Розділ «Частина п’ята. Суд»

– Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби й ненависті, – заявила жінка. – Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше – обох моїх дітей. Із суто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу.

Андрій Ребет згадував, що слова матері зала суду сприйняла з недовірою. Але вони справили враження на Сташинського, його настрій помітно змінився на краще. Можливо, у його душу вперше запала надія на менш суворе покарання. Андрій повністю підтримував думку матері про покарання Сташинському. Він не тільки переклав, а й брав участь у написанні тексту – Дарія Ребет обговорювала з політичними союзниками свою лінію на суді. Вони хотіли, щоб це був суд над радянським режимом і методами боротьби з українським національним рухом. Судячи з її заяви і пізніших статей, Дарія Ребет вважала Сташинського радше жертвою радянського режиму, аніж підступником-зрадником, як бандерівці. Вона сподівалася, що відкритий процес і розголос змінить ставлення Заходу до української еміграції й українського питання, а відомості про суд дійдуть до України і «дадуть обманеним людям причину призадуматися»[366].

Однак сприятливу для Сташинського хвилю зупинив виступ доньки Бандери Наталі. Її промова подіяла на аудиторію зовсім по-іншому. Вона не давала юридичної чи моральної оцінки діям Сташинського, не засуджувала ні його, ні радянський уряд. Вона виголосила радше жалобне слово по батькові, який загинув, нагадала Наталя, рівно три роки тому, день у день. Смерть Бандери лишила глибоку рану в серцях його трьох дітей. Наймолодшій Лесі тоді було дванадцять, після загибелі батька вона почала щоденник, намагаючись зрозуміти, що трапилося з її сім’єю. «Такою була воля Божа – передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України, – писала тринадцятирічна дівчинка через рік, 2 жовтня 1960 року. – І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті? Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям»[367].

Коли Наталя почала говорити, у залі запала тиша. Навіть журналісти перестали шурхотіти паперами. Вона ділилася спогадами про батька, професійного конспіратора, правду про якого не знали навіть діти.

– Я пригадую собі, що одного разу, важко хворіючи на запалення середини вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька, – голос Наталі тремтів від хвилювання. Вона згадала перші повоєнні роки, коли родина Бандери жила окремо у таборі ді-пі в Мітенвальді. Коли в кінці 40-х сім’я возз’єдналася, Наталя ще довго не знала справжнього імені батька.

– Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру, – згадувала Наталя. – З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Уже тоді я собі усвідомила, що я не смію прозрадити цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.

Виступ Наталі надав справі нового виміру – дії підсудного призвели до людської трагедії. Дівчина в чорному жалобному платті нагадала присутнім той епізод свідчень Сташинського, де його куратор сказав, що діти Бандери будуть вдячні агенту, коли виростуть. Наталя сказала, що для цього КДБ довелося б їх викрасти і перевиховати, як це зробили з Юрієм Шухевичем, малолітнім сином командира УПА. Її слова перегукувалися зі щоденником молодшої сестри. Бандера в очах своїх дітей був верховним моральним авторитетом, героєм, який загинув за Бога і Україну.

– Мій блаженної пам’яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, – сказала Наталя, – залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді[368].

Публіку і суддів явно зворушила ця промова. Сташинський сидів як ніколи блідий. Настрій у залі помітно змінився, відколи виступила Дарія Ребет. Наступним мав виступати Чарльз Керстен. У нього був особистий перекладач, але майже весь процес Керстен промовчав. Формально американець був консультантом Ганса Нойвірта, але багато хто вважав його головною фігурою у тріумвіраті адвокатів родини Бандери. На фотографіях з колегами по процесу він має дуже впевнений вигляд. Він стоїть у центрі, тримаючи руку в кишені, по один бік Ганс Нойвірт з ціпком, по інший невисокий Ярослав Падох тримає портфель. Не виникало сумнівів, хто з них найвпливовіший. Сполучені Штати правили світом, їхня підтримка визначала існування не тільки Західного Берліна, а й Західної Німеччини загалом. Усі знали, що Керстен не простий американець, і має зв’язки у найвищих вашингтонських кабінетах.

Керстен говорив англійською так, ніби ораторствує в американському суді. У паузах перекладач перекладав його слова німецькою. Мета Керстена полягала не в тому, щоб покарати Сташинського, а в тому, щоб показати, яку загрозу становить Радянський Союз західному світу, особливо коли його уряд не гребує убивством політичних опонентів. Про це він писав у записці сенатору Доду два тижні тому.

– Якщо б Сташинський не був зголосився, – голосно й чітко вів екс-конгресмен, – то було б цілком можливим, що одного дня в Нью-Йорку якийсь послідовний противник совєтської політики і її метод з кіл делегатів ОН, наприклад, теж став би жертвою “серцевого припадку” завдяки цьому майстерному винаходові совєтської науки. Він розглядав убивство двох еміграційних лідерів у широкому контексті радянської політики стосовно України і визвольного руху. Згадав про Голодомор 1932–1933 років, терор кінця 30-х, жорстоке придушення повстання у Кенгірському таборі в Казахстані 1954 року, добру половину учасників якого становили українці, зокрема колишні вояки УПА.

Промова Керстена, напевно, дала Сташинському нову надію.

– Пані Бандера домагається справедливого присуду для всіх причетних до вбивства її чоловіка, – оголосив конгресмен, бо усвідомлює той факт, що Сташинського заарештували не по слідах скоєного, а завдяки тому, що він утік на Захід і добровільно розповів про цей злочин. Головне завдання суду, – вважав Керстен, – викрити «справжніх злочинців» у радянських верхах.

Суд, за його словами «визнав раду міністрів Совєтського Союзу винною у вбивстві першого ступеня». І хоч «цей суд не може ухвалити кари, що повинна б бути накладена на справжніх злочинців, проте він може винести історичний присуд, оголошуючи совєтський уряд винним у вбивстві; і такий присуд підбадьорить велику частину людства, що страждає від російсько-комуністичної змови»[369].

Це засідання стало для Сташинського емоційною гойдалкою – після Керстена виступав Ярослав Падох, який накинувся і на московське керівництво, і на вбивцю. Сташинський в очах Падоха був винен не просто в убивстві двох українських провідників. Він намагався дискредитувати цілий визвольний рух.

– Уже в цій залі, – заявив Падох, – обвинувачений Сташинський використав свій злочин для третьої мети: опоганення перед вільним світом української визвольної боротьби й її носіїв. Він мав на увазі свідчення Сташинського про насильства українського підпілля над польським населенням і жорстокість націоналістів у війні з радянським режимом.

– Чи має право цей подвійний вбивник покликуватися на українську боротьбу спротиву проти могутнього окупанта і її сповидними жорстокостями виправдувати свої нелюдські злочини? – питав Падох. Він вважав, що Сташинський має покаятися не тільки в убивствах, а й у зраді свого народу. Але цього не сталося[370].

Сташинський на суді свідчив, що вважав боротьбу за незалежність України марною і на момент убивств був щирим комуністом. Тільки після злочину йому відкрилася правда і він став шкодувати про свої дії. Адвокат Сташинського Гельмут Зайдель збирався підкріпити слова свого підзахисного. Його виступ справив сильне враження на присутніх. «Д-р Зайдель говорить дуже спокійним голосом, але впевнено й із неабияким знанням справи. Він зручно використовує всі помилки й невідповідні вислови попередніх адвокатів, щоб применшити вину свого манданта», – писав бандерівець-очевидець. Володимир Стахів, соратник Дарії Ребет і очевидець процесу, писав, що «оборонна промова д-ра Гельмута Зайделя була побудована фахово й виконана блискуче»[371].

– Я бороню Сташинського-людину, таку людину, як ти і я, – почав Зайдель, – сина селянина, що його випадок і доля поставили в тяжку ситуацію; людину, з якою я познайомився, початково дещо скритну й стриману, але пізніше з ласкавою і майже веселою відвертістю та феноменальною пам’яттю, так що просто жахаєшся, коли бачиш контраст поміж ним і вчинками, які він зробив.

Зайдель пояснював цей контраст вихованням Сташинського, йому вбили в голову марксистську ідеологію, радянський патріотизм і послух начальству.