Розділ «Відновлення державності в Національно-визвольній боротьбі 1917-23 рр.»

ід час Визвольних змагань 1917-23 рр. Україна змушена була

боротися в надзвичайно тяжких умовах одночасно на кілька

фронтів. Ця боротьба точилася без достатньої зброї та боєзапасів, не маючи тилу та жодної підтримки ззовні. Попри надскладні умови сотні тисяч мешканців України встали на боротьбу за незалежну Україну. Чисельність та зусилля вояків української армії та українських повстанців засвідчила самовідданість і героїзм сотень тисяч людей. З іншого боку, була виявлена критична невідповідність еліти масштабові завдань, які постали перед Україною. Еліта увійшла в період національно-визвольної боротьби не готовою ані ідеологічно, ані психологічно, що призвело до низки руйнівних помилок на початку Національно-визвольних змагань (насамперед це стосується ліквідації армії).

У березні 1919 року відбувся грандіозний спалах антибільшовицьких повстань в Україні. Широка хвиля повстань була спровокована терором більшовицької ЧК та грабунками і примусовими реквізиціями. Повстанський рух оформлювався й поширювався під національно-визвольними гаслами: проти іноземної влади, проти комісарів і їхнього терору. У цей час командуючий радянськими військами В. Антонов-Овсе-єнко пише про «поголовне повстання на Україні». Відомі факти, коли в українське село виставляло тисячні загони з кулеметами і навіть гарматами, відібраними у червоних чи білих частин.

15 липня 1919 року, через 265 років після Переяславської ради, отаман Зелений у м. Переяславі в присутності десятків тисяч мешканців урочисто скасував союз із Москвою, укладений гетьманом Богданом Хмельницьким. На території України виникають низка самоврядних республік, керованих повстанськими командирами, більшість з яких приймають гасла національно-визвольної боротьби та українські національні символи.

У 1918-22 рр. існувала низка «республік», вільних від більшовицької влади - «Трипільська», «Ямпільська», «Медвинська», «Чигиринська», «Мліївська», «Кубанська». В таких «республіках» селяни з навколишніх сіл встановлювали власну адміністрацію, забезпечували господарське життя, організовували збройні загони, подекуди чисельністю в кілька тисяч бійців, та не допускали на свою територію більшовицьких регулярних загонів та банд. Однією з найбільш потужних була Холоднояр-ська республіка, з центром у Мотрониному монастирі. Полк гайдамаків Холодного Яру від лютого 1919-го активно виступив на підтримку Директорії, надалі брав участь у всіх антибільшовицьких повстаннях. Сили повстанців Холодного Яру очолили брати Василь, Петро і Олекса Чучу-паки, а після героїчної загибелі в боротьбі з ворогом - інші отамани, як боролися до 1922 р. Тоді головних отаманів було хитрістю захоплено в полон. Під час перебування в Київській в’язниці вони знищили охорону й захопили зброю, але загинули в нерівному бою.

Особливо масовою повстанська боротьба була на Півдні України, Київщині та Поділлі. Повстання під проводом отамана Матвія Григор’єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів у 1919 р. було звільнено Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Одесу. За ці кілька днів повстання охопило тисячі містечок і сіл.

Ще більш грандіозним був повстанський рух Нестора Махна, армія якого в різні періоди налічувала до 60 тисяч бійців. При максимум 2 мільйонах населення підконтрольного Махнові району Півдня і Сходу України у 1919-21 роках, 60 тисяч у його армії і кількасот тисяч підпільників, більша частина місцевого українського населення Дніпропетровської, Запорізької, а також півдня Полтавської областей є нащадками махновців. На території, хоч на день-два зайнятій махновцями, руйнувалися всі в’язниці. Усю захоплену у ворога здобич Махно ділив навпіл - 50% армії і 50% - місцевому селянству, на території якого відбувався бій. Головна особливість політики Махна полягала в його уявленні про державу як джерело зла і насильства, що він його здобув на прикладі сучасної йому Російської імперії. Махно міг вступати у союзи із ким завгодно: із УНР, з іншими повстанськими командирами, червоними. Від УНР Махно свого часу навіть отримав статус керівника Південно-Східної району. Але це рішення не вилилося в серйозну підтримку Махна з боку УНР, крім разової передачі йому зброї і боєприпасів та лікування махновців у шпиталях армії республіки. Але ні за яких умов він не вступав у союзи з «білими», які декларували відновлення «єдиної Росії». Наступ головного російського «недєлімщіка» генерала Антона Денікіна на Москву восени 1919 став апогеєм громадянської війни в Росії, який ціл-

Відновлення державності в Національно-визвольній боротьбі 1917-23 рр. 67

ком міг призвести до перемоги «білих». Долю війни вирішували лічені полки. У цей час на знищення армії Махна, що бентежила тили «білих», був кинутий 35-тисячний корпус білогвардійців. Махно з обозом, складеним з жінок і дітей повстанців, відступав аж до Умані, де уклав угоду з армією УНР. Залишивши лікарям армії УНР своїх поранених, вождь знесиленої армії раптом перейшов у наступ. Українська повстанська армія у ході Уманського бою у вересні 1919 року розтрощила добірні російські офіцерські частини. Вирішила долю атака кінної «засадної сотні» на чолі з самим Махном. Махновці знищили 1-й Сімферопольський, 2-й Феодо-сійський, Керченсько-Єнікальський, 51-й Литовський офіцерські полки, більшу частину кавалерійських бригад трьох білих генералів, а також захопили штаб денікінців. Втрати білих склали 18 тисяч убитими і 5 тисяч полоненими, ті хто лишився, розбіглися по лісах, лічені з них повернулися до білих. Далі армія Махна почала стрімкий наступ в тилу Денікіна, за пару тижнів захопивши територію аж до Маріуполя, Юзівки (нинішнього Донецька) і Перекопу. Російські білі частини, що наступали на Москву, виявилися відрізаними від своїх баз і постачання.

Тож, головна причина, чому Денікін виявився в еміграції в Парижі, а не на троні в Москві, лежить саме в Махнові. Російська імперія й до того зазнала цілої низки ударів, починаючи від Лютневої революції 1917-го. Але це був фінал. Хоча позиція Махна була незріла з точки зору державності, вона все ж сприяла захистові інтересів українського населення від безчинств більшовицьких та білогвардійських загонів.

Організована повстанська боротьба українського народу тривала до 1923 р., доки від рук більшовиків не загинули головні повстанські командири України. Окремі повстанські загони діяли ще й у 1930-му році. Послабленню повстанської боротьби сприяв і перегляд більшовиками своєї політики, зокрема відмови від продрозверстки (організованих конфіскацій і грабунку харчів у сільського населення) та запровадження українізації. Ці кроки були зроблені Москвою задля того, щоб приспати українське суспільство та ліквідувати повстанський рух, відібрати у народу зброю і здатність захищати себе.

Відчайдушна боротьба українського народу призвела до того, що СРСР був змушений, під тиском українського національно-визвольного руху, піти на встановлення хоча формальної української державності -УРСР, з відповідними кордонами та інституціями. Вони відіграли ключову роль при відновленні незалежності України в 1991 р.