Розділ «Частина п’ята. Суд»

Бандерівці намагалися впливати на інформацію про вчинки Сташинського і його жертв, але великого успіху не мали. Публіка більше цікавилася шпигунами і самим Сташинським, аніж людьми, яких він убив, чи справою, за яку вони загинули. 1965 року бандерівці спробували виправити ситуацію, опублікувавши 700-сторінковий документальний том про суд над Сташинським. Книжка вийшла українською і до сьогодні лишається найповнішою збіркою документів про цю справу, але так і не досягла англомовної аудиторії[401].

Публіка могла легко з’ясувати деталі історії Сташинського, але де він сам, ніхто не знав. Однак привид агента виникав у найнесподіваніших місцях і впливав на життя людей багато-багато років по тому, як сам Сташинський безслідно зник. Влітку 1973-го його ім’я фігурувало в документах ЦРУ у зв’язку із гіпотетичним замахом на Леоніда Брєжнєва під час його візиту до США. На початку червня 1973 року радянське посольство у Вашингтоні поінформувало Таємну службу США, що, за повідомленнями його джерел, група українських націоналістів на чолі з Ярославом Стецьком готує замах на радянського генсека. Змовниками нібито були українці-фанатики, які воювали у В’єтнамі і тепер проходять спеціальну підготовку у Сполучених Штатах. Вони планували переодягтися у форму поліції або армії і влаштувати замах на Брєжнєва. Один зі «змовників» був майором армії США на прізвище Кравців.

Спецслужби перевірили посольську інформацію, але індентифікували тільки Стецька, відомого оперативникам ЦРУ ще по справі Сташинського. ЦРУ повідомило колегам, що Стецько фігурував у чорному списку КДБ. До справи одразу підключили ФБР. Невдовзі всі бодай трохи знайомі з українською націоналістичною еміграцією переконалися, що ця «змова» – продукт радянської уяви. Стецько, на той час лідер ОУН-б, планував відвідати США, але так і не приїхав. Співучасники «змови» належали до конкурентної фракції ОУН і не пішли б на співпрацю з бандерівцями в куди простіших справах, ніж убивство Брєжнєва.

Один із гіпотетичних змовників, Осип Зінкевич, видавав дисидентську літературу, яку контрабандою доправляли в Україну і вірив у силу слова, а не в силу кулі. Майор (на той момент підполковник) Ніколас Кравців відслужив дві каденції у В’єтнамі і відзначився як розвідник під час війни Судного дня. Як і інші американські українці, зазначені в листі радянського посольства, Кравців поняття не мав про замах. Найімовірніше, радянська сторона руками американських спецслужб просто хотіла зірвати можливі протести під час візиту Брєжнєва. У матеріалах ФБР зазначено, що «Юкрейніан віклі», чільна українська газета країни, закликала читачів взяти активну участь у протестах. Брєжнєв, писала газета, «посміхатиметься, тримаючи ніж за спиною»[402].

Єдина зброя, яку Брєжнєв побачив під час поїздки, – два пістолети, подарунок голлівудського актора Чака Конорса. Генсеку дуже подобалися його вестерни. Демонстрації протесту, від яких берегли Брєжнєва, відбулися попри всі зусилля КДБ у кількох великих містах. Найбільша – у неділю, 17 червня 1973 року перед штаб-квартирою ООН у Нью-Йорку. Близько тисячі українців скандували «Brezhnev go home, leave the U.S. alone». Один з учасників «замаху» Аскольд Лозинський з молодіжного крила ОУН-б виголосив промову і звернув увагу на іронію ситуації: уряд «країни вільних» хоче вести справи з урядом «країни пригноблених». Найбільшу загрозу для радянських посадовців за кордоном становили демонстрації націоналістів, а не їхні кулі[403].

Леонід Брєжнєв знав це як ніхто інший. У травні 1975 року він остаточно утвердився на вершині радянської влади, усунувши з політбюро давнього конкурента й колишнього шефа КДБ Олександра Шелепіна. Офіційний привід для відставки – дискредитована репутація Шелепіна за кордоном, про що свідчили демонстрації у Лондоні проти його візиту до Великої Британії. Від часів процесу Сташинського Шелепіна знали на Заході як майстра політичних убивств. Цю його іпостась підкреслював і звіт «Корпорація “Міжнародні вбивства”», що його підготувала комісія Дода. За свідченнями Сташинського, – писав Дод у передмові, – на чолі списку радянських посадовців, яку керують апаратом [убивств] стояв Олександр Шелепін, голова Комітету державної безпеки СРСР. Нині колишній керівник “відділу мокрих справ” – заступник Голови Ради Міністрів, член Президії і секретар Центрального комітету Комуністичної партії СРСР. Його обіймання цих високих посад за “нового” керівництва свідчить, що убивства лишилися інструментом радянської політики, як і в часи Леніна». Наступного року американські газети характеризували Шелепіна не тільки як другу людину в радянській ієрархії, а й як «прихильника убивств – інструмента кремлівської політики»[404].

Роками Шелепін не виїздив на Захід з офіційними делегаціями через ордер на його арешт, виданий західнонімецькою владою у справі Сташинського. Під наполегливим тиском радянського уряду ордер було скасовано, і тільки тоді, Шелепін, вже не шеф КДБ, а голова Всесоюзної центральної ради профспілок, зміг потрапити за кордон. Навесні 1975 року британські профспілки запросили його відвідати країну. Щойно про це дізналися в парламенті, виник скандал. Опозиційні торі вимагали від уряду не давати Шелепіну візи, а керівні лейбористи заявили, що запрошення було помилкою. Один депутат-лейборист навіть сказав, що Шелепін найбільш небажаний гість на острові від часів нациста Рудольфа Гесса.

Шелепін таки приїхав у Лондон і перевірив, чи працює імунітет від переслідувань. Його зустріли не тільки незадоволені парламентарі, а й розлючені члени української громади. Три тисячі людей вийшли на вулиці Лондона, протестуючи проти візиту Шелепіна. Вони нагадали світу про справу Сташинського і практику політичних убивств. Група відчайдухів з числа молодих бандерівців готувала напад на Шелепіна, але їхні наміри знешкодили британські охоронці гостя, які вивели його з будинку не через парадний хід, де на нього чекали нападники, а через бічні двері. Екс-голова КДБ мусив скоротити візит і повернутися до Москви, де на нього чекала відставка. Політична кар’єра Шелепіна скінчилася, українські емігранти могли святкувати другу перемогу. Перша настала 15 жовтня 1964-го, рівно через п’ять років по смерті Бандери, коли Хрущова в результаті кулуарної змови, інспірованої Брєжнєвим і Шелепіним, відправили на пенсію[405].

Шелепін впав з радянського олімпу не тому, що товаришам з Політбюро не сподобалися закордонні операції комітету держбезпеки, а тому, що він програв апаратну боротьбу Брєжнєву, своєму головному конкуренту. Однак посилання на західну громадську думку як причину відставки Шелепіна вразили радянську політичну еліту. Найбільше – Юрія Андропова, нового шефа КДБ, сильного й амбітного апаратчика. Андропов виніс важливий урок зі справи Шелепіна/Сташинського: убивати людей за кордоном означає ризикувати політичною кар’єрою в СРСР. За Андропова комітет припинив ліквідовувати опонентів радянського режиму. Новий шеф волів також не сваритися із Заходом через радянських дисидентів й уникав надто жорстких репресій. Два найпомітніші опозиційні діячі 70-х років, Олександр Солженіцин і Андрій Сахаров, дістали за радянськими мірками дуже м’яке покарання й у в’язницях не сиділи. Першого позбавили громадянства і вислали на Захід, другого відправили у провінційне місто Горький.

Андропов досягнув своєї мети і після смерті Брєжнєва в листопаді 1982-го очолив радянську державу. Цілком імовірно, що без справи Сташинського і відставки Шелепіна у 70-х роках шлях нового генсека до влади складався б важче. За Андропова сталося тільки одне доведене вбивство антикомуністичного діяча на Заході, причому скоїв його болгарський агент, а КДБ «тільки» надав отруту. 7 вересня 1978-го на автобусній зупинці на мосту Ватерлоо в Лондоні стався інцидент з Георгієм Марковим, сорокадев’ятирічним болгарським дисидентом. Убивця впритул вистрелив у Маркова кулькою, зарядженою рицином. Зброя була замаскована під парасольку. Майже той самий спосіб пропонував Сташинському куратор, коли агент розповів, наскільки близько підійшов до Ребета в мюнхенському трамваї[406].

Одкровення Сташинського все ще відлунили у кремлівських коридорах, одні люди накладали кар’єрою, інші виносили з цього урок, а оперативники ЦРУ все ще сперечалися: можна довіряти Сташинському чи це він частина хитрого плану КДБ з підриву західних розвідок? Джеймс Джизус Енглтон, начальник контррозвідки ЦРУ впродовж багатьох років (1954–1975), з параноїдальною підозрою ставився до інфільтрації ворожих агентів у ЦРУ і вважав наживкою кожного чекіста-перебіжчика. Одним із головних його підозрюваних був офіцер КДБ Юрій Носенко, який втік на Захід 1964 року і, попри інше, підтвердив окремі епізоди Сташинського. Носенко заявив, що Богдан убив Бандеру за наказом КДБ і втік на Захід, боячись за своє життя. Лише після відставки Енглтона на Різдво 1975-го управління розпорядилося провести ревізію справи Сташинського.

Новий звіт був готовий 22 квітня 1976 року і починався так: «Цей меморандум підготовлено з метою оцінити достовірність свідчень агента КДБ Богдана Миколайовича Сташинського, що він у жовтні 1959 року в Мюнхені убив лідера української еміграції Степана Бандеру». Автори шістнадцятисторінкового звіту перелопатили все, що ЦРУ зібрало на Сташинського, і дійшли висновку, що, найімовірніше, він сказав правду. Єдина непояснена обставина – сліди ціаніду у шлунку Бандери, яких пістолет-спрей не мав би лишити. Крім того, зазначали експерти, не зрозуміло, що виграє КДБ від свідчень Сташинського.

У звіті нема й натяку на перебування Сташинського на території США, нічого не сказано про пластичну хірургію, хоча в журналістських колах ходили такі чутки. Якщо журналіст «Штерна» мав рацію і після звільнення у лютому 1969-го Сташинського забрали американці, то привезли вони його не в США. В управлінні Енглтона на нього чекало б те саме, що й Юрія Носенка, – три роки одиночного ув’язнення і уколи «сиворотки правди». Носенка відпустили з в’язниці ЦРУ тільки 1967 року, а «порядним перебіжчиком» оголосили тільки 1969-го.

Автор звіту ЦРУ 1976 року заявляв, що Сташинський вийшов 1967-го, відсидівши дві третини призначеного строку. «Німецька влада навчила його слюсарної справи й переселила під іншим іменем в іншу країну». Куди подівся новоспечений слюсар і чи склала йому компанію дама серця, аналітик ЦРУ не знав. Гендрик ван Берґ, екс-речник західнонімецької контррозвідки і автор книжки про Сташинського, у статті 1979 року написав, що Сташинський з «фрау Інґе» живе у Сполучених Штатах»[407].

Тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року, невдовзі після розпаду Радянського Союзу, п’ятдесятисемирічний Леонід Шебаршин, останній начальник управління зовнішньої розвідки і останній голова КДБ, написав у спогадах, що ліквідація Бандери була останнім політичним убивством в історії КДБ. Але визнав, що старі звички комітету відмирали повільно. Якщо радянське керівництво справді відмовилося від політичних убивств на хвилі скандалу зі Сташинським, то це рішення не стосувалося самого Сташинського. За словами колишнього архіваріуса КДБ Василя Мітрохіна, який втік у Велику Британію на початку 90-х років, наступник і союзник Шелепіна Володимир Семичастний вписав Сташинського у чорний список КДБ. У листопаді 1962 року, через місяць після процесу Сташинського, Семичастний затвердив план «спеціальних заходів» проти «особливо небезпечних зрадників». У чорному списку значилося два «провалених» убивці – Ніколай Хохлов і Богдан Сташинський.

У документі було сказано, що ці зрадники здали важливі державні таємниці ворогу і завдали непоправної політичної шкоди СРСР, що їх засудили до смертної кари заочно і вирок буде приведено в дію за кордоном. Контррозвідники мали стежити за родичами зрадників, перлюструвати їхню кореспонденцію і проводити обшуки, сподіваючись на те, що перебіжчик захоче встановити контакт з родиною і тим самим викаже себе. Закордонні оперативники вистежували зрадників у країні перебування, а далі слід брали спецагенти з Тринадцятого відділу, які й мали виконати присуд комітету. Анатолія Голіцина, офіцера КДБ, який утік на Захід у грудні 1961 року, чекісти планували прибрати, якщо його викличуть свідчити в Сенаті або в комітеті Конгресу. Держдеп мав усі підстави переживати за безпеку, коли 1964 року йшлося про приїзд Сташинського до США для свідчень у комітеті сенатора Дода[408].

Куди б не поїхав Сташинський після в’язниці, йому довелося ховатися. Місцезнаходження Богдана знало дуже обмежене коло людей. 1971 року генерал Райнгард Гелен, на той час уже відставник, опублікував мемуари і натякнув, що знає, що трапилося з колишнім агентом КДБ. Гелен підтвердив, що Сташинський відсидів тільки частину терміну. «Нині “кілер” КДБ живе вільною людиною у світі, який він вибрав літньої днини 1961 року, за кілька днів до того, як довкола Берліна виросла стіна», – писав Гелен. Але де саме, генерал так і не сказав[409].

Якщо Сташинський був не у Сполучених Штатах, а генерал Гелен не каламутив воду, заявляючи, що екс-агент виїхав із Західної Німеччини, то куди він подівся? Відповідь несподівано дав інший відставний генерал Майк Гелденгейз у серії інтерв’ю, які на початку березня 1984 року взяв у нього південноафриканський репортер Гергі Страус. Гелденгейзу виповнилося шістдесят років, до відставки він служив начальником секретного відділу поліції Південно-Африканської Республіки (BOSS). Цей відділ вів боротьбу з Африканським національним конгресом й «уславився» підпільною роботою, убивствами активістів і порушенням прав людини. У червні 1983 року, за вісім місяців до інтерв’ю, Гелденгейз пішов у відставку з найвищої у правоохоронному відомстві посади верховного комісара поліції й захотів поділитися з публікою професійними секретами. А історія Сташинського прекрасно вписувалася в закони жанру.

Інтерв’ю вийшло 5 березня 1984 року у «Кейп таймс», найстарішій газеті країни. Матеріал містив також біографію Гелденгейза і замітку про вбивство Лева Ребета. Генерал заявляв, що Сташинський приїхав до Південної Африки одразу, як вийшов на свободу, і Гелденгейз, тоді ще полковник секретної служби, першим допитав нового поселенця. Гелденгейз розповів деякі обставини життя Сташинського у ПАР, але найважливіше тримав за зубами. «Досьє Сташинського – одна з найбільших таємниць світу, – розповів він журналісту, – і почасти лишається нею, адже його нове ім’я і місце перебування ніколи не розкриють». Якщо чекісти все ще полювали за Сташинським, їм дали ключ. Проблема полягала в тому, що Радянський Союз не мав дипломатичних відносин з Південною Африкою і проводити операції у цій країні було дуже важко. Крім того, Гелденгейз сказав, що Сташинського ніхто не впізнає.

Генерал розповів, що, уникнувши смертної кари у ФРН, Сташинський не гарантував собі спокійного життя, тому його випустили з в’язниці в обставинах суворої секретності задовго до кінця покарання. «Між тим на нас вийшла західнонімецька розвідка і попросила дати цьому чоловіку притулок у Південній Африці, вони вважали, що це єдина країна, де його не знайдуть агенти КДБ». Лише три людини на всю країну знали, де оселився Сташинський: сам Гелденгейз; начальник таємної поліції Гендрик ван ден Берґ (майже однофамілець німецького журналіста Гендрика ван Беркха, який під псевдонімом Карл Андерс написав книжку про Сташинського) і прем’єр-міністр Південної Африки Б. Й. Форстер.