Розділ «Воля!!»

— Нє вольно паліць!!

— Чому? — питаю спокійно.

— Нє вольно!! Такі єст розказ!!!

Я думав на цьому покінчити дурну справу, але мої стрільці не втерпіли. Чую, перешіптуються щось там між собою. Я сидів біля самого конвоїра і так собі думаю, що моєму сусідові, товаришеві полону так тісно сидіти, чи яка біда, що він весь час напирає на мене. Відсунувся я злегка, та де, він дальше натискає. Відчув я, що ціла лава тисне. Посунувся я ще більше і притис вартового до дошки. Тиснуть далі. Відсунувся я ще трошки, а в автомашині хоч око виколь, нічого не видно. Я чую, що тисну вже порядно, чую, що вартовий далі не має куди посуватися. Раптом цілком інший тон:

— Пановє, дайцє спокуй, я теж хце жиць, я мам жоне і дзєці, як хцецє, можецє паліць, можецє паліць…!

— О, то хтось змінив вже наказ…? — питаю.

— Нє, нє, вшистко в пожондку, пальцє, пальцє!!

Зробилось місце і вже всі сиділи знов вигідно. Хлопці позакурювали, закурив і конвоїр, ще й потрактував найближчих біля себе. Дивний той світ, не покажеш п'ястука, не дістанеш нічого, кожний тобі буде їздити по носі! А покажеш — і ти вже свій, ти вже належиш до упривілейованої групи… Ясна і недвозначна наука. Тільки чому нам так важко вивчити?

Після півночі заїхали ми до Вайден. Таки зараз же, без перерви, завантажили нас до критих, вантажних вагонів на залізничній станції, але дверей нам не закривали, ми замкнули їх самі, бо було холодно. Навколо поїзду, ще на станції всю ніч ходили поляки-вартові. Ранком рушили ми в дальшу дорогу. Помалу, бо помалу, але доїхали до станції Аллях біля Мюнхену. Тут ми вивантажились та на прощання отримали по одному пакетикові американської залізної порції, цієї славетної «С»-рейшен і з тим пустили нас наші добродії в світ. На станції вештались якісь німецькі цивілісти, що дивились на нас неменше уважно, як ми на них. Виявилось, що це представники Арбайтсамту /бюра праці/, та різних німецьких та німецько-американських фірм, яким було треба дешевого робітника. Кажуть, що історія не повторяється. Ми приїхали до Кафи, Трапезунту і Синопи… Цікаво тільки, чи будуть нам заглядати в зуби. На щастя, з моїми я зробив порядок! І вірте мені, так воно відбувалось, як на турецьких невільничих ринках. Кожен з представників приглядався нам уважно, як коровам на торговиці і старався вибрати собі найміцніших і найздоровіших на вид людей. Малощо бракувало, були б заглядали і в зуби. Велика група, в яку і я попався, була приділена до фірми «Людвік», завданням якої було відбудовувати знищений війною Мюнхен. Наші посвідки звільнення з полону забрав представник фірми, а ми залишились як звичайне бидло в його руках. Куди дітися без особистого документу у повоєнній Німеччині? Не так я собі уявляв свій вихід на волю, але я вже переконався, що в житті майже нічого не діється так, як чоловік собі уявляє. Хоч деяким нашим хитрунам вдалось дістати свої посвідки на свої власні руки — за американські папіроски. Таким щасливцем став і Микола Филипович, але мені не вдалось переконати мого «власника», що це і для нього і для мене найкращий «бизнес». Нашу групу завантажили в автомашини фірми «Людвік» і повезли до німецького табору біженців, зараз же недалеко Мюнхену.

І так 28 лютого 1946 року формально я вийшов на волю, а неформально, але дуже дійсно прив'язали мене до цілком мені чужої фірми, на чужій землі, на чужій для мене роботі. І куди я попав в найближчу хвилину? Не повірите: до бараків, з яких я щойно вийшов… на волю! В кожній кімнаті було дванадцять поверхових ліжок. Це вже не були ліжка в полоні, це були…вільні ліжка. На кожному був скупий сінник із соломи і дешевенький німецький коц. Але це все було вже вільне, це було не в полоні. Не знаю, чи хотів я плакати тоді, чи сміятись, не пам'ятаю. Роздали нам харчові картки на тиждень наперед. На ці картки можна було дістати сніданки, обіди і вечері в кухні, а теж сухі харчі в магазині, тільки що за цим всім треба було довго вичікувати в черзі, а приділи були дуже скупенькі. Весь табір був переповнений німецькими родинами, які утікали з Чехії і зі Шлезька, звідкіля безцеремонно, за німецькою власною рецептою виганяли їх чехи і поляки. Багато було маленьких дітей, які чинили несамовитий крик перед обідом, бо були дуже голодні, а по обіді, бо вже були ситі і мали силу. Другого вечора, пізнім вечором, заки я вснув, зробив я підсумок рахунків зисків і втрат, для себе самого. Втратив я добрі американські харчі, які вже давали в полоні останніми часами, втратив спокій, більшість товаришів і почуття споєної єдности, що в'язала нас усіх в полоні. Що я зискав…? Волю, яка не буде моєю, бо моя карта звільнення була в руках компанії і я став тільки примусовим робітником на волі, щось як ці нещасники в Сибіру, що їх большевики випускають з таборів після 25-и років каторги без браку дозволу вертатися додому, а заставляють працювати там таки на місці, як… «вільні».

По обличчях моїх товаришів бачив я, що вони цілком такою зміною не були захоплені. Ми перейшли на «німецьку економію», тобто на повсякчасний брак всього потрібного, почали діставати ми німецькі харчі, які нам цілком не смакували, але ми мусіли їсти, бо нічого іншого не було можна дістати — без грошей. До праці нас якось ніхто не кликав і ми цілими днями лазили по таборі, шукаючи вітру в полі. Дехто відважився на пробу поїхати без документів до Мюнхену, вернулись щасливо, ніхто їх не чіплявся. Встигли при цьому відшукати Український Червоний Хрест при Дахауерштрассе, а також Український Комітет при Розенгаймерштрассе, там же вони й пореєструвались. Довідались також про американську фірму «Індіяна», яка розладовувала поїзди із харчами і дізнались при цьому, що ця фірма приймала до праці тільки чужинців, німців не приймали взагалі. Деякі з наших хлопців після кількадневного розвідування зуміли вкрутитись туди на працю і повернувшись до нашого табору стали розказувати чудеса того крою, що нам, безробітним і голодним стала слинка текти на саму згадку. Тоді то вирішив і я піти попробувати щастя, бо й чого сидіти на одному місці? Когось побачу, з кимось познайомлюсь, щось розвідаю. Варто було й бачити повоєнну Німеччину, що лежала як Фенікс у своїх власних попелах. Товариші мене поінформували, що в цій фірмі не приймають також колишніх військових, тільки цивільних біженців. Зі мною пішло нас ще кілька таких самих як я, «на пробу». Знайшли ми канцелярію цієї фірми, всі там ходили в шапках на головах, не було ні сліду німецької бюрової атмосфери. До праці приймав людей якийсь москаль, здоровенний, випасений і мало культурний, як всі вони зрештою. Розкидав паперами наліво і направо, як нібито великий урядовець при незвичайно важкій і важливій роботі і матюкався весь час, користуючись цим, що присутні американці не розуміли ні слова. Його завданням було перепитати робітника і видати свою опінію, прийняти його чи не прийняти. Решту полагоджували інші, вже на самій роботі. Він знав тільки три питання: прізвище, звідкіля і чи служив при війську. Кожен з нас не був ніколи при війську, до Німеччини вивезений силоміць, документи втратив під час бомбардування, навіть німецької мови не знаємо.

— Вот, харашо! — репетує москаль і Бог його зна, чого вони всі так голосно репетують по всьому світу. Це «харашо» це було вже й приняття на працю і ми опинились за воротами американської фірми «Індіяна». Як просто і легко. Нема що сидіти, треба рухатись в тому модерному світі, коли чоловік хоче якось жити. Знайшовся якийсь американець, зодягнутий напів по військовому, напів по цивільному і забрав нашу групу, махнувши рукою. Йдемо чемно за ним, побачимо, що буде. Завів він нас до вантажних поїздів, що стояли на різних шинах. Біля них варту тримали маленького росту філіпінці, які свою службу трактували по американськи. Кріси були майже більші від них. Весь час голосно сміялись і реготались дрібним реготом, що лунав навколо цілий Божий день. До кожного вагону приділено по шість люда. Філіпінець тоді зривав з вагону пльомбу, ми всі відсували важкі, поржавілі двері і починали працю. Треба було з вагону виносити скриньки і уставляти їх на дерев'яній плятформі, яку інші робітники відвозили після заповнення і підвозили нову. Першу годину працювали ми гаразд, щоб зробити «добре враження». За той час ми підглядали, як роблять інші робітники і вчились від них дуже скоро. Техніка була проста. Під час вивантажування, якась скринька падала і розбивалась. Кожен з нас по черзі зникав між вагонами, щоб десь в спокійному куточку добре наїстися. Інші за цей час працювали. Так до обіду вся наша шістка перейшла через нашу «приватну кухню». Вкоротці ми навчились розпізнавати по скриньках, в якій і що саме знаходилось. Почалась виміна з іншими вагонами, щоб змінити харчі і дати всім змогу дістати всі потрібні до життя вітаміни. Пішли в рух папіроски, консерви, шоколяда, компоти, кекси. Ми до обіду були насичені самими добрими речами. О, таку роботу, то варто цінити. В полудне роздали нам гарячий обід. Це було щось. Густа зупа з воловим м'ясом, все висококальорійне і смачне. Хліба білого скільки з'їш, зупи бери скільки з'їш. Обідова перерва тривала годину і поївши, ми посідали вздовж вагонів та грілись до березневого сонця. Рік тому назад в цей час була ще війна, ми маршували крізь Австрію на Словенію… а тепер ось глянь, як змінилось! Якось ця воля сьогодні сподобалась мені більше, як вчора.

Працювали ми вісім годин і за цей день нам виплатили по 16 німецьких марок. Погано було, що нічого з цих Божих і американських дарів не можна було винести поза дроти. А у мене стільки товаришів ще у старому таборі! Перевірку при вихідних воротах переводили самі американці і то дуже гостро. Видно, у них була засада, їси, що хочеш і можеш, але не роби інфляції і чорного ринку. Якщо у когось щось знайшли при обшуку, цього більше до праці не приймали, а по животі нікого не поклепували, там було вільно мати, скільки влізе. Та помимо цього були такі, що рискували. Найбільш «хідким» товаром в цей час була зерниста кава і папіроски. Ці ризиканти зодягали на себе черевики два або три числа завеликі і перед відходом з праці насипали туди зернистої кави, повз свої ноги. Не було їм вигідно ходити, але говорили, що «оплачувалось». Відійшовши подальше, такий герой сідав у траві, і до шкарпитки зсипав каву, яку згодом продавав за добрі гроші, бо це була перша зерниста кава, що її Німеччина бачила від вибуху війни! Коли я вступив до праці в цій фірмі я зважився і вага показала 54 кілограми. Два тижні пізніше я важив 65,5 кілограмів, отже це найкращий доказ, що я не голодував. В нашому таборі ми вже мало що їли, брали на картки хіба молоко, бо хотілось пити, а решту карток давали біженцям, жінки яких за це прали нам білля, мили долівку в нашій кімнаті і стелили ліжка. Зажили ми як пани, як на курорті. Біженці не могли здогадатись, чому ми їм даємо дорогі харчеві картки, а ми нашу тайну берегли, бо були б втратили харчові картки. Дні з весною ставали щораз довші, так що я мав час піти і зареєструватись в Українському Комітеті. Червоний Хрест видавав кожному полоненому допомогу у висоті 50 марок і з цими грішми, що я їх заробляв на роботі та з повним, здоровим харчем у мене в кишені вже вітри не віяли. Було вже й на трамвайний квиток і на залізничний, щоб неділями їздити по таборах ДП та розшукувати знайомих, або рідних. Хто мав поганий одяг, міг в Комітеті вифасувати щось краще з американських дарів. Одне тільки не давало нам спокою, а саме брак документів. При першій-ліпшій облаві кожен з нас міг попастись ні за цапову душу. А облави відбувались по таборах ДП і в містах. Досі якось ніхто з нас не напоровся на біду, ніхто за документами не питав, але ми таки постановили з фірми «Людвік» видістати наші офіційні посвідки звільнення з полону.

— То що, йдемо до фірми «Людвік»?

— Ні — кажу, — вони можуть нам не видати. Це не є в їхньому інтересі.

— То куди ж підемо…?

— На поліцію!

— На поліцію?

— Очевидно, що на поліцію. Це справа поліції, щоб ми мали порядні документи на руках, ні?

— Але… але…