Розділ «Частина п’ята. Суд»

Вирок у справі Сташинського породив у Західній Німеччині справжню сенсацію. Судячи зі статей у пресі, думки розділилися. Заголовок «Більд-цайтунґ»: «Вирок року – убивці сидять у Москві»; «Райніше пост»: «М’яке покарання – запрошення убивцям». Журналіст «Бадіше цайтунґ» дивувався, як людина, що скоїла два вбивства, може бути лише співучасником злочину. Ярослав Падох у США намагався зрозуміти, що значить незвично м’який вирок суду. Він підозрював, що Сташинський домовився не з німецьким обвинуваченням, як припускав Керстен, а з американцями. «Мабуть, заплатив за це він іншою валютою, – писав розчарований Падох Ленкавському у день оголошення вироку. – …Мабуть, недаром він перебував довший час з нашими американськими слідчими»[376].

Цей вирок зачепив кілька дуже дражливих моментів повоєнної політичної історії й ідентичності Західної Німеччини, зокрема спадщину нацизму. І головний прокурор Альбін Кун, і голова суду Гайнрих Ягуш покликалися на свіжу нацистську історію – Кун у виступі в останній день процесу, Ягуш у тексті вироку. Але згадки ці суттєво відрізнялися між собою. Кун заявив, що, з огляду на тоталітарний досвід власне Німеччини, суд не може попускати злочинів, скоєних в інтересах тоталітарних держав. «Нам, німцям не припало критикувати інших, – заявив Кун. – Ми не розібралися із власним минулим. Акти насильства не стають менш серйозною справою тільки тому, що скоєні іншими». Ягуш сказав, що німці знають, як важко протистояти масованій державній пропаганді. Сташинський, за його словами, не був добровільним злочинцем, це не «Айхманн, який з радістю ішов за своїм вождем….він був бідолахою, що був примушений автоматично виконувати накази й перебував в ідеологічному тумані»[377].

Адвокат Сташинського Зайдель характеризував свого клієнта як жертву тоталітарного режиму, продукт ідеологічного промивання. Вирок, з якого Сташинський поставав радше співучасником, а не організатором, ставив непросте питання про індивідуальну відповідальність за злочини, скоєні в ім’я держави і за її наказом. З часів Нюрнберзького трибуналу суди ФРН відхиляли апеляції нацистських злочинців, що ті просто виконували накази. Тепер Федеральний карний суд і Верховний суд, який затверджував його вироки, кардинально змінили цю практику. Обидві інстанції у справі Сташинського формально відхилили аргумент «дія за наказом», але вирок агентові КДБ давав адвокатам нацистських злочинців свободу маневрування: відтепер вони могли заявляти, що підсудні лише співучасники, а головні злочинці – Гітлер, Гімлер, Геринг та інші керівники Третього рейху – давно були мертві.

У такому підході багато людей побачили небезпеку. Журналіст «Франкфуртер рундшау» був розчарований вердиктом суду: «Це звучить як глум, коли президент сенату Ягуш у мотиваційній частині вироку каже, начебто німці особливо добре розуміють таких людей, як Сташинський, таємних убивць. […] Чи не бачить він, як своїм вироком наближається до принципів того уряду, для якого вбивство не є злочином?..» Читач гамбурзької «Більд-цайтунґ» писав у газету: «Тепер треба буде переглянути всі вироки у справах про вбивства, здійснені за наказом Гітлера». Мало хто сумнівався, що на вирок вплинула політична ситуація холодної війни. Одні вітали такий поворот подій, інших він засмутив. «…Вирок цілковито правильний, бо завдяки зізнанню цього чоловіка, треба сподіватися, в багатьох людей на Заході прояснилися їхні мутні очі під час оцінювання політики Москви», – писав інший читач. Хтось не погоджувався: «…це жахливо. Чи є ми державою, у якій панує право, чи прислужниками політичних скритовбивців?»[378]

Інше дражливе питання для політичної й інтелектуальної еліти – порушення Радянським Союзом суверенітету Західної Німеччини. Одразу після оголошення вироку речник уряду ФРН Гюнтер фон Газе зробив заяву: федеральний уряд обурений «тим страхітливим фактом, що чужа держава, порушуючи міжнародне право, виконує на німецькій території підступні вбивства».

Журналісти запитували, що уряд робитиме, крім риторичного засудження убивств: «Доведено безсовісне порушення суверенітету нашої Федеративної Республіки. Ребета й Бандеру було убито в Мюнхені за радянським наказом. Карне й міжнародне право знехтуване. Перед Москвою ніхто не може почуватися в безпеці, жодна держава, жодна людина». Спонукувані пресою, німецькі депутати почали надсилати офіційні запити про реакцію уряду на вирок, але уряд не горів бажанням діяти. Автор стаття у «Бадіше ноєсте нахріхтен» мав слушність. Жодна європейська держава, особливо Західна Німеччина, не могла почуватися спокійно супроти комуністичної супердержави, яка хотіла змінити правила гри і дорівнятися до американців[379].

Перший запит у федеральному парламенті було зроблено 7 грудня 1962 року. Уряд ухилився, пославшись на те, що Верховний суд у Карлсруе ще не затвердив офіційної ухвали. Після повторного запиту в лютому 1963 року уряд, крім заяви у пресі, вже мусив щось зробити. У квітні 1964 року Міністерство закордонних справ надіслало радянському посольству в Бонні офіційну ноту. У ній йшлося: «Як встановив Федеральний суд… обидва злочини було здійснено за наказом радянських органів. Це змушує Федеральний уряд звернути увагу уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік на те, що подібні дії прямо суперечать загальновизнаним принципам права, зокрема міжнародного. Федеральний уряд закликає уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік вжити всіх необхідних заходів, щоб унеможливити подібні дії в майбутньому». Нота закінчувалася стандартною формулою: «Міністерство іноземних справ запевняє Посольство Союзу Радянських Соціалістичних Республік у цілковитій повазі». Радянська влада документ просто проігнорувала і нічого не відповіла[380].

Західнонімецька влада була надто слабкою і вразливою, чекати від неї чогось вагомішого за прості дипломатичні жести не варто було. «Хто кине Москві обвинувачення?» – питав журналіст «Бадіше ноєсте нахріхтен». Він сподівався на Організацію Об’єднаних Націй. Цього ж хотіли від німецького уряду Лев Добрянський і Український конгресовий комітет Америки. 12 жовтня комітет надіслав Аденауеру прохання підтримати розгляд справи Сташинського в ООН. Цього не сталося, але бандерівці не збиралися здаватися. Одразу після оголошення вироку вони скликали прес-конференцію й оголосили про намір передати справу міжнародному суду.

Головною фігурою кампанії був Ярослав Стецько, третя людина у чорному списку Сташинського. Богдан знав його під іменем гер Даньків і мав з’ясувати, де він живе в Мюнхені. Стецько, голова Антибільшовицького блоку народів, на відміну від Бандери, не мав проблем із в’їздом у США, багато разів зустрічався з урядовцями у Вашингтоні й організовував американських прибічників Бандери. На цій прес-конференції Стецько поширив заяву Чарльза Керстена, який уже поїхав з Карлсруе. «Вирок Найвищого німецького суду є справедливий і він є великою перемогою правди, – йшлося у заяві, підготовленій, судячи з усього, ще до оголошення вироку, але з урахуванням його змісту. – Він розкриває російсько-комуністичний уряд як справжнього вбивника». Керстен заявив, що від імені Ярослави Бандери він готує позов проти Микити Хрущов і радянського уряду в міжнародний трибунал у Гаазі і Комісію з прав людини ООН. Ярослав Стецько підтвердив плани судитися з радянським урядом. «Ідеться про те, щоб виграти битву в психологічній війні», – оголосив лідер бандерівської організації[381].

Керстен був важливою фігурою в судовій кампанії ОУН-б проти Радянського Союзу. Невдовзі після процесу Сташинського Стецько з Керстеном взяли участь у міжнародній антикомуністичній конференції на Мальті. Інформацію, що Керстен зі Стецьком вестимуть справу від імені вдови Бандери було оприлюднено ще до оголошення вироку. Ще в Західній Німеччині Керстен зустрівся з професором Гейдельберзького університету Мезлером, відомим фахівцем з міжнародного права. Вони обговорили перспективи цієї справи в ООН. Повернувшись до США, Керстен відвідав деяких іноземних представників в ООН, але в практичну площину справа так і не перейшла.

Так само невдалим виявився план розглянути справу в ООН через Міжнародну комісію юристів – організацію, створену на знак вшанування пам’яті про Вальтера Лінзе, відомого західнонімецького юриста, викраденого Штазі 1952 року і страченого потім в СРСР. Фінансована ЦРУ, ця організація мала дорадчий статус в Економічній і соціальній раді ООН. Її працівники спершу відреагували з цікавістю і навіть опублікували матеріал про суд над Сташинським у бюлетені ради, але потім втратили інтерес. Мало хто хотів протистояти Радянському Союзу в такий потенційно скандальній справі[382].

Керстен і його українські друзі, розчаровані невдачею в ООН, знайшли інший плацдарм для наступу на Хрущова – Сенат Сполучених Штатів.

У монотонному тюремному житті Богдана Сташинського це був особливий день. У п’ятницю 10 квітня 1964 року його привезли у приміщення Верховного карного суду в Карлсруе, де півтора року тому відбувся судовий процес. З ним хотів зустрітися відвідувач з-за океану. У списку зустрічей цієї людини Сташинський значився поруч з канцлером ФРН Людвігом Ергардом, екс-канцлером Конрадом Аденауером, головним федеральним прокурором Людвігом Мартином і головою суду у справі Сташинського Гайнрихом Ягушем.

Заокеанський гість мав багато друзів у Західній Німеччині і чималий вплив. 1946 року він виступав головним обвинувачувачем від США на Нюрнберзькому трибуналі. Це був сенатор Томас Дод, заступник голови підкомісії Сенату з внутрішньої безпеки. Сенатор заявляв, що головна мета його візиту – зустріч з містером Сташинським. Вони зустрілися в присутності одного з прокурорів на процесі Сташинського доктора Оберле і кількох американських чиновників – дехто приїхав разом з сенатором із Вашингтона, інші працювали в американському посольстві в Бонні[383].

Поїздка сенатора Дода в Карлсруе готувалася довго. Вперше про Сташинського Дод почув від професора Добрянського, свого давнього знайомого з Українського конгресового комітету Америки. Дізнавшись про втечу Сташинського у серпні 1961-го, Добрянський попросив Дода відрядити в Німеччину представника від підкомітету й поговорити з агентом. Одразу після процесу Добрянський вийшов на Волтера Душника, українського емігранта з дипломом Колумбійського університету, і послав його у Карлсруе зустрітися з Ягушем та іншими посадовцями, залученими до судового процесу. У кінці січня 1963 року на столі Добрянського лежав звіт Душника, який пропонував організувати слухання у справі Сташинського в сенатському підкомітеті Дода. На ці слухання Душник радив привезти з Німеччини не тільки Ягуша з колегами, а й самого Сташинського. Німці проявили інтерес, і Добрянський почав працювати із сенатором Додом та ще одним важливим членом підкомітета, сенатором від Нью-Йорка Кенетом Кітінгом над підготовкою слухань[384].

Повний вражень після візиту в Карлсруе і розчарований невдалою спробою організувати справу проти радянського уряду в ООН, Чарльз Керстен приєднався до кампанії Добрянського в Капітолії. 19 лютого 1963 року, через кілька тижнів після звіту Душника, Керстен написав Томасу Доду й закликав його прискорити слухання. «Я знаю, що ви цілком усвідомлюєте – нам загрожують не тільки ракети на Кубі», – писав Керстен, покликаючись на Карибську кризу 1962-го, коли тільки щасливий випадок завадив ядерній війні. – Ще й диявольська підривна тактика, яку комуністи використовують по всьому світу, у цьому разі – швидке, тихе й непомітне вбивство навіть найвищих посадовців у Сполучених Штатах, які виступають проти СРСР». У такому ж дусі Керстен писав Кітінгу. Обидва відповіли у березні 1963-го, Кітінг передав справу Доду, тому ідея слухань здалася цікавою.

«Я погоджуюсь з вами, що ця справа дає нам свого роду таран, яким можна розбити всю машину радянського терору, усі ці організовані самогубства», – писав Дод Керстену. Він пообіцяв обговорити перспективу слухань з колегами по комітету. Керстен був задоволений результатом і відповів старому колезі підбадьорливим листом. Він згадав один старий звіт комісії Дода: розглянувши кілька підозрілих смертей, комітет тоді не знайшов «залізних доказів, що Кремль… у цих випадках скоїв убивство, обставивши його як самогубство». «Процес Сташинського, – писав Керстен, – дав залізні докази, що радянський уряд прибрав Степана Бандеру». Він згадував, що саме після участі в цьому процесі вирішив, що в Сенаті теж треба провести слухання й викрити радянську практику розправи з політичними опонентами[385].

Лев Добрянський, головний організаційний мотор цих слухань, вважав, що Сташинського неодмінно слід привезти до США. «Мені здавалося, – згадував він, – що треба надати картині драматичних барв. Маючи під рукою Сташинського і багатьох інших, ми показали б усе підґрунтя теми [політичних убивств]. Особливо після того, як Верховний суд Західної Німеччини постановив, що головна вина лежить не на Сташинському, а на російському уряді в Москві». Та Держдепартамент на це не погодився. Добрянський вважав, що справа не тільки в тому, як безпечно доправити Сташинського за океан. Дипломати не хотіли цього робити, бо на кону стояла «ціла політика розряджання між Сполученими Штатами і Радянським Союзом»[386].

На літо 1963 року відносини Радянського Союзу і Сполучених Штатів суттєво покращилися. Берлінська криза літа-осені 1961-го і Карибська криза жовтня 1962-го лишилися в минулому. У липні 1963-го Америка, Британія і Радянський Союз домовилися про часткову заборону ядерних випробувань – перший крок до обмеження ядерних арсеналів. У серпні між Білим домом і Кремлем провели пряму телефонну лінію, щоб запобігти майбутнім кризам. Кеннеді санкціонував угоду на 250 мільйонів доларів з продажу американської пшениці Радянському Союзу, що мало розв’язати ситуацію з дефіцитом продовольства в країні. 7 жовтня у присутності радників і лідерів Конгресу Кеннеді підписав угоду про обмеження ядерних випробувань. Стосунки президента з Хрущовим кардинально змінилися, це був апогей недовгого радянсько-американського зближення. Ніхто не хотів чути про Сташинського й організовані Кремлем політичні убивства. Здавалося, що Москва прийшла до тями – купувала американську пшеницю й обіцяла не випробовувати ядерну зброю.

Прогрес у радянсько-американських відносинах на високому рівні Томаса Дода не переконав, він і далі вважав, що Радянський Союз становить загрозу для США. У вересні 1963-го він попросив свою канцелярію призначити слухання про скоєні Союзом політичні убивства на грудень. Державний департамент не поспішав привозити Сташинського до США, тож Керстен вирішив зіграти на старому знайомстві з президентом Кеннеді й пришвидшити процес. 7 листопада 1963 року, рівно через місяць після угоди про обмеження ядерних випробувань, він написав листа Кеннеді. З президентом його єднала католицька віра й антикомуністичні переконання. Керстен виклав в загальному вигляді історію радянського агента і зауважив, що «до втечі Сташинський пройшов підготовку для вбивств високопосадовців в Англії і Сполучених Штатах. Поза сумнівом, таку підготовку проходили й інші люди». Він хотів, щоб президент спонукав Держдеп привезти Сташинського до США. «Я думаю, ви погодитеся, що повне викриття смертоносних підривних операцій – найкращий спосіб їм запобігти».