Розділ «Запорізька Січ - лицарський орден унікального значення й масштабу»

ісля занепаду Київської Русі та ліквідації автономного Київсько

го князівства в 1471 році, в умовах ослаблення старої української

знаті та часткової її колаборації з Литвою і Польщею, захистити народ взялася нова сила - українське козацтво. Ця сила визріла у самому українському народі в умовах постійних небезпек. Козацтво змогло перейти від оборонної політики до ліквідації ворожих фортець та вогнищ работоргівлі в самому Криму та на Чорноморському й Азовському узбереж-

жях,

Український народ потребував захисту від татарських ханів, які, підбурювані московськими князями під час московсько-литовських воєн, здійснювали регулярні набіги на українські землі.

Оборону проти татар взялися організувати старости (голови адміністрацій) прикордонних міст. Найбільш енергійні з них незабаром почали переходити до наступальних дій проти кримської загрози.

Серед найвідоміших старост прикордонних міст - організаторів походів на татар були Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Семен Полозович, Бернард Претвич та ін. їх підтримували не лише збройні дружини старост і мешканці прикордонних міст, але й українські мисливці, рибалки, землероби та торгівці, що постійно або тимчасово мешкали «на Низу» - у Пониззі Дніпра, на Чорноморському й Азовському узбережжі та навколишніх землях. Українці вели свої справи в степу не полишаючи зброї й гуртуючись у загони задля спільної оброни.

Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Хан Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на козаків -киян та черкащан, які захопили татарський корабель під Тягинею (нині м. Бендери в Молдові). У 1493 р. черкаський староста Богдан здійснив похід на фортецю Очаків, яку татари щойно перед тим збудували на місці литовської фортеці Дашів, заснованої ще князем Вітовтом. Козаки зруйнували замок і взяли в полон його залогу,

Походи козаків на татар, а також оборона населення та організація засад у степу постійно тривали з кінця XV ст. Наступальні дії козаків іноді організовувалися за підтримки уряду, але значно частіше проходили незалежно від влади. Так, у 1504 р. кримський хан через напади козаків відмовився укладати мирну угоду з Литвою, а Литва за ці напади зобов’язалася покарати організаторів нападів на татар.

Староста Хмільника, виходець із польської шляхти Предслав Лянцкоронський (помер 1531 р.) воював проти Москви і татар у військах під проводом українського князя Костянтина Острозького. Разом із князем він починав планувати захист України від татар. Литовський уряд призначив Лянцкоронського наказним гетьманом українських козаків, організованих для боротьби з татарами. 1516 р. він здійснив успішні похід на Білгород (на Дністрі), а 1528 р. - на Очаків. Лише у першій половині XVI ст. козаки успішно атакували фортецю Очаків у 1523, 1527, 1528, 1538 і в 1541 рр.

1514 р. старостою міста Черкаси було призначено українського шляхтича з Волині Остафія Дашковича. У 20-х рр. XVI ст. він організував серію вдалих походів козаків на Очаків, а також на Крим, що було здійснено завдяки проривові оборонних укріплень на Перекопі. Роздратований походами козацького флоту, сам кримський хан з багатотисячною ордою, озброєною артилерією, у 1532 році оточив головну козацьку фортецю Черкаси. Але козаки під проводом Остафія Дашковича відбили наступ.

У 1540-52 рр. старостою м. Бара на Поділлі був виходець із дрібної сілезької шляхти Бернард Претвич.

У 1540 р. козацька ескадра під керівництвом ГІретвича зустріла ворогів на переправі через Дніпро біля Кременчука. Татарське військо не чекало козацької атаки під час переправи й поплатилося великими втратами свого війська та змушене було припинити похід в Україну. У 1541 р. козаки під проводом Бернарда Претвича знову зупинив орду, що йшла походом на Поділля і переслідували її аж до Очакова.

На кордонах України з кінця XV ст. точилася постійна «рейдова війна», виграти яку взялися українські козаки. Переконавшись у неефективності скликань ополчення у відповідь на черговий татарський набіг, козаки почали виносити сторожові пости на кордони. При цьому була налагоджена система оповіщення гарнізонів прикордонних фортець. На сторожових постах у степу по черзі несли варту місцеві мешканці. Тоді татари змінили тактику й почали вторгнення дрібними підрозділами, минаючи сторожу й укріплені замки. Козаки почали «шукати цих розбійників у їхніх власних норах». Дедалі частіше козацькі загони, що сполучали високу мобільність і раптовість дій, доходили до узбережжя Чорного моря, де стояли турецькі фортеці, та до Криму, а також на всі території, контрольовані покровителем Криму - Османською імперією.

Діяльність прикордонних старост суттєво зменшила активність ординців, насамперед білгородських та очаківських татар, землі яких були найбільш вразливі для козацьких контратак.

Близько 1554 р. Дмитро Вишневецький (1516-1563 рр.), один із князів Волині змішаного українсько-литовського походження, збудував фортецю для захисту від татар, нижче Дніпрових порогів на острові Мала Хортиця. Цей факт знаменував заснування Запорізької Січі, як фортеці й бази для козацьких походів морем та суходолом. Згодом Січ стає організаційним і державним центром навколишніх земель.

За хоробрість у походах на татар, зокрема на Очаків, здійснених Дмитром Вишневецьким у 1540-х рр. під керівництвом Бернарда Пре-твича, великий князь Литовський Сигізмунд II Август призначив його черкаським і канівським старостою.

З цього часу оборона від татарських набігів стала офіційним обов’язком Дмитра Вишневецького. Ідея створення суцільної оборони Україні проти Кримського ханства, із залученням до цієї справи всіх сил Великого князівства Литовського, захопила підприємливого князя. Центром його плану було закладення фортеці на Низу Дніпра та широке використання українського козацтва, яке на той час перетворилося на значну військову силу, що діяла як у прикордонних містах, так і в Степу.

Для виконання своїх намірів князь у першу чергу взявся об’єднати козацькі загони в єдину військову організацію та облаштувати для них відповідну військову базу.