Розділ «Частина II»

Корінні мешканці часом чинили опір. Деякі, як-от племена Етрурії та Сардинії в Італії, вже до приходу колоністів мали міста та торгівлю на далекі відстані. Тепер вони почали будувати великі міста та пам'ятники, організовувати слабкопорядкові держави, інтенсифікувати землеробство. Вони створювали абетки за грецьким взірцем (що його греки запозичили в фінікійців між 800 та 750 роками до н. е.). Ці абетки було легше вивчати та використовувати, ніж більшість ранніх способів письма, бо останні потребували сотень знаків, кожен з яких відповідав складові з голосної та приголосної. Вони були також значно зручнішими за єгипетські єрогліфічні чи китайські письмові системи, що потребували тисяч знаків, кожен з яких передавав окреме слово. За певними здогадами, у п'ятому сторіччі до нової ери 10 відсотків атенських чоловіків могли прочитати прості записи чи написати власні імена. Це набагато більше, ніж будь-де на Сході чи Заході в усі давніші часи.

Про поширювання міст, держав, торгівлі та писемности в Європі першого тисячоліття до нової ери ми знаємо значно більше, ніж про поширювання землеробства за чотири чи п'ять сторіч до того (див. обговорення у другому розділі), але аргументація щодо того, що відбувалося в кожному випадку, на диво подібна. Деякі археологи твердять, що в першому тисячолітті до нової ери колонізація зі східного Середземномор'я спричинила піднесення міст та держав далі на заході; інші відповідають, що корінні народи перетворили власні суспільства, опираючися колонізації. Представники другої групи, здебільшого науковці молодшого віку, часом звинувачують першу групу в проектуванні на стародавній світ ностальгії за самопроголошеними цивілізаційними місіями сучасних колоніяльних режимів. Водночас деякі представники першої групи, здебільшого старшого віку, відповідають, що їхні критики більше зацікавлені виступити в ролі захисників пригноблених, ніж з'ясувати, що було насправді.

Взаємне навішування наличок є доволі поміркованим порівняно зі страстями, що киплять в археології Ізраїлю (хоча, наскільки мені відомо, поки що ніхто не потребує охоронця), але за стандартами чемности класичної наукової спільноти ці суперечки доволі різкі. Вони затягли й мене, отже, у спробі зрозуміти суть питання я провів літні сезони від 2000 до 2006 року на розкопках поселення під назвою Монте Поліцо в Сицилії[129]. Між 650 та 525 роками до н. е. це було містечко корінного народу, що його називають еліми. Воно розташоване так близько до фінікійських та грецьких колоній, що їх можна побачити з вершини нашого пагорба. Відтак це ідеальне місце, де можна перевірити конкурентні теорії щодо колонізаційного чи місцевого розвитку як спонуки піднесення Середземноморського регіону. По сімох роках збирання, копання, просіювання, підраховування, зважування та з'їдання надвеликих порцій пасти наш висновок такий: вплинули обидва чинники.

Звичайно, це практично той самий висновок, що й вислід археологічних досліджень поширювання землеробства тисячами років раніше. У кожному випадку суспільний розвиток зростав і в осередку, і на периферії навколо нього. Торгівці та колоністи полишали осередок, чи тікаючи від суперників, чи піддавшися спокусі випробувати нові нагоди, а деякі люди на периферії активно наслідували досвід осередків чи незалежно створювали власні версії. Як наслідок у перебігу засвоювання на периферіях, коли люди додавали власні викрути та відкривали для себе переваги відсталости, вищі рівні суспільного розвитку поширювалися поза осередок, накладалися на давніші системи та зазнавали трансформацій.

В Монте Поліцо місцеві ініціятиви були, очевидно, важливі. Крім усього іншого, ми вважаємо, що наше поселення зруйнували еліми з Сеґести, що в шостому сторіччі до н. е. створили власне місто-державу. Прибуття грецьких колоністів також було критичним, бо формування сеґестійської держави багато в чому було відгуком на грецькі претензії на землю і ввібрало дуже багато рис грецької культури. Сеґестійські аристократи намагалися бути грекам серйозними суперниками й запозичували заради цього грецькі практики. У 430-і роки до н. е. вони збудували такий досконалий храм у грецькому стилі, що багато істориків мистецтва вважають, що було запрошено архітекторів, аби вони спроектували Партенон в Атенах. Мало того, сеґестійці долучили себе й до грецької мітологїї: вони (подібно до римлян) оголосили себе нащадками Енея, втікача з переможеної Трої. Близько п'ятого сторіччя до н. е. колоніяльні міста в західному Середземномор'ї, як-от Картаген (фінікійське поселення) та Сіракузи (грецьке), конкурували з будь-ким зі старого осередку. Суспільний розвиток етрусків не надто відставав, а десятки груп, подібних до елімів, не надто сильно від них відставали.

Доволі подібний процес, руйнація держави в осередку та експансія на периферію, зі зростанням населення розгорнувся також і на Сході. Близько 810 року до н. е. Сюань, король Чжоу, втратив контроль над своїми лордами, що багатшали та сильнішали й бачили дедалі менше причин з ним кооперуватися. Столиця Сюаня в рівнині Чжоу занурилася у конфлікти між різними партіями, а нападники з північного заходу глибоко вдиралися в його королівство. Коли 781 року до н. е. трон успадкував Ю, син Сюаня, він спробував зупинити гниття. Очевидно, він планував з'ясувати стосунки зі своїми сердитими васалами та батьковими надто могутніми міністрами, що, можливо, змовилися з найстаршим сином Ю та мамою хлопчика.

Тут оповідь перетворюється на щось на кшталт народної казки, що ними рясніють давні джерела. Сима Цянь, великий історик першого сторіччя до нової ери, переповідає химерну казку про те, як ранній король Чжоу одного разу відкрив тисячолітню коробку з драконячою слиною, а з неї вилізла чорна рептилія. З причин, що їх Сима Цянь полишає нез'ясованими, король наказав кільком палацовим жінкам оголитися та кричати на чудовисько. Замість втекти, воно запліднило одну з жінок, що народила від рептилії доньку, а потім її полишила. Інше подружжя, що тікало зі столиці Чжоу від королівського гніву з зовсім іншого приводу, забрало цю зміїну дитину до Бао, однієї з повсталих васальних держав королівства Чжоу.

Родзинкою цієї дивної оповіді є те, що 780 року до н. е. народ Бао вирішив спробувати налагодити стосунки з королем Ю й послав йому за молодшу дружину драконову доньку, тепер молоду красуню на ім'я Бао Сі. Ю був від цього дуже щасливий, і наступного року Бао Сі народила йому сина. Мабуть, саме це спричинило бажання Ю позбутися старшої дружини та свого первістка.

Із Ю все було добре до 777 року до н. е., коли його син втік із заслання до іншої неспокійної держави, а найстарший міністр Ю приєднався там до хлопчика. Водночас група васалів об'єдналася з людьми з північного заходу, що їх Чжоу називали жунами (що означає ворожі чужинці).

Король Ю, байдужий до цього всього, займався нагальнішою проблемою: як розсмішити Бао Сі (враховуючи її походження, не дивно, що вона не мала почуття гумору). Видавалося, що був лише один ефективний спосіб. Попередники Ю встановили сторожові вежі на випадок нападу жунів, щоб барабани та вогнища могли попередити лордів, аби вони разом із супроводом поквапилися на допомогу. Сима Цянь пише:

Король Ю запалив сигнальні вогні та бив у великі барабани. Позаяк сигнальні вогні належало запалювати лише тоді, коли нападники вже близько, лорди прийшли, але нападників не було, й пані Бао Сі голосно засміялася. Король дуже тішився з цього, тому він запалював маяки кілька разів. Зрештою, багато лордів вже не хотіли приходити, позаяк не було певности, що допомога справді потрібна.[130]

Король Ю був першим із хлопчаків, що полюбляли кричати "вовки", і, коли 771 року до н. е. жуни справді напали разом з повсталими шень, багато лордів зігнорували сигнальні вогні. Бунтарі вбили Ю, спалили його столицю і посадовили на трон його сина-вигнанця з титулом король Пін.

Цю історію важко сприймати надто серйозно, але чимало істориків вважають, що вона зберігає згадку про реальні події. Може видаватися, що У 770-і роки до н. е., те саме десятиріччя, коли єгипетські та асирійські володарі втратили контроль, на Китай разом впали зростання населення, відродження місцевої влади, династійна політика та зовнішні тиски, що спричинили навіть ще крутіший спад монархії.

771 року до н. е. васали, що полишили короля Ю на його власну долю, хотіли, можливо, лише продемонструвати свою силу, посадити Піна як підставну особу та далі ігнорувати монархію. Їхнє рішення позакопувати бронзовий ритуальний посуд по всій долині Вей, де археологи від 1970-х років знаходять його у величезних кількостях, свідчить про те, що вони планували повернутися одразу по тому, як жуни підуть зі здобиччю, награбованою в палаці Ю. Але якщо вони думали саме так, то дуже сильно помилялися. Жуни прийшли й залишилися, а лорди були змушені призначити короля Піна головою уряду на засланні в Лої в долині Хуанхе[131]. Скоро виявилося, що король Чжоу, що міг би бути Сином Неба, став неспроможним будь-що робити, коли втратив маєтки в долині Вей, а тоді графи Чжен, найсильніші з "васалів", почали тестувати своїх колишніх королів. 719 року до н. е. один граф взяв спадкоємця трону заручником; 707 року до н. е. інший граф навіть вбив короля стрілою.

Близько 700 року до н. е. двір Чжоу майже не мав стосунку до герцогів, графів, віконтів та маркізів колишніх колоній (одне давнє джерело каже, що їх було вже 148). Провідні "васали" далі казали, що діють від імени короля Чжоу, але насправді билися один з одним за першість і, не питаючи свого начебто володаря, укладали й розривали угоди на свій розсуд. 667 року до н. е. маркіз Хуань з Ци, що тимчасово мав перевагу, навіть зібрав своїх суперників на конференцію, де вони визнали його своїм провідником (хоча й далі воювали з ним та з усіма іншими). Наступного року маркіз Хуань так залякав короля Чжоу, що той призначив його ба, "сюзереном", що мав (теоретично) представляти інтереси Чжоу.

Маркіз Хуань заробив таке становище здебільшого тим, що захищав слабші держави від нападів народів, що їх вони вважали чужими, — жуни та ді на півночі та групи, відомі, як мань, на півдні. Проте головний (і, безперечно, ненавмисний) наслідок цих війн був доволі подібний до фінікійської та грецької колонізації західного Середземномор'я — жуни, ді та мань посунули до осередку й надзвичайно його збільшили.

У сьомому сторіччі до н. е. держави, розташовані уздовж північного краю осередку, залучили жунів та ді до союзу й закріпили його шлюбами. Багато лідерів жунів та ді вивчили літературу Чжоу й свідомо приєднувалися до прикордонних держав, як-от Ци, Цзинь та Цинь, що значно побільшали. У сьомому сторіччі частина мань у війнах з Цзинь та Ци створили на півдні свою велику державу, Чу. Близько 650-х років до н. е. Чу була повноправним членом міждержавної спільноти, її представники брали участь у конференціях і, великою мірою подібно до сеґестійців та римлян за Заході, що оголосили себе нащадками Енея, провідники Чу почали казати, що вони, так само як інші держави східного осередку, колись були колонією Чжоу. Окрема матеріяльна культура Чу, що поєднувала осередкові елементи з південними, постала близько 600 року до н. е.

Чу набули такої могутности, що 583 року до н. е. держава Цзинь вирішила укласти союз з іншими народами мань і збудувати ворожий табір в тилу Чу. 506 року держава У, учасниця цього союзу, набула такої сили, що спромоглася розтрощити армію Чу. Фактично вона стала такою сильною, що 482 року маркіз Цзинь поступився статусом ба віконтові Фучаю з У — а той, подібно до королів Чу, одразу почав претендувати на походження з Чжоу. Але натоді набула могутности ще одна південна держава, Юе. Її віконти намагалися здолати короля У ідеологічно й проголосили своє походження від династії Ся, найдавнішої з усіх. 473 року до н. е., після того, як віконт Фучай з У повісився, коли військо Юе оточило його столицю, віконт Юе перебрав на себе місце/титул ба. Попри політичний розпад східний осередок поширювався так само драматично, як і західний.

У напрямі до сильного порядку

 еріод 750-500 років до н. е. був поворотним, коли повороту історії не було. 750 року до н. е. західний суспільний розвиток досягав двадцяти чотирьох балів, саме того рівня, де він був напередодні великого колапсу 1200 років до н. е.; те саме відбувалося на Сході близько 500 років до н. е. Так само, як близько 1200 років до н. е., клімат змінювався, народи мігрували, конфлікти загострювалися, нові держави долучалися до осередків, а старі держави розпадалися. Цілком можливі були й нові колапси, проте натомість обидва осередки реструктурувалися й розвивали економічні, політичні та інтелектуальні ресурси, що давали змогу впоратися з новопосталими викликами. Саме це робить рисунок 5.1 таким нудним — і таким цікавим.