Розділ «Частина II»

Чому Захід панує - натепер

Спочатку ми бачимо зміни в Асирії. Вискочень на ім'я Тиглатпаласар III, що узурпував трон 744 року до н. е., спочатку видавався дуже подібним до всіх інших претендентів, що демонстрували такі самі фокуси від 780-х років, але протягом менш ніж двадцяти років він катапультував Асирію з розваленої слабкопорядкової держави до динамічної сильнопорядкової. Тим часом, як якийсь мафіозо, що набуває легітимности, він перетворився з боса гангстерів на великого (але брутального) короля.

Його секрет полягав у тім, що від справ було усунено аристократичних Синів Неба. Замість залежати від того, чи лорди постачать військо, Тиглатпаласар створив постійну армію, що отримувала платню від нього й підлягала лише йому. Тексти, що збереглися, не містять інформації про те, як він спромігся це зробити, але якимось чином він примусив бранців війни сформувати особисту армію. Коли вона вигравала битви, Тиглатпаласар платив награбованою здобиччю своєму війську, замість ділити її з лордами. Маючи підтримку армії, він зламав владу вельмож, ввів поділ найвищих чиновників та заповнив багато посад захопленими євнухами. Євнухи мали дві переваги: по-перше, вони не могли мати синів, що претендували б на спадкові посади, а по-друге, традиційна аристократія ставилася до них з такою зневагою, що вони навряд чи могли б очолити повстання. Мало того, Тиглатпаласар надзвичайно збільшив чиновництво, що забезпечувало функціювання держави, переступив через стару еліту й створив адміністрацію, лояльну лише до нього.

Усе це чимало коштувало, тому Тиглатпаласар впорядкував свої фінанси. Замість трусити чужинців періодичними появами та вимогами виплат, він наполіг на регулярних контрибуціях — по суті, податках. Якщо король-клієнт заперечував, Тиглатпаласар призначав замість нього асирійського намісника. Наприклад, 735 року до н. е. король Ізраїлю Пеках приєднався до податкового спротиву Дамаска та інших сирійських міст (рис. 5.5). Тиглатпаласар на них "упав, наче вовк до кошар"[132]. 732 року до н. е. він зруйнував Дамаск, посадив намісника та анексував родючі північні долини Ізраїлю. Засмучені підданці Пекаха вбили його та посадили замість нього на трон проасирійського короля Осію.

Все було добре, аж поки 727 року до н. е. Тиглатпаласар помер. Осія, думаючи, що нова асирійська система помре разом із ним, припинив виплати, але Тиглатпаласарові інституції виявилися достатньо тривкими, аби витримати зміни верхівки. 711 року до н. е. новий король Асирії Салманасар спустошив Ізраїль, вбив Осію, посадив намісника й депортував десятки тисяч ізраїлітів. Від 934 до 612 року до н. е. Асирія фактично примусово переселила з одного місця на інше десь 4,5 мільйони людей. Депортовані люди поповнювали асирійські армії, будували міста та працювали на проекти, що підвищували продуктивність імперії, — перекривали річки греблями, садили дерева, доглядали оливи, копали канали. Праця людей, позбавлених майна, годувала Ніневію та Вавилон, що зросли до ста тисяч мешканців кожне, применшували раніші міста та висмоктували ресурси звідусіль навколо себе. Суспільний розвиток стрибнув вгору, на 700 рік до н. е. Асирія була сильнішою за будь-яку іншу державу за всю попередню історію.

Чи змінив Тиглатпаласар перебіг історії, коли збезголовив колапс у восьмому сторіччі? Був час, коли історики без вагань відповідали на це запитання схвально, але тепер більшість не наважуються приписувати так багато волі однієї великої людини. У цьому випадку вони, мабуть, мають рацію. Тиглатпаласар міг бути великим, якщо саме так ми хочемо назвати його за жорстокість, але він не був унікальним. Наприкінці восьмого сторіччя до н. е. володарі бачили в централізації розв'язок усіх своїх негараздів. У Єгипті нубійці з теперішнього Судану знов об'єднали країну навіть раніше, ніж Тиглатпаласар захопив асирійський трон, і протягом наступних тридцяти років запроваджували реформи, що він би схвалив. Близько 710-х років до н. е. те саме робив навіть король маленької Юдеї Езекія.

Все це видається не зміною історії завдяки одному генієві, а розпачливими спробами людей випробувати будь-які ідеї, що спадають на думку, та перемогою найліпших розв'язків. Стояло питання централізації чи загибелі. Володарів, що не спромоглися встановити контроль над місцевими провідниками, розбили ті, хто зміг це зробити. Езекія, занепокоєний щодо Асирії, почувався зобов'язаним зміцнювати Юдею. Синаххериб, новий король Асирії, занепокоєний міццю Езекії, почувався зобов'язаним його зупинити. 701 року до н. е. Синаххериб спустошив Юдею та вивів з неї людей. Він не зруйнував Єрусалим чи то тому, що асирійців вразив янгол (як каже Юдейська Біблія), чи тому, що Езекія погодився платити більшу данину (як каже літопис Синаххериба).

У будь-якому разі перемога поставила Синаххериба перед обличчям суворої нової реальности: кожна війна, що її вигравала Асирія, продукувала нових ворогів. Коли Тиглатпаласар на початку 730-х років до н. е. анексував північну Сирію, проти нього зорганізувалися Дамаск та Ізраїль; коли Салманасар між 732 та 722 роками до н. е. переміг Дамаск та Ізраїль, на передовому краї опинилася Юдея; приборкання Юдеї 701 року до н. е. зробило погрозою Єгипет, отже, у 670-і роки Асирія спустошила долину Нілу. Проте Єгипет виявився надто великою країною, і, коли десятьма роками пізніше асирійці пішли, на всіх їхніх кордонах накопичувалися проблеми. Зруйнувавши Урарту, свого головного ворога на півночі, вони відкрили себе до грабіжницьких нападів з Кавказу; перемігши Вавилон, свого головного ворога на півдні, вони мусили воювати з Еламом, що містився далі на північний схід; а зруйнувавши у 640-ві роки до н. е. Елам, вони просто уможливили загрозу від мідійців з гір Заґрос та дозволили Вавилонові відновити свою силу.

У впливовій книжці Піднесення та падіння великих держав історик Пол Кенеді з Єльського університету доводить, що протягом останніх п'ятисот років потреба вести великі війни постійно змушувала європейські держави надмірно поширюватися й цим їх послаблювала аж до руйнації. Попри стрибок до сильнопорядкової моделі з великими потоками прибутків, професійною армією та чиновництвом, попри перемоги над усіма суперниками, Асирія через таке імперське поширювання закінчила як гарна дитина з яскравої обкладинки. Близько 630 року до н. е. вона скрізь відступала, а 612 року до н. е. союз мідійців та вавилонців спустошив Ніневію та поділив імперію.

Раптове падіння Асирії повторило картину, що ми бачили в четвертому розділі, — військові перевороти збільшують осередок і дають периферійним народам шанс пробити собі шлях всередину. Мідія адаптувала багато асирійських інституцій та політик; Вавилон знову набув великої могутности; Єгипет спробував перестворити свою давно втрачену імперію в Леванті. Боротьба за каркас Асирії також підтримувала експансійну динаміку. Централізація Мідії перетворила на грізну силу інший периферійний народ, персів південно-західного Ірану. 550 року до н. е. перський полководець Кір подолав мідійців, що своєю міжклановою боротьбою зробили його шлях гладкішим. (Мідійський король досить по-дурному доручив командувати армією, відрядженою проти Kipa, полководцеві, що його він до того змусив їсти тіло власного вбитого сина. Полководець негайно перейшов на бік суперників, армія розвалилася, й Кір взяв гору.)

Перські володарі так само, як до того асирійські королі, вірили в свою боговиту місію. За їхніми уявленнями, ахеменіди були представниками земних інтересів Агурамазди, бога світла й правди, в його вічній борні з темрявою та злом. Вони самі себе переконали, що боги інших народів бачили справедливість їхньої справи та хотіли їхньої перемоги. Отже, коли Кір 539 року до н. е. взяв Вавилон, він проголосив (очевидно, щиро), що зробив це, аби звільнити вавилонських богів від розбещених володарів, що їх нехтували. Коли він пішов далі й відправив юдеїв назад до Єрусалима, звідки вавилоняни забрали їх у рабство 586 року до н. е., автори Юдейської Біблії навіть підтвердили Кірову високу самооцінку. Їхній бог, як вони писали, звертався до Kipa: "Мій пастирю... мій помазанцю... Я міцно тримаю тебе за правицю, щоб перед обличчям твоїм повалити народи, і з стегон царів розв'яжу пояси, щоб відчинити двері перед тобою..."[133].

Кір повів свої армії до Егейського моря та кордонів теперішніх Казахстану, Афганістану та Пакистану. Його син Камбіс завоював і утримав Єгипет. Потім, згідно з оповіддю, химерною, як у Сима Цяня, 521 року до н. е. трон захопив його далекий родич Дарій. За грецьким істориком Геродотом, Камбіс неправильно витлумачив свій сон, нібито його брат Смердис готував проти нього заколот, і наказав таємно його вбити. Тоді, на лихо Камбісові, жрець — теж Смердис на ім'я й дуже подібний обличчям до вбитого Смердиса — захопив трон, прикидаючися справжнім Смердисом. Камбіс скочив на коня й кинувся додому, де виявив шахрайство (разом із фактом, що він вбив рідного брата), але випадково поранив собі стегно й помер. Тимчасом фальшивого Смердиса викрили, коли одна з його дружин сказала, що він не має вух (вуха фальшивому Смердисові відтяли за якусь давнішу провину). Тоді семеро аристократів вбили фальшивого Смердиса й почали змагатися за трон. Кожен привів до вибраного місця коня, і той з них, чий кінь на світанку заірже першим, мав стати королем. Виграв Дарій (шахрайським шляхом).

Дивовижно, що цей спосіб обирати короля виявився не гіршим за інші[134], а Дарій швидко довів, що він новий Тиглатпаласар. Він так ефективно довів до максимуму данину зі своїх володінь із десь 30 мільйонами підданців, що Геродот пише: "Перси кажуть, що Дарій був для них купцем... бо улаштував усе як купець"[135].

Дарій ішов за грошима, що тягли його на захід, де піднесення суспільного розвитку відродило Середземноморську прикордонну смугу. Близько 500 року до н. е. торгівці, що працювали на себе, а не на палаци чи храми, створили гнучку економіку й так понизили вартість морських перевезень, що мали змогу заробляти на доправлянні не лише предметів розкошів, а й масових товарів, зокрема харчів. Близько 600 року до н. е. народ Лідії в західній Анатолії почав ставити штампи на виливках металу, аби гарантувати їхню вагу, і на часи Дарія ця новація, монетна система, дістала загальне визнання й далі пришвидшила розвиток комерції. Стандарти життя зростали: на 400 рік до н. е. середньостатистичний грек споживав десь на 25-50 відсотків більше, ніж його попередники трьома сторіччями раніше. Будинки побільшали, харчування стало різноманітнішим, люди жили довше.

Дарій вийняв з цієї середземноморської економіки затичку — найняв фінікійців до першого перського флоту, прорізав Суецький канал, що з'єднав Середземне та Червоне моря, захопив контроль над грецькими містами. Згідно з Геродотом, він посилав шпигунів до Італії й навіть подумував, чи не напасти на Картаген.

На 486 рік до н. е., коли Дарій помер, західний суспільний розвиток був на добрих 10 відсотків вищий за двадцять чотири бали, рівень 1200 років до н. е. Іригаційне землеробство в Єгипті та Месопотамії постійно збільшувало врожаї; Вавилон мав десь 150 000 мешканців (за словами Геродота, місто було таке велике, що, коли його захопив Кір, новина досягла деяких околиць лише за кілька днів); перські армії мали так багато вояків (знов згідно з Геродотом), що вони випивали цілі річки. До того ж, як ми вже бачили, приблизно кожен десятий чоловік в Атенах вмів написати своє ім'я.

Східні рахунки також наближалися до двадцяти чотирьох балів, набирали темпу процеси переструктуровування та централізації держав, дуже подібні до тих, що відбувалися на Заході від восьмого сторіччя до н. е. Падіння адміністрації Чжоу від 771 року до н. е. було сумнівним подарунком володарям колишніх васальних держав. Вони дістали свободу воювати один з одним, чим скористалися дуже радо, але на цьому розпад не припинився. Герцоги та віконти досі були несумлінними васалами, мали зобов'язання перед Чжоу й водночас спекулювали на тому, що Чжоу залежали від їхньої військової допомоги. Тепер виявилося, що їхні власні аристократи були так само несумлінними, як вони. Здолати аристократів можна було, привівши до держави чужинців, як це зробив Тиглатпаласар, коли наповнив свою армію військовими бранцями. У сьомому сторіччі чотири великі держави на периферії Чжоу (Цзинь, Ци, Чу та Цинь, див. рис. 5.2) почали так чинити й набули потужности.

Вже 690 року до н. е. Чу, менш скуті аристократичними нормами ери Чжоу, ніж держави долини Хуанхе, створили нові адміністративні одиниці з керівниками, що несли відповідальність безпосередньо перед палацом. Інші Держави наслідували цей приклад. У 660-і роки до н. е. маркіз Сянь, володар Цзинь, випробував радикальніший розв'язок: повбивав голів провідних родин своєї держави та призначив міністрів, що мали, як він сподівався, бути слухнянішими. Цей приклад інші держави наслідували теж. 594 року до н. е. маркіз Сюань з Лу знайшов інший спосіб обійти своїх перів. Він скасував трудові повинності селян перед місцевими лордами, фактично дав землеробам право вільно користуватися землею, що вони обробляли, а натомість ввів військову службу та податки, що надходили безпосередньо до нього. Не варто навіть повторювати, інші держави притьмом взялися наслідувати й таку стратегію.

Так само, як на Заході, володарі усучаснювалися, створювали більші армії, вели жорстокіші війни й наживали капітали на економічному зростанні. Селяни, що більше дбали про поліпшення землі, коли вона була їхньою власністю, підвищували врожаї, селекціювали краще зерно та вкладали гроші у плуги, запряжені биками. Поширювалися залізні землеробські знаряддя, а в п'ятому сторіччі до н. е. ковалі навчилися користуватися міхами й нагрівати залізо до 2800°F, температури топлення й придатности до виливання[136]. Ремісники з У навіть варіювали вміст вуглецю в залізі й виробляли справжню сталь.

Міста зростали вибухово — у Ліньцзи в Лу близько 500 року до н. е. мешкали десь п'ятдесят тисяч людей і так само, як на Заході, їхній попит заохочував купців привозити харчі. 625 року до н. е. один з міністрів Лу скасував пункти перевірки на кордонах і спростив торгівлю. Розквітала комерція, пов'язана з водним транспортом. Цзинь та двір Чжоу в Лої незалежно від Заходу ввели бронзові монети. Інша паралель із Заходом — економічне піднесення підвищувало рівень життя й водночас збільшувало нерівність. Ставки податків ішли вгору, від 10 відсотків на початку шостого сторіччя до 20 відсотків сторіччям пізніше. Лорди будували в своїх палацах крижані будинки, селяни потрапляли в боргову кабалу.

Коли на Заході в шостому сторіччі до н. е. почалася економічна експансія, королі вже перепідтвердили свою владу. На Сході, навпаки, зростання лише загострило проблеми володарів, бо міністри, що заступали своїх кланових лордів, зазвичай самі мали потужний родовід. До того ж положення міністрів часто давало їм змогу повніше скористатися результатами зростання, тому перевороти виникали досить регулярно. 562 року до н. е. три родові лінії міністрів Лу обмежували можливості маркіза, аж поки 480 року до н. е. один з них не перебрав володарювання в державі. У Цзинь міністри вели п'ятдесятирічну громадянську війну на три фронти й 453 року до н. е. поділили державу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чому Захід панує - натепер» автора Морріс Іен Меттью на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина II“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи