Розділ «Частина п’ята. Суд»

За словами Гелденгейза, Сташинський приїхав до Південної Африки у 1968-му, через рік після виходу з в’язниці. Південноафриканцям не довелося шкодувати, що на прохання західнонімецьких колег вони прийняли Сташинського. Екс-генерал розповів, що Сташинський «передав нашій розвідці багато цінної інформації про структуру й операції російських спецслужб». У Південній Африці Сташинський, судячи з усього, отримав не тільки нове ім’я, а й нову зовнішність. А ще нову роботу і нову дружину. «Ми влаштували його на роботу, якою він був задоволений, – розповів Гелденгейз. – Невдовзі він зустрів дівчину з Дурбана, і вони полюбили одне одного. Коли вони одружувалися, він запросив мене бути його свідком. Між нами виникли дружні стосунки, які існують досі, і я радо погодився». Гелденгейз сказав, що тримає у банківській комірці фотографію, де він стоїть зі Сташинським і його дружиною після весілля. На цьому знімку Сташинський, очевидно, має інший вигляд, ніж на старому фото з книжки Карла Андерса, яку передрукувала газета. Гелденгейз ніколи не згадував Інґе Поль чи інших людей, які приїхали до Південної Африки разом зі Сташинським[410].

Агентства новин поширили інформацію про нове життя колишнього чекіста усім світом. Інтерв’ю Гелденгейза привернуло увагу української преси на Заході. Чи можна брати його слова на віру? Усіх цікавило це питання – і кадебістів, і родичів Бандери та Ребета. Новина походила з дуже несподіваного місця – розділеної апартеїдом Південної Африки. Сташинський голосував ногами за зовсім іншу частину вільного світу. Може, це була спроба збити зі сліду агентів КДБ, а Сташинський живе собі деінде з Інґе Поль?[411]

Віру у правдивість версії Гелденгейза вселяло те, що двоє з трьох людей, які нібито знали Сташинського у Південній Африці, були живі. Колишній прем’єр і президент Б. Й. Форстер помер у вересні 1983-го, але Гендрик ван дер Берґ був при доброму здоров’ї, після відставки у 1980 році опікувався своєю птахофермою і писав спогади. Версія Гелденгейза збігалася зі старими повідомленнями преси про Інґе Поль. Згідно зі статтею у «Штерні» від лютого 1969 року, після того, як чоловік здався американцям, вона вела потайне життя. Після арешту батька Інґе небезпідставно боялася, що її теж ліквідують або викрадуть і переправлять на Схід. Вона не з’явилася на суді і відмовилася від гонорару у 20 000 марок, запропонованого одним західнонімецьким журналом за відверте інтерв’ю.

Пізніше преса дізналася, що вона переїхала під іншим іменем у Штутгарт і працювала там перукаркою. 23 червня 1964 року, майже через два роки після процесу, вона розлучилася зі Сташинським. Шлюб, який так шокував свого часу чекістів, формально закінчився. Відтак Інґе повністю зникла з поля зору. Може, розлучення теж було маневром, щоб заплутати КДБ? Може, Інґе зникла, щоб возз’єднатися з Богданом після його звільнення? Коли інформація про достроковий вихід Сташинського проточилася у пресу, адвокат Інґе сказав «Штерну», що про неї потурбувалися і вона жила щасливо. Можливо, турбувався про неї Богдан і вони жили разом – хтозна. Та судячи з інтерв’ю Гелденгейза, розлучення 1964 року було справжнім[412].

На версії Гелденгейза позначився міжнародний клімат кінця 60-х років, коли геленівська БНД і таємна поліція ван ден Берґа починали тісну співпрацю. Гелен і ван ден Берґ у минулому мали багато спільного. Під час війни обидва воювали проти союзників: перший у лавах вермахту, другий – у парамілітарній організації, яка перешкоджала воєнній діяльності британського й південноафриканського урядів. Обидва після війни були антикомуністами: Гелен боровся з КДБ і Штазі, а ван ден Берґ з прорадянським Африканським національним конгресом. 1969 року вони об’єднали зусилля й організували одну з найконтроверсійніших операцій обміну в історії холодної війни. Одного чекіста, затриманого ван ден Берґом, Гелен обміняв у східних німців на десяток своїх агентів, схоплених за залізною завісою.

Звали його Юрій Логінов. Двадцятирічним юнаком у травні 1961-го він спробував втекти до американців, звернувшись до посольства США в Хельсинкі. Оперативник ЦРУ переконав його почекати з втечею і працювати на американців. Логінов погодився. Робота на ЦРУ не заважала просуватися по службі в КДБ. 1967 року він став майором відділу зовнішньої розвідки. У той час контррозвідка ЦРУ під керівництвом Джеймса Енглтона збилася з ніг, вистежуючи у себе радянського «крота». Перебіжчик Юрій Носенко сидів у камері, проходив одну перевірку на поліграфі за іншою, і в очах Енглтона Логінов був першим підозрюваним на роль подвійного агента КДБ. Американці вирішили перевірити його лояльність ЦРУ, передавши у розпорядження ван ден Берґа.

У червні 1967 року, коли Логінов із завданням комітету приїхав до Йоханесбурґа, люди Енглтона здали південноафриканським колегам, що на території ПАР працює радянський агент. Ван ден Берґ заарештував Логінова і почав інтенсивні допити. Водночас його допитував оперативник ЦРУ з Вашингтона. У вересні 1967 року відомство ван ден Берґа здобуло першу перемогу над радянською розвідкою: Логінов зізнався, що працював на КДБ, що й підозрював Енглтон від самого початку. Та свідчення Логінова не дозволяли зробити висновок, ніби він намагався ошукати американців.

Перемога ван ден Берґа виявилася поразкою Енглтона. ЦРУ не знало, що робити. Південноафриканці не могли висунути Логінову обвинувачення, адже це означало оприявнити секретну інформацію ЦРУ, а управління не могло на це піти. І просто відпустити його було неможливо. Тоді виникла ідея (припускають, що у Райнгарда Гелена) обміняти Логінова на оперативників БНД на Сході. Таке рішення влаштовувало всіх, крім самого Юрія Логінова: невдячні американці повертали його чекістам. Через південноафриканців ЦРУ засвітило список агентів КДБ за кордоном, яких нібито здав Логінов під час допитів. У такій ситуації Логінов волів би не повертатися в СРСР, але його інтересами знехтували. У липні 1969 року ван ден Берґ відправив Майка Гелденгейза з Логіновим до Західної Німеччини. У Франкфурті його передали спершу Гелену, потім чекістам. Усвідомивши ситуацію, шокований Логінов намагався уникнути екстрадиції, але його не слухали. В обмін на невдалого американського шпигуна німці отримували одинадцять своїх агентів.

Коли Гелденгейз віз Логінова на вірогідну смерть, Сташинський уже жив у Південній Африці і розповідав новим господарям про методи роботи КДБ. На фоні Логінова йому сильно пощастило. Кілька років у західнонімецькій в’язниці не йшли в жодне порівняння з тим, як ЦРУ повелося з Носенком і Логіновим. Реалізуй Богдан початковий план, придуманий у Москві в січні 1961-го, – вийти через Інґе і Західний Берлін на американців і запропонувати їм свої послуги в Москві – він міг стати мішенню обох розвідок – і ЦРУ, і КДБ. Навіть якби Сташинському вдалося обманути чекістів і втекти на Захід, жодних гарантій, що його не обміняли б назад, як Логінова. Хтозна, чи була б тоді радянська фортуна до нього так само ласкава, як до Логінова. КДБ, очевидно, так і не дізнався про роботу Логінова на ЦРУ, і йому загрожувало покарання тільки за здачу секретів південноафриканцям. Але трибунал його оминув: виявилося, що Логінов – син високого начальника, крім того, починаючи роботу на КДБ, він не давав присяги. Логінова вислали в закрите для іноземців місто Горький, де всю холодну війну він пропрацював вчителем англійської у школі[413].

Сташинський, судячи з усього, залишався в Південній Африці. Ходили чутки, що в 70-х роках він служив радником організованих південноафриканцями загонів, які воювали в Конго. Може, це й була робота, яку, за словами Гелденгейза, Сташинському знайшли в ПАР? Цілком можливо: 1967 року, коли він вийшов на свободу, південноафриканська поліція почала боротися з повстанцями в Родезії. У прикордонні райони відправили дві тисячі поліцейських, проти заворушників кинули поліцейський спецназ – прообраз загонів особливого призначення, створених Гелденгейзом у 70-х роках. Перші бійці особливих загонів проходили підготовку на базі таємної поліції в Дурбані, з цього міста нібито походила нова дружина Сташинського. У Дурбані жив і помер Гергі Страус, інтерв’юер Гелденгейза[414].

Новий спецназ слід було підготувати для боротьби з повстанцями, і Сташинський, маючи досвід війни з визвольним рухом в Україні, міг допомогти своєму весільному боярину Майку Гелденгейзу. Утекти від одного тоталітарного режиму, щоб працювати на інший, – роль не унікальна, якщо вона справді дісталася Сташинському. У 50-х роках перебіжчик Ніколай Хохлов був радником південнов’єтнамського диктатора Нго Дін Зьєма в питаннях ефективної протидії партизанському руху. Хохлов і Сташинський (різною мірою) були спеціалістами з таких питань і, живучи на Заході, поділяли антикомуністичні переконання. У них не було якихось особливих політичних чи психологічних причин не брати участі у світовому поході проти комунізму, як це називала західна пропаганда[415].

Із двох припущень про нову країну Сташинського – Сполучені Штаті або Південно-Африканська Республіка – останнє здається вірогіднішим: воно краще вписується в історичний контекст і не суперечить інформації про життя Сташинських після суду з американських і німецьких джерел. Якщо версія Гелденгейза достовірна, то багато моментів у житті Сташинського постають у новому світлі. Слюсарна підготовка, судячи з усього, йому не знадобилася. Незрозуміло, де він провів 1967 рік і що робив, але 1968-го працював на південноафриканські спецслужби, які в боротьбі з повстанцями й пригнобленими народами використовували ту саму брутальну тактику, що й КДБ. Сташинський втратив жінку, яка надихнула його вирватися з тісних обіймів КДБ й радянського режиму. Боярин на новому весіллі був генералом спецслужб, якого підозрювали не тільки в масштабних порушеннях прав людини, а й у тому, що він тероризував політичних опонентів режиму за кордоном. Здавалося, що порочне коло державного насильства й зради, з якого безуспішно хотів вирватися Сташинський, замкнулося в Південній Африці.

Думка, що Гелденгейз, досвідчений розвідник, свідомо вигадав історію про південноафриканські пригоди Богдана, щоб відвернути увагу від справжнього Сташинського, не має серйозних підстав. В інтерв’ю, яке генерал дав авторові цих рядків у квітні 2013 року, він підтвердив перебування Сташинського у Південній Африці, але додав, що ні він, ні його колишні колеги, з якими він радився, не знають, куди він подівся. Через свого біографа генерал також підтвердив автентичність інтерв’ю, які він дав 1985 року[416].

Заперечити версію генерала можна тільки незалежними свідченнями про життя Сташинського після виходу з в’язниці в грудні 1966-го. Поки таких свідчень нема, єдина надійна база для припущень – порада, яку Сташинський дав Ярославу Стецьку. «Не думаю, що існує надійний захист від убивць КДБ, – відповів Сташинський на питання Стецька, яке йому передали у в’язницю. – Але можна ускладнити виконання таких злочинів». Сташинський радив гіпотетичним жертвам КДБ змінювати імена й адреси щонайменше раз на три роки, а країну проживання якомога частіше. У всіх країнах слід вибирати поширені імена і не брати слов’янські. Імена й адреси не мають фігурувати в телефонних довідниках. Удома слід використовувати інші псевдо і навчитися помічати хвости. «Повна секретність – перша заповідь», – казав Сташинський[417].

«Злегка сутулий, із залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд був значно молодшим за свій вік, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях», – писала українська журналістка Наталя Приходько про своє знайомство з чоловіком, який відрекомендувався Богданом Сташинським.

За словами журналістки, вона зустрілася з колишнім агентом КДБ влітку 2011 року за посередництва приятеля, відставного офіцера Служби безпеки України. Той сказав, що Сташинський, наближаючись до восьмого десятку, не хотів забирати секрети із собою і був готовий на інтерв’ю. У старомодній квартирі в центрі Києва журналістка побачила бюст Сталіна й портрет Черчилля. Старий поставився до неї приязно, але попросив вимкнути диктофон. Приходько записувала від руки. Інтерв’ю велося українською, і журналістка просила читачів врахувати, що в її передачі враховано не всі особливості мови Сташинського. Більшість публікацій Приходько виходили російською. Текст з’явився в київській газеті «Лівий берег» у серпні 2011 року, за два тижні до двадцятої річниці незалежності України. Назва інтригувала: «Богдан Сташинський: “Я виконав свiй обов’язок перед Україною”».

У цьому інтерв’ю «Сташинський» заперечив чимало моментів своєї історії, як її знали на Заході. Він розповів, що пішов у КДБ з переконань і з переконань убив Бандеру й Ребета. Він вважав, що радянська влада принесла Західній Україні прогрес і процвітання. Але найбільша сенсація цієї статті: обставини втечі «Сташинського» на Захід. Чоловік розповів, що це була успішна спецоперація, задумана самим Шелепіним. Колишнього комсомольця Шелепіна нібито не зовсім серйозно сприймали колеги в Політбюро. Відкривши на весь світ, що це він наказав ліквідувати Бандеру, шеф КДБ нібито хотів продемонструвати свою силу. «Сташинський» за наказом Шелепіна мав здатися і розповісти всю правду про вбивства. За цим планом після відбутого покарання (завдяки добровільним свідченням), чекісти мали переправити «Сташинського» назад у Радянський Союз. «Сташинський» вірив у радянську ідеологію і погодився пожертвувати собою.

Усе вийшло точно за шелепінським планом, тільки після виходу із в’язниці ЦРУ нібито перевезло «Сташинського» до США. «Мене звільнили достроково й перевезли у Вашингтон. Там запідозрили в подвійній грі і вирішили відправити на деякий час до Латинської Америки, до Панами – під нагляд і нібито для набуття нових навичок. Я це розумів. Був більш ніж обережним – знав, що будь-якої миті можуть ліквідувати мене», – розповів чоловік журналістці. Група чекістів приїхала в Панаму 1968-го і викрала «Сташинського», його переправили спершу в Африку, а 1970-го назад у Радянський Союз.

Особисте життя? Він справді одружився з Інґе, вона теж працювала на КДБ з переконань, а не під тиском. У них справді народився син, вони лишили його в Москві, коли в серпні 1961-го виїхали в Берлін і втекли на Захід. А тіло хлопчика, похованого у Дальгові, КДБ взяло в лікарні у Східному Берліні. Старий розповів, що розлучився з Інґе. Після завдання вона нібито оселилася у Східній Німеччині, але її кар’єра в розвідці не склалася через чвари між КДБ і Штазі. Їхньому сину судилося важке дитинство, згодом він оселився в Україні, став викладачем Київського університету і підтримував зв’язки з батьком. Сташинський не підтримував контактів з родичами у Борщовичах. Вони не поділяли його політичних поглядів, тож шансів на компроміс не було[418].

Історія захоплива, деякі західні спостерігачі сприйняли її всерйоз. Те, що «Сташинський» нібито отримує пенсію у незалежній Україні, вразило Тарася Кузя, дослідника Центру трансатлантичних стосунків Школи міжнародних відносин в Університеті Джона Хопкінса. «Один з головних кілерів КДБ показався цього літа в Києві», – писав професор Ратгерського університету Олександр Мотиль у блозі на сайті World Affairs. Утім, Мотиль, як і багато читачів, засумнівався у справжності цього інтерв’ю. Хтось звернув увагу, що Наталя Приходько – відомий містифікатор. Ще один сумнівний момент у публікації Приходько: «Вона могла легко покласти край всяким спекуляціям, показавши фото сьогоднішнього Сташинського (ДНК-тесту було би достатньо), адже сьогодні йому ніщо не загрожує, ніхто не витрачатиме кулю чи газ на цей релікт минулого», – коментував читач блогу[419].