, образи та ненависть, бо світові бракує цзянь ай". Мо-цзи займався дипломатією й намагався відвертати війни. Він ходив, аж поки цілком зношував свої сандалі. Він навіть відправив 180 своїх молодих послідовників битися до смерти, аби захистити державу, що зазнала несправедливого нападу.

На мислеників, що їх зазвичай називають даоїстами, Мо-цзи справляв так само мало враження, як і Конфуцій. Шлях всесвіту, казали вони, — це змінювання: ніч і день, радість та сум. Ніщо не є постійним, ніщо не є означним. Люди їдять м'ясо, олені їдять траву, стоноги їдять змій, сови їдять щурів; хто може сказати, чия дієта найкраща? Те, що конфуційці вважають істиною, послідовники Мо-цзи мають за оману, проте в реальності все пов'язане з усім іншим. Ніхто не знає, куди веде Шлях. Ми повинні приєднатися до Шляху, але це не має бути бурхлива діяльність.

Чжуан-цзи, один з метрів дао, розповів про іншого великого даоїста, Лє-цзи. Після багатьох років пошуку Шляху він усвідомив, що вивчав ніщо, й повернувся додому.

Протягом трьох років [каже Чжуан-цзи] він не виходив. Він куховарив для своєї жінки і дбав про свиней, наче то були люди. Він не цікавився своїми студіями. Він відкинув бажання й шукав правди. Його тіло стало подібним до землі. Серед усього він залишався замкненим з Одним і саме так залишився до кінця.

Чжуан-цзи вважав, що Лє-цзи показав активність Конфуція та Мо-цзи смішною — й небезпечною. Він уявляв собі, як хтось каже Конфуцієві: "Ти не можеш витримати страждання одного цього покоління, тому ти йдеш і спричиняєш страждання десяти тисяч наступних поколінь. Чи ти свідомо такий нікчемний, чи ти не розумієш, що робиш?.."

Неправильне не може не спричинити шкоду, а діяльність не може не бути неправильною. Мо-цзи, навпаки, видавався Чжуан-цзи "одним з добрих людей цього світу", але таким, що позбавив життя радости. "Послідовники Мо-цзи вбираються у шкіру та грубий одяг, дерев'яні черевики чи мотузяні сандалі, не зупиняються ані вдень, ані вночі і вважають таку шалену діяльність своїм найбільшим досягненням". Але наслідком цього є лише "важке життя та неважлива смерть... Навіть якщо сам Мо-цзи міг це витримати, як міг він сподіватися, що так буде жити решта світу?"

Мо-цзи заперечував Конфуція, Чжуан-цзи заперечував Конфуція та Мо-цзи. Але так званий традиційний легізм заперечував їх усіх. Легізм був антиосьовою течією, легісти (законники) були більшими мак'явеллістами, ніж сам Мак'явеллі. Легісти вважали, що рен, цзянь ай та дао не бачили суті справи. Спроби вийти поза межі реальности — це глупство: боговиті королі поступалися організованим шукачам ефективности, і решта нас мусить мати програму. З погляду лорда Шана, прем'єр-міністра Цинь та напрямного вогника легістів, метою була не людяність; метою було "збагачувати державу та зміцнювати її військову силу"[147]. "Не поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — казав лорд Шан, — якщо ти вчиниш щось таке, що ворог зробити посоромиться, ти матимеш перевагу". Не треба ані бути добрим, ані робити добро, бо "держава, що використовує негідників, аби правити добрими, завжди має порядок і міцнішає". І не треба витрачати час на ритуали, активізм чи фаталізм. Натомість треба створити загальні закони з жорстоким покаранням (відрубання голови, похорон живим, тяжка праця) і суворо підпорядкувати їм усіх. Легісти полюбляли казати, що закони, подібно до жорсткої рамки, впорядковують безладні речі.

Китайське осьове мислення охоплювало весь діяпазон від містицизму до авторитаризму і постійно еволюціювало. Мисленик третього сторіччя до н. е. Сюнь-цзи, наприклад, комбінував ідеї Конфуція з ідеями Мо-цзи та даоїстів і шукав спільний ґрунт з легістами. Багато легістів вітали етику праці Мо-цзи та сприйняття світу даоїстів. Протягом сторіч ідеї комбінували та перекомбіновували з калейдоскопічною складністю.

Осьове мислення в південній Азії та на Заході розвивалося великою мірою подібним чином. Я не буду вдаватися в подробиці цих традицій, але навіть швидкий погляд на маленьку Грецію створює враження кипучого казанка ідей. Боговите королювання в Греції до 1200 року до н. е. було, можливо, слабшим, ніж у давніших державах південно-західної Азії, а на 700 рік греки свідомо від нього відмовилися. Мабуть, саме тому вони навіть рішучіше, ніж інші школи осьового часу, взялися до питання про добре суспільство без володарів, здатних спілкуватися з іншим світом.

Першим грецьким відгуком було шукати добро через колективну стратегію. Якщо ніхто не має доступу до надприродної мудрості, питали деякі греки, то чому не об'єднати обмежене знання окремих людей і не створити (чоловічу) демократію? Це була видатна ідея, таке не спало на думку навіть Мо-цзи. Прихильники теорій тривалої зафіксованости часто припускають, що грецький винахід чоловічої демократії є позначкою визначального розриву між Заходом та рештою світу.

На цій стадії розгляду читач, мабуть, не здивується, коли я скажу, що я цього не певен. Перш ніж греки вдалися до голосування, західний суспільний розвиток перевищував східний протягом вже чотирнадцяти тисяч років, лідерування Заходу практично не змінилося протягом п'ятого та четвертого сторіч до н. е., золотого віку грецької демократії. Лише в першому сторіччі до н. е., коли Римська імперія зробила демократію зайвою, перевага Заходу над Сходом різко побільшала. Ще більша проблема теорії грецького розриву полягає в тім, що демократія на Заході практично не існувала протягом двотисячорічного проміжку між класичною Грецією та революціями в Америці та Франції. У розділах 6-9 це стане очевидно. Радикалам дев'ятнадцятого сторіччя античні Атени дали корисного козиря у дебатах про способи функціювання демократії, але потрібна героїчна селективність у читанні історичних матеріялів, аби побачити тяглість духу демократичних свобод від класичної Греції до батьків-засновників. До речі, вони вживали слово "демократія" зневажливо, як термін на позначення неправильного поводження, лише на один крок вищого за панування натовпу.

В будь-якому разі реальний внесок Греції до осьового мислення походить не від демократів, а від критиків демократії з Сократом на чолі. Він вважав, що Греція не потребує демократії, бо вона просто об'єднує невігластво людей, що судять про все із зовнішнього вигляду. Чого Греція потребує, то це людей, подібних до нього, які розуміють, що нічого не знають, коли йдеться про єдину справді важливу річ — природу добра. Лише такі люди могли сподіватися зрозуміти добро (якщо взагалі хтось міг, Сократ не був цього певен) через сенси, вишліфувані у філософських дискусіях.

Платон, один з послідовників Сократа, подав два варіянти моделі доброго суспільства свого метра. Це Держава, достатньо ідеалістична навіть з погляду будь-якого конфуційця, та Закони, що своєю авторитарністю можуть зігріти навіть серце лорда Шана. Арістотель (один з учнів Платона) охопив такий самий діяпазон, від гуманної Етики до холодної аналітичної Політики. Деякі мисленики п'ятого сторіччя, відомі під назвою софістів, в релятивізмі можуть змагатися з даоїстами, а мрійники Парменід та Емпедокл цілком порівнянні з ними в містицизмі; водночас Протагор — такий самий оборонець звичайної людини, як Мо-цзи.

У вступі я говорив про іншу теорію тривалої зафіксованости, згідно з якою Захід нині панує не тому, що стародавні греки винайшли демократію як таку, а тому, що вони створили унікально раціональну динамічну культуру, тоді як стародавній Китай був обскурантистським та консервативним[148]. Гадаю, ця теорія також неправильна. Вона робить зі східного, західного та південноазійського мислення карикатуру й ігнорує їхню внутрішню розмаїтість. Східна думка може бути так само раціональною, ліберальною, реалістичною та цинічною, як західна. Західна думка може бути так само містичною, авторитарною, релятивістичною та туманною, як східна. Реальною єдністю осьового мислення є єдність в розмаїтті. За всіх відмінностей між східним, західним та південноазійським мисленням саме діяпазон ідей, аргументів та конфліктів у кожному регіоні на диво однаковий. Мисленики осьового часу позначали віхами для дебатів ту саму царину незалежно від того, чи жили вони в долині Хуанхе, чи на рівнині Ґанґу, чи в містах східного Середземномор'я.

Реальним розривом з минулим була форма цієї інтелектуальної царини в цілому, а не окремі риси (як-от грецька філософія) всередині неї. Ніхто не мав осьових аргументів 1300 року до н. е., коли рахунок суспільного розвитку Заходу був близький до двадцяти чотирьох балів. Найближчим кандидатом є Ехнатон, фараон Єгипту від 1364 до 1347 року до н. е., що відкинув традиційних богів та запровадив трійцю з себе, своєї дружини Нефертіті та сонцевого диску Атона. Він збудував нове місто з багатьма храмами Атонові, склав гімни, що западають у пам'ять, та поширив дуже дивний мистецький стиль.