Розділ «Частина п’ята. Суд»

Наостанок Керстен згадував їхнє спільне минуле – хрестовий похід у Конгресі проти комунізму в кінці 40-х років. Пригадав Керстен і 1947-й, коли вони викрили дії комуністів у Мілуокі, штат Вісконсін, зірвавши «змову в промисловості регіону». Екс-конгресмен доклав спільну фотографію з поїздки до Мілуокі, коли вони організовували слухання про інфільтрацію комуністів у профспілки. Щоб упевнитися, що президент побачить листа, Керстен надіслав копії його братам – генеральному прокуророві Роберту Кеннеді й сенаторові Едварду Кеннеді, попросивши їх звернути увагу президента на цей лист. Відповіді Керстен не отримав[387].

22 листопада 1963 року, через два тижні після відправлення цього листа, президента убили в Далласі. Здавалося, що Керстен мав рацію, застерігаючи в листі сенатору Доду, що Радянський Союз може надіслати досвідчених кілерів з Гавани й ліквідувати антикомуністичних діячів у Сполучених Штатах. Лі Харві Освальд дивовижно вписувався в образ московсько-гаванського убивці, що його Керстен наводив за кілька місяців до того. Невже Хрущов з Шелепіним повернулися до справи й наказали ліквідувати американського президента? Таке припущення жахало американців. Як реагувати, якщо це правда? Невже дійде до повномасштабної ядерної війни? Ці питання не давали спати багатьом американським політикам на самій вершині влади. Попри те, що Освальд якийсь час жив в СРСР, одружився там і мав зв’язки з кубинською еміграцією, слідчі вперто розробляли версію про вбивцю-одинака. Ніхто у владі не хотів воювати з Радянським Союзом навіть через убивство президента Сполучених Штатів[388].

Загибель Кеннеді поновила інтерес до ідеї провести слухання в Капітолії. У лютому 1964 року ЦРУ підготувало для слідчої комісії у справі вбивства Джона Кеннеді звіт «Використання Радянським Союзом убивств і викрадень», у якому був розділ про Сташинського. Але з доправленням Сташинського до США були проблеми. Наприкінці січня Лев Добрянський із задоволенням дізнався, що сенатор Дод для пришвидшення справи вирішив сам поїхати до ФРН й поговорити зі Сташинським та німецькими посадовцями. Добрянський згадував, що весь час заохочував сенатора це зробити. 6 квітня 1964 року під час сенатських канікул Томас Дод сів на літак до Франкфурта.

У програмі поїздки значилися зустрічі з чільними західнонімецькими політиками, зокрема з канцлером Ергардом і екс-канцлером Аденауером. Зустріч з Аденауером відбулася у перший же день відрядження Дода, вранці 8 квітня. Два бійці холодної війни прекрасно розуміли один одного. Канцлер не приховував скептичного ставлення до президента Кеннеді і його зовнішньої політики. Його особливо непокоїла дедалі активніша торгівля США з Радянським Союзом, особливо угода про пшеницю. За словами Дода, іронія полягала в тому, що будь Кеннеді живий, Сенат напевно не схвалив би угоду, але тепер це зробити дуже важко.

Наступного дня Дод поїхав у Карлсруе на зустріч з доктором Губертом Шруберсом, головою Служби захисту конституції. Той розповів йому про справу Сташинського і радянський шпіонаж у Західній Німеччині. Подана Доду статистика вражала: за останні кілька років було зафіксовано 222 випадки викрадення людей, здебільшого в Берліні. У 52-х випадках було використано силу, сімом особам ввели наркотики. Решту виманили на Схід обманом. Жодна інша країна не мала справу з радянським шпіонажем і агентурою в такому масштабі.

10 квітня Дод мав зустрітися зі Сташинським. Уранці сенатор обговорив його справу з доктором Бруно Хойзінгером, головою Федерального карного суду. Вони також обмінялися думками про суд над колишніми есесівцями, які вбивали євреїв в Освєнцімі, – Дод відвідав слухання у цій справі напередодні в Кельні. Хойзінгер розповів, що ці дві справи, Сташинського і освєнцімських злочинців, пов’язані. Обидва процеси, за його словами, продемонстрували, «як всесильний державний апарат деформує і ламає характер людини». З нотаток Дода не зрозуміло, чи зачіпали вони в розмові питання про те, як кваліфікувати дії освєнцімських есесівців – визнати їх співучасниками, як Сташинського, чи основними винуватцями злочинів. З ремарок Хойзінгера, зафіксованих Додом, випливало, що така можливість існувала: вирок у справі Сташинського створив прецедент, який впливав на розгляд злочинів нацистів у західнонімецьких судах. Після Хойзінгера Дод зустрівся з Гайнрихом Ягушем, основним автором вироку. Вони поговорили про Сташинського, його злочини й майбутнє. Тепер Дод був готовий зустрітися з людиною, про яку чув так багато[389].

Зустріч, заради якої Дод прилетів аж із Вашингтона, почалася десь о другій годині дня. Сенатор спершу відзначив, що Сташинський «зробив важливу справу, розповівши правду», а потім поставив Сташинському запитання. Його цікавила інформація про інші вбивства, зокрема інсценізовані під самогубства, що їх розслідувала колись сенатська комісія. Один такий випадок – загибель радянського агента Вальтера Кривицького, який утік на Захід 1937 року й написав книжку «Я був агентом Сталіна», де розповів про радянські шпигунські методи й убивства ворогів режиму за кордоном. У лютому 1941-го Кривицького знайшли у ванній вашингтонського готелю, все скидалося на самогубство. Інший випадок, згаданий у звіті сенатської комісії, – самогубство Пауля Банґ-Єнсена, молодого данського дипломата, знайденого мертвим у Квінсі в листопаді 1959 року. Як і у випадку Кривицького, поліція знайшла передсмертну записку. Проблема полягала в тому, що Банґ-Єнсен наклав на себе руки після того, як відмовився передати ООН список учасників Угорської революції 1956 року, боячись, що про них дізнається Радянський Союз[390].

Сташинський охоче допомагав. Дод згадував, що агент детально описав, «як він убив Бандеру….як вистежував його день у день, вивчав його звички, як зустрів його на сходах будинку». Про інші організовані КДБ убивства Сташинський інформації не мав, але добре знав практику спецслужб і міг робити аргументовані припущення стосовно цієї теми. Агент сказав, що «в Радянському Союзі це вважається єдиним способом розібратися з окремими політичними ворогами в інших країнах». Він повідомив Доду, що «мав тверде переконання, ніби діє у складі міжнародного апарату». Сташинський знав, що накази йдуть з найвищого рівня радянської ієрархії і вбивства продовжаться після того, як спаде хвиля обурення загибеллю Бандери. У щоденнику поїздки Дод записав, що Сташинський, за його словами, чекав, що йому дадуть подібне завдання у якій-небудь англомовній країні. Особливо вразила сенатора репліка пістолета-спрея, з якого було вбито Бандеру. Зустріч тривала майже дві години, потім Дод побачився з Ярославом Стецьком, третьою людиною у смертельному списку Сташинського[391].

Дод повертався із Західної Німеччини, набагато краще розуміючи методи роботи КДБ. У березні 1965 року підкомітет Сенату з внутрішньої безпеки нарешті почав слухання, основну увагу приділили справі Сташинського. Звіт підкомітету опублікували під назвою «Корпорація “Міжнародні вбивства”: вбивства і викрадення як інструмент радянської політики». Назва перегукувалася з прізвиськом, яке американська преса дала мафіозним кілерам 1930–1940-х років – Murder, Inc. Вступ написав сенатор Дод. За його словами, хоч справа Сташинського «привернула лише епізодичну увагу західної преси», її треба зарахувати до «найвидатніших процесів в історії». Роль цієї справи Дод пояснював так: «Наведені на суді докази вперше продемонстрували, що радянська влада використовує убивства як інструмент міжнародної політики і що, попри так звану “лібералізацію”, яка нібито відбулася по смерті Сталіна, міжнародний апарат убивств, створений радянською державою, функціонує на повну силу»[392].

Коли 10 квітня 1964 року Дод поїхав із Карлсруе, Сташинського повернули в камеру. Ходила чутка, що він відбуває покарання у в’язниці Ландсберґ за шістдесят п’ять кілометрів від Мюнхена, де скоїв свої злочини. Попереду лишалося п’ять років тюрми. Адвокат Гельмут Зайдель подав прохання про помилування, але перспективи були примарні. Та й коли випустять Сташинського, куди йому йти? Суддя Ягуш сказав сенатору, що свідчення Сташинського були дуже корисні, але після виходу з в’язниці в Німеччині йому буде дуже небезпечно. Ягуш сподівався, що його можна буде влаштувати у якійсь безпечнішій країні. Якщо справді угода зі Сташинським існувала, то Ягуш був переговорною стороною. Але невдовзі його відправлять у відставку, і Сташинський лишиться без важливого союзника й захисника[393].

Проблеми доктора Ягуша почалися за кілька місяців до приїзду Дода, і він сам їх породив. У вересні 1964 року суддя зазіхнув на цехову поруку, надрукувавши у «Шпіґелі» статтю, у якій піддав сумніву правомірність звільнення з федеральної в’язниці східнонімецького шпигуна, якого нібито обміняли на кількох політичних в’язнів з НДР. Стаття критикувала політику уряду й начальства Ягуша і була надрукована без підпису. Ще одна стаття Ягуша вийшла у «Шпіґелі» на початку листопада 1964-го. Вона критикувала дії генеральної прокуратури, яка санкціонувала арешт журналіста, звинуваченого у шпіонажі за знаменитою «справою “Шпіґеля”». Цю статтю було підписано псевдонімом «Юдекс». Обидва матеріали були дуже гострими й набули широкого розголосу. Почалося полювання за автором, і невдовзі одна мюнхенська газета вказала на Гайнриха Ягуша[394].

Бруно Хойзінгер, голова Федерального карного суду, з яким Дод обговорював справу Сташинського кілька місяців тому, побачився з Ягушем, але той все заперечував. Невдовзі він передумав і визнав псевдонім «Юдекс». Кар’єра у Верховному суді скінчилася. Ягуш зачепив майже всіх: прихильників покращення стосунків зі Сходом тим, що виступив проти звільнення комуністичного шпигуна, а яструбів тим, що критикував незаконний арешт журналіста, звинуваченого у шпигунстві. Та найважливіше – брехав начальству і колегам. Ще від часів процесу Сташинського Ягуша звинувачували, ймовірно, не без інспірацій зі Сходу, у причетності до нацифікації німецьких профспілок за Гітлера. Ягуш закиди спростував, начальство й колеги по Верховному суду його підтримали. Після статті у «Шпіґелі» вони відвернулися від нього.

У січні 1965-го Ягушу дали умовний термін за кривосвідчення про своє членство в НСДАП, а через місяць відправили у відставку за станом здоров’я. Втративши мантію, він став експертом у транспортному законодавстві, але найбільшим юридичним доробком Ягуша став вирок у справі Сташинського. Ця ухвала мала безпосередній вплив на десятки судових справ колишніх нацистів, зокрема на освєнцімський процес, який закінчився восени 1965 року. Підсудних визнавали співучасниками, а не організаторами злочинів. Так, Роберт Мулька отримав чотирнадцять років ув’язнення, натомість його начальника й коменданта табору Рудольфа Гесса варшавський трибунал 1947 року засудив до смертної кари.

Німецькій парламентській системі знадобилося сім років, щоб змінити карний кодекс і закрити діру, пробиту вироком Сташинського. Новий кодекс набув чинності лише в середині 70-х років, і багато нацистських злочинців розігрували в німецьких судах «захист Сташинського». Може, Ягуш, колишній член НСДАП, мав задню думку, даючи Сташинському м’яке покарання і створюючи судовий прецедент, за яким він вважався лише співучасником злочину? На це питання важко відповісти однозначно. Але з протоколів виступу Ягуша випливає, що він проводив паралелі між Сташинським, звичайною людиною, обточеною ідеологічною машиною тоталітаризму, і простими німецькими громадянами, які коїли злочини за нацистів. Начальник Ягуша, голова Федерального суду Бруно Хойзінгер симпатиком нацистів не був – 1935 року він подав у відставку з посади голови суду, не бажаючи присягати Гітлеру[395].

Після відставки Ягуша в німецькій юридичній системі стало на одну людину менше з тих, хто цікавився долею Сташинського після того, як він вийде на волю. Можливо, саме поїздка до Західної Німеччини спонукала Дода подумати про безпечну схованку для Сташинського. Достеменно відомо, що до і після цієї поїздки Дод і його канцелярія консультувалися з ЦРУ. На зустрічах з німецькими посадовцями його постійно супроводжували принаймні двоє оперативників ЦРУ. Одним із них був, вірогідно, Артур Стімсон. За спогадами Дода, він найкраще орієнтувався у справі Сташинського. На початку 70-х років Стімсон працював начальником бази ЦРУ в Мюнхені. Контакти Дода з ЦРУ публічно підтвердив 1966 року директор управління Річард Хелмс[396].

Директор ЦРУ допомагав Доду залагодити політичний скандал, який спалахнув у зв’язку з поїздкою сенатора в Західну Німеччину до Сташинського. У червні 1966 року комісія Сенату з етики почала слухання про поїздку Дода. Підозрювали, що справжньою метою його відрядження була допомога приятелю-єврею, відставному бригадному генералу американської армії Юліусу Кляйну, який піарив західнонімецькі компанії у США. У 60-х роках Кляйна критикували за проштовхування бізнес-інтересів компаній, які мали зиск із нацистського режиму і його злочинів. Західнонімецькі фірми перестали замовляти його послуги. Політичні опоненти сенатора Дода доводили, що він поїхав у Німеччину не побачитися зі Сташинським, а залагоджувати справи генерала Кляйна й повернути йому втрачений бізнес. Обвинувачень так і не довели, але 1967 року Дода спіймали на використанні виборчих фондів у приватних цілях. Людина, яка дякувала Сташинському за правду, лишалася при посаді до 1971 року, але втратила владу й реноме. Радянська преса раділа падінню сенатора, який вважався одним із найзапекліших ворогів Радянського Союзу[397].

Першим новину про звільнення Сташинського повідомив гамбурзький журнал «Штерн» у номері за 23 лютого 1969 року. «Його зустріли агенти ЦРУ, – писав кореспондент журналу, – і одразу переправили у Сполучені Штати на військовому літаку». Асошіейтед Прес одразу передало новину газетам всього світу. Публікація у «Штерні» не пройшла повз увагу КДБ. Наприкінці березня голова українського апарату КДБ доповів про неї партійному начальству.

ЦРУ теж прочитало цю статтю, її копія (з позначками і підкресленнями, але без словесних коментарів) є у справі про убивство президента Кеннеді. Жодних публічних коментарів управління не давало. Єдина офіційна установа, яка відгукнулася на подію, – Міністерство юстиції ФРН. 19 лютого 1969 року речник міністерства оголосив, що тридцятидев’ятирічного Богдана Сташинського випустили з в’язниці і дозволили виїхати з країни, бо його життя було тут у небезпеці. Куди поїхав Сташинський, речник не уточняв, але сказав, коли він поїхав – два роки тому. Колишній чекіст-кілер відсидів дві третини свого терміну[398].

Це було перше повідомлення про Сташинського від березня 1965-го, коли преса повідомила, що президент ФРН Гайнрих Любке відхилив прохання Гельмута Зайделя про помилування його підзахисного. Дві третини вироку Сташинського минали в середині або наприкінці грудня 1966-го, залежно від того, чи враховувати час, проведений Сташинським в американській камері у серпні 1961-го. За повідомленнями преси, екс-убивця зник перед Різдвом 1966 року, якщо рахувати термін від 1 вересня 1961 року, коли його передали німецькій владі. Репортер «Штерна» писав, що американці вважали його дуже цінним агентом. Припускали, що він переїхав туди назавжди. Однак охочі вийти на слід Сташинського відставали на два роки[399].

На кінець 60-х років поінформована публіка добре знала ім’я Сташинського. Після суду вийшло багато радіо- і телепередач про нього. 1963 року в Німеччині з’явилася друком книжка Карла Андерса «Наказ убити», через чотири роки її переклали англійською. Автора насправді звали Гендрик ван Беркх, багато років він працював прес-аташе Управління захисту конституції і мав безпосередній доступ до матеріалів справи. 1968-го Ален Далес подав статтю про Сташинського у збірці «Справжні шпигунські історії». Це був передрук статті Джона Стіла з журналу «Лайф». Далес охарактеризував Сташинського як «надзвичайно повчальну притчу наших часів»[400].