Розділ «Ауербах»

— Панове колеґи, слухайте, чи не у вас тут співає один файний тенор…?

— У нас самі тенори. І що один то кращий. Котрого вам треба?

— Вам треба оперового, чи звичайного дяка…?

— Він співає тільки до місяця, панове!

— Або як вздрить кота…!

Але віднайшли ми його. Звався Василь Зарицький. Ми з ним поговорили і він пристав до нас, як новий запорожець до Січі. Тепер, коли нас вже було трьох, ми стали вербувати серйозно і через пару днів наше число зросло до тридцяти. Хтось зорганізував від мадярів одну мандоліну, ціну якої втримано в тайні навіть передо мною і ми почали співати наші дивізійні пісні, потім стрілецькі і нарешті народні. На кльозетовому папері писали так звані «шевські» ноти і праця якось пішла. Вкоротці ми вже добре співали на чотири голоси. Цей наш хор допомагав нам переводити дні і довгі, осінні вечорі, а нашим друзям приніс він розраду, що спочатку виявилось у безпощадній критиці, пізніше в захоплених похвалах. Такий ми вже народ. На перших наших пробах падали під нашою адресою всякі поради і завваги, як наприклад:

— Слухайте панове, в сусідньому кейджі здох кіт, зачекайте, я їм скажу, що ви заспіваєте над ним, то може зірветься і побіжить!

— У нас в селі так співали у Мошковій коршмі в суботу, після півночі…!

— Чи це може той славний хор старих дівиць, панове…?

— Я чув, що ви ще не маєте назви, а? Можеб так «Старе простирало»!

— Даю сотку, що вони себе назвуть «Боян», або «Сурма», або може хоч «Свиставка»!

Але ми співали вперто дальше і прилюдна опінія змінилась. Коли ще хтось хотів мудрувати, інші озивались:

— Гей-мо, замкни пельку, бо вилетиш за двері!

А ще трохи потім:

— Знайте, хай вас дундер свисне! Так гарно співаєте! Нате, закуріть!!

В цих днях сталими свідками повчальної події. В сусідньому «кейджі» сиділи німецькі СС-и, полонені, як і ми на таких самих пайках, як і всі. Але у них були інші думки, як у нас. Тоді власне я побачив, що немає терпеливішого народу у світі понад нас. Німецькі СС-и зорганізували голодовий бунт. Як на команду, одного ранку на очах американського службового старшини, з холодною кров'ю ранком перевернули кухню із кавою і виляли її на землю. Подякували за хліб і за сіль і не вийшли на ранню перевірку. Їхні представники заявили американцям, що якщо вони, полонені, мають вмирати помалу з браку харчів, то вони вирішили допомогти американській команді і зробити це скоріше. Тому вони дякують за теперішні харчі, може команда ними наділити інші «кейджі», щоб хоч хтось з них скористався.

Ми стояли при наших дротах і дивились на німецький табір? Що тепер буде? Нам на думку не прийшло б голодувати, а ці ось, глянь самий!

Годину пізніше чуємо гуркіт. Їдуть американські важкі танки. Серед нас поділені думки, залежно від вдачі.

— Чекай, їх вистріляють як мух!

— Г…о їм зроблять! Війна скінчилась!