Розділ «Частина п’ята. Суд»

– Але перед цим судом стоїть чоловік, що прийшов з країни, у якій панують зовсім інші етично-моральні поняття, – заявив адвокат. – Йому казали, що свобода індивідууму не існує, що свобода – це вільне і свідоме служіння необхідності. А хто ж може встановити необхідність краще, ніж сама рада міністрів Совєтського Союзу?.. Було б помилкою порівнювати підсудного з паном Шульце, який у Ганновері спокійно лежить у своєму ліжку і обмірковує собі, як він замордує свою дружину. Пан Шульце може вільно прийняти згідне з нормами моралі вирішення й сказати собі: «Я цього не зроблю, я спатиму далі». Однак для підсудного прийняти таку постанову, особливо перебігти на інший бік, означало назавжди покинути свою батьківщину, а вже не кажу про інші наслідки.

Зайдель сказав, що не заперечуватиме аргумент обвинувачення, ніби Сташинський діяв не під тиском, бо КДБ не був військовою організацією. Наскільки адвокат міг судити, дисципліна в КДБ була ще жорсткішою, ніж в армії. Але все ж він не збирався будувати захист на аргументі «Сташинському наказали». Він підхопив аргумент Адольфа Міра, що убивства Ребета й Бандери не були скоєні у підступний спосіб.

– Бандера був борцем за свободу свого народу, – доводив Зайдель. – Він мав завжди на увазі, що на його життя готуються замахи, і він був практично підготовлений до них.

Зайдель доводив, що Сташинський убив Ребета через ідеологічні догми, втовкмачені йому чекістами, а Бандеру зі страху, що коли не виконає наказ, то стане наступним у черзі на ліквідацію. Відтак він сформулював головний аргумент:

– Те, що я зараз скажу, цілковито відповідає моєму глибокому правничому переконанню, а саме: підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця.

Зайдель просив суд проявити поблажливість. Конкретного покарання він не згадував і просив лише зарахувати в загальний вирок те, що клієнт уже відсидів, і не обмежувати його у громадянських правах. Останнє мало сенс лише, якщо Сташинському не дадуть довічного ув’язнення. Зайдель підкреслив позитивне враження, яке Сташинський справив на суддів і публіку своїми свідченнями:

– Я вважаю, що Сташинський, – як я його пізнав під час моїх розмов з ним і яким я його побачив під час цього процесу, – є одним з найпорядніших, найчесніших і найчистіших людей, які будь-коли стояли перед судом. Він вчинив проступок, але його найбільша заслуга полягає в тому, що він визнав свою провину і шкодує, що це зробив. […] На мій погляд, Сташинський, як зловживаний інструмент, що визнає свою провину і шкодує, заслуговує на нашу поблажливість і пощаду.

Промова Зайделя спрацювала добре. Виставляючи Сташинського співучасником злочину, адвокат знайшов прекрасну формулу, яка дозволяла засудити внутрішню й зовнішню політику Радянського Союзу й покарати убивцю, свідчення якого продемонстрували всьому світу небезпеку радянського режиму. Дарія Ребет згадувала, що Ганс Нойвірт, побачивши, як змінилися настанови суддів, заявив, що не наполягає на пожиттєвому ув’язненні. Але прокурор Кун вів своє і вимагав пожиттєвого ув’язнення за кожне вбивство. Він пояснював свою позицію і заявив, що те, про що говорив Гельмут Зайдель, стосується підготовки до злочину (там Сташинський справді не приймав рішень), але не виконання. Гайнрих Ягуш в останній день процесу тримався дуже спокійно й зауважив, що якщо немає повної згоди у принципах розгляду цієї справи між судом і обвинуваченням, то її переглядатиме Великий сенат Федерального карного суду. Але не було зрозуміло, чи сам він констатує якісь відмінності.

Останнім на доленосному для нього суді виступав Сташинський, як завжди блідий.

– Я можу лише заявити, що все, що я міг і можу сказати, я вже сказав. Моє зізнання є власне одночасно знаком мого каяття. Я знаю мою вину і можу лише просити Високий Суд більше керуватися міркуваннями поблажливости, ніж права.

Свідчення справді були одинокою картою Сташинського, і він розіграв її добре. Якщо Керстен мав рацію і угода таки існувала, то Сташинський свою частину виконав – західний світ нарешті почув сенсаційні свідчення про ліквідацію політичних опонентів Радянського Союзу. Ніхто не знав, чи виконає влада ФРН свою частину угоди, судді нічим не виказали своєї позиції в тижневому протистоянні обвинувачення й захисту.

Суд закінчився. Гайнрих Ягуш повідомив, що вирок оголосять о дев’ятій ранку в п’ятницю 19 жовтня 1962 року. Лишалося чекати чотири довгих дні[372].

Журналісти, які вранці 19 жовтня зібралися у будинку Карного суду в Карлсруе, гадки не мали, що на них чекає. В останній день суду вони стали свідками «напруженої юридичної дуелі», за висловом Реджинальда Пека в «Дейлі телеграф». На ці два вбивства по-різному дивилися не тільки прокурор й адвокати, родини жертв теж розділило питання, хто ж головний винуватець: Сташинський чи радянський режим. За день до того східноберлінська «Берлінер цайтунґ» надрукувала довгу статтю, у якій вкотре було сказано, що Бандеру прибрали люди Райнгарда Гелена. Газета звинувачувала Гайнриха Ягуша і суд в тому, що вони виконують замовлення згори і підміняють посутні докази антикомуністичною риторикою. «Яким би не був вирок суду, одне вже можна сказати наперед: у вироку не буде правди»[373].

Гайнрих Ягуш почав зачитувати вирок близько дев’ятої ранку. Текст був довгий. Почав він з біографії підсудного і до аргументів обвинувачення й захисту дійшов не скоро. «Сенат погоджується з прокуратурою в тому, що обидва замахи були вбивствами з допомогою отрути», – сказав Ягуш. Він оголосив, що злочини скоєно зі злим умислом. Це була явна перемога обвинувачення. Якщо Сташинський сподівався, що умислу в його діях не знайдуть, то він помилявся. Але далі ситуація кардинально помінялася. Обвинувачення виграло битву, але програвало війну.

«У дальшому питанні Сенат, на підставі докладної перевірки дотеперішніх вироків і правничого вчення, – вів далі Ягуш, – визнав слушним погляд оборонця: підсудний був в обох випадках не вбивцею, хоча він сам здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником. Вбивцями є ті особи, які підготували замахи, беручи за них відповідальність, встановлюючи, хто має стати жертвою, у якому місці і в який час має відбутися замах, встановлюючи всі деталі і залишаючи підсудному малі можливості для власної ініціативи, і які дали підсудному в руки зброю. Сташинський не відхилився від їхніх приписів. Тому з правничого боку вони, як справжні вбивці, мають нести відповідальність за всі дії підсудного».

У найважливішому аспекті цього процесу Ягуш став на бік захисту й погодився з аргументами адвоката Сташинського. Позицію прокурора, що людина, яка самостійно вчиняє злочинну дію, має бути засуджена як злочинець суддя не прийняв. Чому? Бо, на думку судді, допоки існують держави, які організовують політичні вбивства й спеціально готують для цього виконавців, не можна судити всіх винуватців загальними мірками. Ягуш навів приклад нацистської Німеччини та вплив держави й ідеології на простих громадян. «Хто морально протиставляється таким негативним потугам, стоїть одиноко в масі, – сказав суддя, очевидець тієї епохи. – Хто їм підкоряється, той піддається спритному, надзвичайно сильному, урядово керованому гіпнотизуванню мас; стимули, що спонукують його вчинити злочин, є іншої натури, ніж ті, які загально розглядає кримінологія».

Якого вироку чекати від суду, якщо Сташинський лише співучасник убивства, а справжні злочинці сидять у Москві? Дотягнутися до Шелепіна, а до Хрущова й поготів суддя Ягуш і німецька юридична система, зрозуміло, не могла. Та вони, за словами судді, «не минуть кари, як ніхто на довший час не може втекти від своєї вини».

Сташинський перебував в іншій ситуації. Він підлягав юрисдикції цього суду, і німецька феміда могла виконати свій вирок одразу. Тільки-от який? «Кара не повинна знищити підсудного, – продовжив Ягуш. – Наскільки це в межах людських можливостей, вона повинна допомогти йому спокутувати. Кара за кожний замах становить по 6 років каторжної тюрми, за зрадницькі зв’язки 1 рік каторжної тюрми. Для спокути вистачає загальної кари 8 років каторжної тюрми із зарахуванням часу слідства»[374].

Коли Ягуш закінчив зачитувати вирок, мало хто з присутніх усвідомлював його значення. Бандерівці намагалися тримати обличчя, вирок задовольнив їх не повністю. Вони хотіли, щоб суд прямо засудив Москву, а світ визнав легітимність їхньої боротьби – це було досягнуто. Крім цього, вони вимагали засудити Сташинського як зрадника українського народу, але тут програли. Дарія Ребет і коло «націоналістів-реформістів» вважало Сташинського радше жертвою, аніж головним призвідцем злочинів, і суд схилився на їхній бік. Багато бандерівців і симпатиків ОУН висловлювали незадоволення такою ухвалою.

Зокрема і Ярослав Падох, який поїхав з Карлсруе ще до оголошення вироку. «Щойно прийшла вістка про восьмирічний термін в’язниці для Сташинського, – писав він зі США 19 жовтня Степану Ленкавському. – Хоч ніхто з обвинувачувачів не бажав собі важкої кари на нього, то все важко подумати: 8 років за два життя. Дешева, дуже дешева ціна….Цікаво довідатися, як прийняв він цей вирок і як прийняли його Ви та преса». Падох додав, що у «Свободі», чільній українській газеті Сполучених Штатів, інформацію про вирок Сташинському надруковано поруч із повідомленням, що радянський суд у Львові ухвалив смертний вирок якомусь хабарнику. «Дві системи, дві мірки гуманізму», – писав явно розчарований Падох[375].