Розділ «Частина II»

Однак на цей час володарі (а також міністри, що узурпували владу) знайшли розв'язок. Якщо міністри-аристократи були такою самою проблемою, як володарі, що їх вони заступили, то чому не вийти поза межі держави й не залучити адміністраторів з інших держав? Цим найманим працівникам, відомим під назвою ші (зазвичай це перекладають як "джентльмени"), на те, аби стати заколотниками, бракувало політичних зв'язків. Багато з них насправді мали досить просте походження й насамперед саме тому шукали, де можна влаштуватися. Поширення ші характеризує і централізацію влади, і поширювання грамотности. Тисячі ші рипіли перами та стукали рахівницями в тихих провінційних конторах, а коли відкривалися нові вакансії, пересувалися з країни до країни.

Лише деякі щасливці ші привертали до себе увагу графів чи маркізів та підіймалися до високих посад. Цікаво, що, на відміну від західних підходів, саме ці люди, а не володарі, які їх наймали, були головними персонажами тогочасної літератури. Їх зображували мудрими радниками, що допомагали володарям досягати успіху, бо вказували їм правильний шлях. Цзо чжуань, коментар до історичних документів, зібраних близько 300 року до н. е., рясніє такими персонажами. Моїм улюбленцем є Чжао Дунь, високий міністр герцога Ліна з Цзинь. "Герцог Лін не був справжнім володарем, — каже Цзо чжуань, дещо недооцінюючи ситуацію. — Зі своєї тераси він стріляв у людей з арбалета і дивився, як вони тікають від стріл[137]. Коли йому не сподобалася страва з ведмежих лап, він вбив кухаря, що її приготував, поклав тіло у скриню й наказав жінкам пронести її через палату для авдієнцій"[138].

Чжао Дунь так багато сперечався з герцогом Ліном, що володар зрештою послав вбивцю змусити набридливого радника замовкнути. Але коли найманий вбивця на світанку дістався будинку Чжао Дуня, поважний ші, одягнений належним чином, вже сидів за роботою. Між лихом вбити таку добру людину та соромом не виконати наказ володаря вбивця вибрав єдиний гідний вихід і вчинив самогубство, розбивши собі голову об дерево.

Пригоди тривали. Герцог Лін влаштував засідку, але Чжао Дунь врятувався, коли його лакей одним ударом вбив пса, що нападав. І тут з'ясувалося, що одним з герцогових вояків був чоловік, що його Чжао Дунь кілька років тому врятував від голоду. Зрештою, як в усіх оповідях з Цзо нжуань, герцог Лін дістає свою відплату, хоча, як також часто буває в моралізаторських текстах, Чжао Дуневі соромно через те, що він не відвернув цих подій.

Втім, інші володарі (що, за припущенням, поводилися краще) досягали успіху, й про зростання їхньої влади у п'ятому сторіччі до н. е. говорять нові архітектурні стилі. Королі Чжоу будували палаци на платформах з натоптаної землі три чи чотири фути заввишки, а нові лорди пішли за вертикаллю, рухавшися до сильного порядку в найбуквальнішому сенсі, як до верхнього краю шкали. Один палац у Чу, згідно з записами, стояв на платформі заввишки п'ятсот футів, що (неймовірно) досягала хмар. Іншу, в північному Китаї, називали "Платформою, що досягає половини шляху до Неба". Володарі зміцнювали свої палаци, очевидно, побоюючися власних народів не менше, ніж ворожих держав.

Близько 450 року до н. е. східні володарі, подібно до західних, рухалися до сильнопорядкових моделей, підвищували податки, збирали постійні армії та організовували ці складні операції через чиновників, лояльних лише до них і водночас достатньо незалежних, аби пережити їхню смерть. Економіки стрімко зростали, суспільний розвиток перейшов позначку двадцять чотири бали. Західний осередок поширився, й більшу його частину об'єднала Перська імперія; на Сході відбувалися такі самі процеси. З 148 держав, що постали після падіння Чжоу 771 року до н. е., до 450 року до н. е. проіснували лише 14, і лише чотири — Цзинь, Ци, Чу та Цинь — домінували на сцені.

У четвертому розділі я запропонував уявити собі фон-Денікенових космонавтів, що близько 1250 року до н. е. передвіщали дальше поширювання осередків та появу в кожному з них однієї імперії. Якби вони повернулися близько 450 року до н. е., то, мабуть, почувалися б виправданими. Зрештою, їхній прогноз був не таким вже й неправильним. Помилка була лише в часі.

Класики

 ужинцям, мабуть, було б також цікаво побачити, що земляни втратили бажання прикидатися, ніби мають гарячі лінії до надлюдей. Протягом тисяч років боговиті королі тримали людей в ланцюгах ритуалу й прив'язували навіть найнужденнішого селянина до володарів, що доторкалися до неба, приносячи жертви на зикуратах чи масово вбиваючи бранців на цвинтарях. Але тепер, коли богоподібні королі винайшли собі нове амплуа головних виконавців, магія йшла зі світу. Грецький поет сьомого сторіччя Гесіод скаржився: "Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше? / Нині-бо плем'я існує залізне. .../ Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим, / До несмертельного роду простуючи, кинувши людство, / Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди / Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради"[139].

Але це лише один спосіб бачення речей. Інші мисленики, від берегів Егейського моря до басейну Хуанхе, почали виробляти докорінно нові погляди на способи функціювання світу. Вони говорили з периферії — і суспільної, бо здебільшого перебували на нижчих щаблях еліти, і географічної, бо здебільшого походили з маленьких держав на прикордонні влади[140]. Не треба відчаю, казали вони (менш-більш так); ми не потребуємо боговитих королів, аби вийти за межі цього загидженого світу. Порятунок наших душ всередині нас, а не в руках розбещених шалених володарів.

Карл Ясперс, німецький філософ, що наприкінці Другої світової війни намагався надати якогось змісту моральній кризі свого власного часу, називав кілька сторіч до та після 500 року до н. е. "осьовим часом". Це означає, що саме тоді сформовано вісь, навколо якої повернулася історія. Ясперс урочисто проголосив, що саме в осьовий час постала людина, якою ми її знаємо нині.[141] Праці осьового часу — конфуційські та даоїстські тексти на Сході, буддійські та джайнійські документи в південній Азії, грецька філософія та Юдейська Біблія (що її паростками є Новий Заповіт та Коран) на Заході — стали класикою, позачасовими шедеврами, що відтоді й назавжди визначили сенс життя незліченних мільйонів людей.

Це неабияке досягнення людей, що, як Будда та Сократ, писали мало чи взагалі нічого не писали. Їхні послідовники, часом дуже віддалені, записали, прикрасили чи просто вигадали їхні слова. Часто ніхто не знав, що насправді думали самі засновники. Їхні наслідувачі в зовнішній темряві щодо цього питання смертельно ворогували, збирали наради, виголошували анатеми та вироки один одному. Найбільшим тріумфом сучасної філології було виявити, що між розколами, бійками, прокльонами та переслідуванням один одного послідовники знаходили час писати та переписувати свої священні книжки так багато разів, що просіювання текстів у пошуку первісного значення практично неможливе.

Осьові тексти також дуже різноманітні. Деякі являють собою збірки неясних афоризмів, інші — розумні діялоги, ще інші — поеми, оповіді чи полеміки. У деяких текстах поєднано всі ці жанри. І як остаточний виклик усі класики згідні в тім, що їхня найголовніша тема, трансцедентна сфера поза нашим корисливим світом, неозначна. Нірвану — дослівно "гасіння", "стан свідомости, коли всі пристрасті світу задмухано, як свічку" — не можна описати, казав Будда; навіть спроби недоречні. З погляду Конфуція, рен, що часто перекладають як "людяність", був просто поза мовою. "Що більше я на нього дивлюся, то воно вище,— що глибше я занурююся в нього, то воно твердіше; я бачу його попереду, й раптом воно позаду... говорячи про нього, чи можна не вагатися?"[142] Так само, коли Сократа змушували означувати то калон — "добро", він підніс руки вгору: "...можу цьому не дати ради і коли спробую, то почуватимусь потім винним, а ви ще й посмієтеся"[143]. Все, що він міг, — це говорити параболами: добро подібне до вогню, воно створює тіні, а ми їх приймаємо за реальність. Ісус був так само ухильний щодо Царя Небес і так само полюбляв параболи.

Найнеозначнішим з усіх є дао, "Шлях", що ним ідуть даоїсти:

Шлях, що про нього можна говорити, — несправжній шлях;

Ім'я, що можна назвати, — несправжнє ім'я...

Обидвох можна назвати таємничими.

Таємниче й ще таємничіше,

Брама до всіх тонкощів![144]

Друге, щодо чого класики згідні, — це як досягти трансцедентности. В конфуційстві, буддизмі, християнстві тощо є багато чого, крім гасел на наліпках до автівок, але те, що я побачив на бампері автівки поруч із моєю улюбленою каварнею, коли писав цей розділ, добре пасувало до ситуації: "Співчуття — це революція". Живи етично, відмовся від бажань, поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — і ти зміниш світ. Всі класики спонукають нас підставити другу щоку та пропонують способи, як цього навчитися. Будда медитував; Сократ віддавав перевагу розмові; юдейські рабини спонукали вчитися[145]; Конфуцій з цим погоджувався й додавав скрупульозне спостерігання ритуалу та музику. І в кожній традиції частина послідовників схилялася до містицизму, а інша дотримувалася приземленої посполитої лінії.