Розділ «Частина п’ята. Суд»

Це інтерв’ю було в найкращому випадку жартівливою містифікацією, у найгіршому – політично вмотивованим обманом. Сама ідея, що Шелепін прагне розголосити на заході про убивства, скоєні за наказом КДБ, суперечить всій картині політичної боротьби у Кремлі у 50–60-х роках. Американську частину цієї версії заперечують розсекречені документи ЦРУ. Але інтерв’ю, яке привернуло чимало уваги, свідчило про зростання інтересу до Сташинського й Бандери напередодні російсько-української війни. Ще 2008 року письменник Юрій Андрухович надрукував есей про Сташинського, написаний на основі статті в журналі «Лайф» за 1962 рік. 2012-го український журналіст, потім дипломат, потім розвідник Сергій Герман опублікував роман «Інґе» про любов Сташинського. Того самого року відомий грузинський режисер Заза Буадзе оголосив про намір зняти фільм «Любов кілера» за участі двох голлівудських зірок: Сема Райлі в ролі Сташинського і Кірстен Данст у ролі Інґе[420].

Одним словом, Богдан Сташинський раптом став об’єктом уваги на батьківщині та поза її межами. Митців захоплювала любовна історія агента й драматична втеча на Захід, а політичні активісти сперечалися про політичне значення його вчинків і події тих часів. Ці дискусії тривали по обидва боки російсько-українського кордону. Ім’я Сташинського вперше зринуло в російських ЗМІ восени 2006 року у зв’язку з отруєнням полонієм Олександра Литвиненка, колишнього офіцера КДБ і ворога Путіна. У відповідь на шум у західній пресі, що Литвиненка ліквідувала російська розвідка, речник ФСБ Сергій Іванов заявив, що «начиная с 1959 года, когда был уничтожен украинский националист Степан Бандера, советская разведка и ее преемник – Служба внешней разведки – не ведет работы по физической ликвидации неугодных России лиц». Але на Заході у це мало хто повірив. Інцидент нагадав про давню кремлівську традицію використовувати в зовнішній політиці вбивство[421].

В Україні ім’я Сташинського потрапило в заголовки восени 2008 року. Львівська міськрада суттєво підняла ціни на проїзд у громадському транспорті і, щоб призвичаїти пасажирів до нових цін, надрукувала п’ятдесят тисяч листівок «Зрада Батьківщини починається з неоплаченого проїзду». Зайців-безбілетників порівнювали зі Сташинським, якого завербували, спіймавши у вагоні без квитка. Це були дні Помаранчевої революції, яка привела до влади прозахідного Віктора Ющенка. 2004 року його отруїли діоксином, і багато хто бачив у цьому руку російських спецслужб. Країну охоплювала національна хвиля, існувало багато націоналістичних груп, які вважали Степана Бандеру своїм героєм, і в їхньому баченні української історії людям типу Сташинського місця не було[422].

Політичний клімат в Україні кардинально змінився, коли на початку 2010 року уряд очолив проросійський Віктор Янукович. Так само змінилися й політичні оцінки дій Сташинського. Комуністи й проросійські елементи намагалися, за явної підтримки Росії, підірвати культ Бандери і ставили на п’єдестал його вбивцю Богдана Сташинського. «Інтерв’ю» Наталі Приходько зі «Сташинським» – теж частина цих змін. «Це загадкове інтерв’ю… справжнє чи вигадане, свідчить, що Україна за Януковича швидко повертається до “цінностей” КДБ, – писав коментатор блогу Олександра Мотиля на World Affairs. – Крім того, КДБ у ньому постає могутнішою організацією, ніж було насправді»[423].

Західні ветерани холодної війни підозрювали, що за «відродженням Сташинського» стоїть російська розвідка, яка здобувала дедалі більше впливу в Україні, зокрема й в українських спецслужбах. У квітні 2011-го, за кілька місяців до інтерв’ю Приходько, в інтернеті з’явився англомовний блог Богдана Сташинського. Автор почав з такого посту: «Я переконаний комуніст. Я хочу допомогти у створенні кращого Радянського Союзу. З цією метою я збирав інформацію, брав псевдоніми і вбивав». Того самого місяця харківські націонал-більшовики, маргінальний політичний гурток, закликали міську владу назвати іменем Сташинського парк[424].

Інтерв’ю Приходько розвивало ідеї, викладені у «блозі Сташинського». Воно намагалося реабілітувати образ Сташинського – українського патріота, людину високої моралі. Сташинський-інтерв’юент, як і Сташинський-блогер, зберіг вірність комуністичним ідеалам молодості. Він заявив, що останнє слово про те, герой Бандера чи злочинець, сказав ще 1959 року і відтоді своєї думки не змінив. Цей «Сташинський» не виправдовував своїх дій страхом за долю родини, навпаки – він обірвав всякі родинні контакти. Єдина людина, з якою «Сташинський» нібито підтримував стосунки, – Олександр Святогоров, офіцер КДБ у Карлсхорсті. Його перевели були в Київ, а потім, після втечі Сташинського, звільнили з комітету. Як Святогоров міг бути другом людини, яка по суті зруйнувала його кар’єру, лишається загадкою.

Найцікавіше тут – не частка правди у словах воскреслого «Сташинського», а спроба зробити з нього героя напередодні російсько-української війни. Вшановуючи, хоч і різною мірою, і ветеранів війни за незалежність і тих, хто з ними боровся, Україна намагался всидіти на двох стільцях – і для Бандери, і для Сташинського. Одного з фігурантів, хоч і відносно другорядних, справи Сташинського, Олександра Святогорова (він помер у Києві в червні 2008-го) поховали на престижному Байковому цвинтарі. Військовий оркестр зіграв національний гімн «Ще не вмерла Україна», цей самий гімн виконували на похоронах Степана Бандери майже п’ятдесят років тому. Журналіст із сарказмом зауважив, що адекватнішою музикою була би пісня «С чего начинается родина» з фільму «Щит и меч» про героїзм радянських розвідників у Другій світовій війні, але молоді солдати її не знали[425].

Коли Богдан Сташинський повернувся на батьківщину у вигляді шпигунської легенди, Україна все ще шукала своєї ідентичності і шлях розвитку, достоту як і сам він у молодості. Журналісти кинулися в рідне село Сташинського на Львівщині, але вже не знайшли там його родичів. Сусіди розповіли, що рід Сташинських занепав: «Батьки не могли пережити… Казали, що вони все своє життя віддали за Україну, а син їх так зганьбив. Марійка, його сестра, казала, що зрікається брата. Мовляв, ліпше б їх вивезли в Сибір, утім, якби дав Бог повернутися, то не боялися б людям в очі дивитися… Його тато скоро помер, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила – захворіла на рак шлунка й померла. Крім біди, вони нічого не зазнали. Хоч по смерті треба їх згадати добрим словом»[426].

Селяни вірять, що принаймні один раз Сташинський повертався в рідне село. За місцевою легендою, на могилах батьків Сташинського невдовзі по тому, як він вийшов із в’язниці, з’явилися свіжі квіти. Інша легенда каже, що час від часу він і досі приїздить подивитися на батьківську хату, яка тепер належить іншим людям. Звісно, тепер ніхто не впізнає цю людину. Він став привидом на рідній землі, чужим серед своїх, ніколи не ставши своїм серед чужих. У вигляді легенди, як і у справжньому житті, він залишається заручником сил, що їх він так і не зумів подолати, ні в собі, ні у світі, у якому йому довелося жити[427].