Розділ «Воля!!»

— Ну, що «але»? Поліція є на те, щоб людям помагати! це не є НКВД!

І ми пішли. Мої колеґи помалу за мною, я з рації мого проєкту на самому переді. Поліційна станиця чиста, всюди порядок, як звичайно у німців. Самі молоді люди, мабуть теж військові, такі самі, як ми. Чемні, цілком не та німецька поліція, що була ще так не давно. Скерували нас до бюра документації. Я розказав нашу справу молодому урядовцеві в цивільному одязі. Йшлось про те, що ми вже знайшли працю в американців і хочемо дістати наші документи з фірми «Людвік». Цілком просто. Німецький поліцист потелефонував цілком просто до цієї фірми. Ми слухали всієї розмови. Хтось там у фірмі шарпався, мовляв вони нас потребують. Поліцист заакцентував дещо свій голос і сказав дуже виразно і дуже чітко, що він хоче мати наші документи і що він посилає нас з поліцистом туди.

— Ферштанден?

Фірма «Людвік» складалась з німців теж і вони очевидно «ферштанден». Нам приділено поліциста і урядовець махнув рукою. Сказав нам чекати тут, списав наші прізвища і послав поліциста самого туди. Ми почекали з годину, поліцист приїхав і привіз наші папери. На поліції нам побажали щастя і ми, подякувавши, вийшли, як справді вільні люди.

— Які німці тепер чемні, диви-но…!

— Мусять направити все те, що наробили під час війни.

— Нехай стараються, але ледве чи їм вдасться…!

Найближчої неділі вибралось нас трьох на відвідини до табору Карльсфельд. На залізничній станції в Мюнхені несподівано зустрів я свого чотового ппор. Филипа Трача, з яким я розпрощався ще на фронті після його поранення і перед його виїздом до шпиталя. Ми звітались, як старі приятелі, забулись всі наші дрібні непорозуміння, які завжди бувають там, де багато людей мусить перебувати разом та ще у фронтових відносинах. Поговорили ми про наші переживання доки не надійшов мій поїзд. Тепер вже не трудно буде із друзями зійтись, вже не війна, можна буде їздити куди хочеш.

В Карльсфельдському таборі попали ми на свято. Це була неділя 17 березня і в таборі саме відбувалась академія в честь Тараса Шевченка. Не перша це була в моєму житті академія, але перша, що мені справді подобалась. Все було задумане і виконане імпозантно. Величезний мішаний хор із такими солістами, як Руснак, Голинський, Тисяк, Рейнарович та інші. Програма була на високому рівні, промова була коротка і до речі. Кінчалась словами: маймо надію, Бог із нами…!

Якось відрадніше стало на душі. Ми таки дивний народ: якщо хочемо, то вміємо все зробити, а коли нам не хочеться, то здох пес. Якби так у нас не так солом'яний вогонь, а витривалість у змаганні до наших ідей, ми ніколи не потребували б виїздити на еміґрацію. Інші їхали б…

Між публикою після академії зустрів я деяких знайомих і від них дізнався, що мій вуйко перебуває в Реґенсбурґу і я постановив наступної неділі поїхати туди.

Та склалось інакше. Вночі ми вернулись до Мюнхену, до нашого табору, щоб відпочати, бо в понеділок треба було до праці. До цієї роботи ми набрали вправи, нас визнали навіть за дуже добру команду. А ми наситились, набрались сил і все йшло нам легко. На роботі, як звичайно, їли і відпочивали і заробляли кальорії на пізніші дні. В середу 20 березня після повернення з праці один із моїх таборових товаришів сказав мені, що він був у Червоному Хресті на Дахауерштрассе і якась там пані питала за мною. Урядовець заявив їй, що є звільнені з полону, але що такого прізвища він не бачить на списку, помимо того, що ми всі зареєструвались там таки першого дня. Тоді мій товариш підступив до цієї пані, поінформував її, що знає мене, що ми разом працюємо, що живемо в одному таборі, що я здоров і все в порядку. Ця пані до нього гарно усміхнулася, як він переказував мені з подробицями, і просила переказати мені, що в п'ятницю вона в Червоному Хресті, вона приїде по мене. Але мій товариш забув спитати про її прізвище, а вона сама йому не сказала і для мене таємниця тривала аж до п'ятниці. Заходив я в голову, яка це пані могла бути, тобто котра із моїх дівчат…? Опис мого товариша був такий хаотичний, що ніяк не вгадав я. Каже він, пристійна, гарна, гарні очі.

— Якого кольору? — питаю.

— Бігме не пам'ятаю!

— А яке волосся?

— Бігме не пам'ятаю!

— Най тебе чорт забере! Маєш очі?

— Маю! Задивився, така гарна пані…!

Говори з ним. В п'ятницю не пішов я вже до праці, а поїхав до Мюнхену, просто до Червоного Хреста. Чекаю на свою паню, чекаю, дивлюсь на годинник, дивлюсь на двері, нема жадної пані. Біля полудня входить хтось, дивлюсь, далебі, мій шваґер!

— Звідкіля ти тут взявся! — верещу, цілуємось, трясемо долоні і' б'ємо себе по плечах. — Я тут чекаю на одну паню, як тільки полагоджу, фалюємо обидва…