Розділ «Частина п’ята. Суд»

Вранці 9 жовтня, на другий день суду, Борис Вітошинський прийшов до Федерального карного суду задовго до відкриття. «Ранок цього дня був знову погідний, сонячний і приємно холодний і відсвіжив втомлені обличчя журналістів, які, певно, працювали ніч, приготовляючи статті інформації до своїх газет, – писав він у репортажі. – Двері будинку, де відбувається процес, ще замкнені, і біля них походжає молоденький поліціант. А тих, що чекають перед дверима, все більшає»[337].

Після ретельної перевірки документів журналістів і відвідувачів нарешті пустили в будинок і залу 232. За чверть до дев’ятої поліція ввела Сташинського. О дев’ятій нуль п’ять зайшли Ягуш у мантії й окулярі та решта суддів. Зібралися й усі адвокати: доктор Зайдель, доктор Мір і доктор Нойвірт – адвокати відповідно Сташинського, Дарії Ребет і Ярослави Бандери. Дарія Ребет і її двадцятирічний син Андрій чекали цього дня з особливими почуттями: Сташинський мав свідчити про убивство Лева Ребета. На відміну від бандерівців, які мали тісний зв’язок із західнонімецькою контррозвідкою, у Ребетів не було інсайдерської інформації про вбивцю. Як згадував потім Андрій Ребет, про те, що батька убив агент КДБ, вони дізналися з газет[338].

Багатьох цікавило питання, чому КДБ вирішив ліквідувати саме Лева Ребета, журналіста, який не мав зв’язку зі спецслужбами і не був причетний до таємних операцій у Радянському Союзі. Андрій згадував, що більшість батькових політичних союзників емігрували до США і його родина теж планувала переїхати до Північної Америки. Батько навіть почав учитися на слюсаря, але Дарія відмовилася їхати за океан, і тому вони лишилися в Німеччині. Це саме питання – чому Ребета ліквідували на два роки раніше – цікавило й бандерівців: вони роками доводили свою, а не Ребета, першість у боротьбі з радянським режимом. Мало того, заявляли, що Ребетова опозиція підриває єдність національного табору і грає на руку «совєтам». Після одкровень Сташинського в бандерівських колах ходила чутка, що Ребета вибрали просто тому, щоб агент потренувався перед убивством Бандери. Циніки прямо казали, що, випробувавши пістолет-спрей на собаці, чекісти перейшли на людей, і першим виявився Ребет[339].

У березні 1962 року Ганс Нойвірт у записці, адресованій слідчому судді Фріцу фон Енгельбрехнету, пояснював, чому Ребета вибрали першою мішенню Сташинського. Він писав, що лідери бандерівської фракції заперечують версію, ніби Сташинський убив Ребета тільки для практики. Вони виходили з раціональних міркувань, що «більшовики є занадто добрі і тверезі калькулятори, щоб виставляти себе на ризик передчасної компрометації без прямої мети і користі». Але іншої теорії у бандерівського проводу не було. Вони вважали, що виступ Ребета проти Бандери відповідає інтересам КДБ, і не могли пояснити мотивів комітету. «Отже, – писав Нойвірт, – немає прямого мотиву, чому більшовики мали б ліквідувати Ребета. Він для них був радше корисний через опозиційну діяльність». Ця записка зрештою потрапила до рук Дарії Ребет, була опублікована і спрацювала на утвердження атмосфери недовіри між двома націоналістичними групами[340].

Новий раунд запитань Гайнрих Ягуш почав з того, що показав Сташинському фотографію, на якій той упізнав Лева Ребета. Потім суддя зачитав коротку біографію Ребета – навчання у Львівському університеті, керівництво націоналістичним підпіллям після арешту Бандери 1934 року, участь в уряді незалежної України, проголошеної 1941-го проти волі німців, ув’язнення в Освєнцімі, розрив з Бандерою і редагування газети, яка стала платформою демократичної опозиції в націоналістичному таборі. Закінчивши з біографією, Ягуш поставив Сташинському відкрите запитання:

– Що ви можете сказати стосовно Ребета?

Богдан знав тільки те, що йому розповів Деймон: що Ребет ідеолог націоналістів і редактор газети. Ребет завжди фігурував у негативному контексті, мовляв, націоналістичні газети поширюють антирадянську пропаганду й закликають емігрантів не повертатися на батьківщину. Жодних статей Ребета Сташинський не читав. На відміну від колеги по ремеслу Ніколая Хохлова, який начитався статей російського емігранта Георгія Околовича і не виконав завдання, Сташинський не мав жодного інтелектуального чи емоційного зв’язку зі своєю майбутньою жертвою[341].

Присутні із затамованим подихом слухали сповідь убивці. У квітні 1957 року, отримавши від Деймона фотографію і характеристику Ребета, Сташинський під іменем Зіґфрід Драґер вилетів до Мюнхена. Він мав встановити, де Ребет живе. Планів начальства стосовно Ребета він не знав і, як було заведено в КДБ, не допитувався. Але знав, що Івану Бисазі, з яким Сташинський уже давно мав контакти, веліли підготувати ґрунт для викрадення Ребета. Бисага на той момент уже був у Радянському Союзі, і про намір підсипати щось Ребету зі Сташинським ніхто більше не говорив. Деймон хотів знати домашню адресу Ребета, і з кількох спроб Сташинський її з’ясував. Наступне завдання йому дали влітку 1957 року: Сташинського попросили перевірити, чи є в під’їзді будинку Ребета поштові скриньки. Можливо, чекісти думали підкласти бомбу в пошту або планували вбити його в під’їзді. Усієї картини Сташинський не знав.

Плани КДБ на Ребета змінилися навесні-влітку 1957 року. Бисаги вже не було, інших наближених до Ребета людей чекісти не мали і, ймовірно, вибрали «сценарій Околовича» – не викрадати, а ліквідувати незручного журналіста. У вересні вони визначилися зі зброєю – пістолет-спрей, заряджений ампулою з отрутою. Про нову технологію ще не знав ні Сташинський, ні його куратор Деймон. Але загадковий чоловік із Москви, який привіз пістолет у Карлсхорст, сказав їм, що зброю вже успішно використовували. Виникало враження, ніби він знає, що каже. Приїзд цього чоловіка збігся в часі із замахом на агента-зрадника Ніколая Хохлова. На конференції у Франкфурті йому підлили в каву радіоактивний талій – у ремеслі убивати це було щось нове. Хохлов дивом вижив[342].

– Чи ви вже колись бачили це знаряддя? – спитав Ягуш, показавши Сташинському трубку завдовжки сантиметрів вісімнадцять, яка нагадувала велику ручку. «У залі раптово запала смертельна тиша. Очі всіх присутніх прикуті до Сташинського», – вів репортаж Вітошинський. Сташинський відповів, що цю трубку відтворили на основі креслення, яке він зробив на прохання поліції. Суддя спитав, чи цей об’єкт ідентичний тому, що привіз чоловік із Москви. Роздивившись трубку, Сташинський відповів, що завдовжки репліка така сама, але трохи важча за оригінал.

«Він перекладає модель цієї зброї з руки до руки, розкручує і закручує його та погоджується, що апарат “у принципі подібний до справжнього”, яким він убивав, але все ж таки дещо різниться від оригіналу», – писав Вітошинський. Журналіст задався питанням: а що як такі пістолети-спреї виробляють у промислових масштабах? Скільки «серцевих нападів» влаштували опонентам московського режиму? «Ніхто не може на те питання відповісти, – писав Вітошинський. – Можливо, багато взагалі тікають від відповіді на те запитання, заспокоюючи себе, що ідеться тільки про два атентати, до яких Сташинський зізнався»[343].

Коли восени 1961 року про Сташинського дізналася широка публіка, багато емігрантів-українців запідозрили, що першою жертвою чекістських технологій став Данило Скоропадський, цілком собі здоровий п’ятдесятичотирирічний син Павла Скоропадського. Родина Скоропадських була найбільшим шансом України на свою керівну династію після Першої світової війни і революції. Павло Скоропадський, офіцер російської армії і нащадок знаменитої старшинської родини, прийняв титул гетьмана і за підтримки німців вісім місяців правив Україною у 1918 році. Його правління – найтриваліший більш-менш стабільний період у вирі української революції. Наприкінці 1918 року німці пішли, більшовики поновили наступ, і гетьман Скоропадський мусив залишити Україну. Між двома війнами він жив у Німеччині й очолював незалежницький рух, поміркованішу альтернативу Організації українських націоналістів. Пережити війну йому не судилося, у квітні 1945 року він загинув під час бомбардування союзників. Справу старого гетьмана – створення монархічної багатоетнічної української держави – продовжив його син Данило: 1948-го у віці сорока чотирьох років він очолив цей рух.

Данило Скоропадський жив у Лондоні, час від часу приїздив до Німеччини, Сполучених Штатів і Канади на збори прихильників. Він намагався створити спільний фронт з іншими українськими організаціями, зокрема і з націоналістами, які розкололися на три фракції. Якщо Бандера й Ребет були «розкольниками», то Скоропадський «об’єднувачем». У квітні 1956-го, майже за рік до смерті, він був співорганізатором десятитисячної польсько-української демонстрації протесту проти візиту Хрущова до Великої Британії – це була перша закордонна поїздка генсека. 27 лютого 1957 року Скоропадський обідав у своєму улюбленому ресторані. Після того йому стало зле, а прийшовши додому, він знепритомнів. Вночі його відвезли в лікарню, де вранці він помер. На надгробку Данила Скоропадського написали: «Будую Україну для всіх і з усіма». Ходили чутки, що Скоропадського убив агент КДБ на ім’я «Сергій», нібито він стежив за ним останні дні. Якщо й так, «Сергій», імовірно, використовував традиційніший спосіб отруїти, ніж Сташинський[344].

Сташинський припускав, що схожу зброю уже використовували, але гадки не мав, кого в такий спосіб ліквідували, а запитати не наважився. Він пояснив на суді, що не мав часу зібратися з думками: показавши зброю, «чоловік з Москви» почав одразу пояснювати, як нею користуватися. Розповідь Сташинського неможливо було підтвердити свідками, і Ягуша це не задовольнило, він шукав інших способів перевірити цю історію. Коли Сташинський почав розповідати про те, як він стежив за Левом Ребетом, загорнувши пістолет у газету, суддя дав йому репліку зброї і газету та попросив продемонструвати, як він ховав зброю.

«На вимогу президента сенату, – писав один український журналіст, – Сташинський впродовж майже 30 хвилин якнайдокладніше демонструє судові, як треба загортати “апарат”, щоб у перехожого не викликати найменшого підозріння. Усі пояснення і демонстрування від проводить дуже фахово, можливо, аж надто фахово….Таке враження не в одного глядача в залі….Уся його увага пильно зосереджена на смертоносній зброї – він ніби мисливець, що милується вже на сам вигляд своєї мисливської рушниці….Зала із затаєним віддихом слухала його спокійні, холодноречеві пояснювальні слова».

Решту другого дня процесу Сташинський був спокійний і не виказував емоцій. За винятком моменту, коли він описував власне убивство. «Проходячи повз нього, я враз підняв руку і помалу… ну, так (Сташинський вимовляє ці слова ніби зітхає), натиснув на спусковий гачок і тоді пішов далі». У цьому моменті блідий Сташинський почервонів[345].

Багатьох людей вразила манера Ягуша вести суд. «Спокійний, монотонний голос голови суду, з відтінком ледве помітного презирства до людського покидька, яким є підсудний, і розповідь злочинця напружують нерви слухачів аж до фізичного болю», – фіксував послідовник Бандери атмосферу в залі. Тільки наприкінці другого дня суду Ягуш перейшов до питання про мотив убивства абсолютно незнайомої людини, яка, з огляду на це, не могла викликати жодних негативних емоцій. Суддя сам підсумував сказане Сташинським і попросив, якщо він помиляється, виправити його.

– Ваше виховання від 1950 до 1957 років і ваші погляди були такі, що наказ, якщо ви його вже одержали, ви мали виконати в інтересах Радянського Союзу і не брати тоді до уваги будь-які почуття страху за себе особисто, але перемогти їх, – сказав суддя. Сташинський підтвердив. Наступне питання: що чекало Богдана, якби він відмовився виконувати наказ? Богдан відповів, що «не бачив можливости відмовитись від виконання цього доручення». Потім додав: «Відмовитись мені від замаху з людських міркувань і через спротив власного сумління – це означало б для мене найсуворішу кару. Оскільки я знав про планування замаху, мене б ізолювали від усіх людей, що було б рівнозначне смерті».

Суддя базував свій підсумок не тільки на публічних свідченнях Сташинського, а й на протоколах його допитів. Перші свідчення були зафіксовані ще 1 вересня 1961 року, коли скептики-американці здали Сташинського західнонімецькому слідству. «Я діяв за наказом і з мого власного переконання, – сказав тоді Сташинський. – Було природним, що людей, які протиставилися Советському Союзові, вважали ворогами, яких треба було знищувати». Більш-менш те саме він сказав американцям, здивувавшись, що його судитимуть за те, що сам Сташинський вважав виконанням патріотичного обов’язку. Сташинський на суді не робив різниці між Росією і Радянським Союзом. Він був лояльним радше до Союзу загалом, аніж до рідної України. Усе українське в собі він прагнув лишити в минулому. Без цього було важко стати радянським патріотом.

– Я поступово переконувався в правильності радянського режиму і щораз більше засвоював погляд, що я все це роблю для добра радянського народу, – цитував Ягуш протокол допиту Сташинського. – Я був переконаним комуністом, я все робив з політичного переконання… Неповернення [із Заходу] на батьківщину я вважав за зраду. Це випливало з мого комуністичного виховання. З другого боку, я мав співчуття до родин жертв, але коли йшлося про ворогів російського народу, моє комуністичне виховання наказувало мати твердість. На питання, чи вірить він у Бога, Сташинський відповів довгим мовчанням. До вбивства Ребета Сташинський, за його словами, вважав, що нікому не зашкодив, принаймні на його совісті не було нічиєї смерті. Він виріс у релігійній родині, але важко сказати, чи вірив він у Бога після всього, що накоїв і що з ним трапилося.