Розділ «Офiцiйний початок вiйни Раднаркому та Народного Секретарiау з Центральною Радою»

Отже, Раднарком просто був збентежений поведiнкою Генерального Секретарiату Центральної Ради, який не вiдреагував нi на офiцiйнi ноти, нi на агресивнi дiї В.Антонова-Овсiєнка, нi на створення радянського Народного Секретарiату. Складалося таке враження, що навiть до своїх проблем Центральна Рада ставилась байдуже. І Раднаркому просто не залишалось нiчого робити, як продовжувати тиск на Центральну Раду рiзкими та агресивними дiями.

13 сiчня (30 грудня) Рада Народних Комiсарiв прийняла таку резолюцiю:

"Совет Народных Комиссаров признает ответ Рады неопределенным до издевательства. Основным источником разногласий с Радой являлось то обстоятельство, которое Совет Народных Комиссаров ясно указал в своем первом обращении к Раде с предложением мирных переговоров. Именно в этом обращении было указано, что прямая или косвенная поддержка Радой калединцев является для нас безусловным основанием для военных действий против Рады.

Вокруг Каледина группируются собравшиеся со всех концов России контр-революционные элементы из помещиков и буржуазии. Против Каледина стоит явно большинство крестьян и трудового козачества даже на Дону. Признание Советской власти большинством населения России и, в первую голову, трудящихся масс всех наций есть очевидный для всех факт. В самой Украине революционное движение украинских трудящихся классов за полный переход власти к советам, принимает все больше размеры и обещает победу над украинской буржуазией в ближайшем будущем.

Уклонение Рады от ответа на вопрос в том, прекращает ли она прямую или косвенную поддержку калединцев, срывает начатые нами мирные переговоры и возлагает на Раду всю ответственность за продолжение гражданской войны, которую подняли буржуазные классы разных наций и которая совершенно безнадежна, ибо подавляющее большинство рабочих, крестьян и армии решительно стоят за социалистическую советскую республику.

Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее права требовать федеративных отношений признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают.

Совет Народных Комиссаров" (72,с.69–70).

Власне, на цю ноту Раднаркому Центральна Рада теж не дала вiдповiдi. М.Порш та В.Винниченко в цей час бавилися в солдатикiв, демобiлiзуючи зукразнiзованi регулярнi частини та обговорюючи проект можливого створення мiлiцейських формацiй на базi Вiльного козацтва. Так, у день отримання заяви Раднаркому, 13 сiчня (30 грудня), Генеральний Секретарiат Центральної Ради замiсть того, щоб вивчати становище, яке склалось, захопився обговоренням чергової доповiдi Порша про "проект формування української мiлiцiйної армiї й основнi тези проекту органiзацiї гайдамацьких корпусiв, яко кадрiв iнструкторiв української мiлiцiйної армiї" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.31). У годину небезпеки державностi України її уряд розглядає вигадки нового вiйськового мiнiстра Миколи Порша!

А в цей час бiльшовики продовжували тиснути українськi частини. 13 сiчня (30 грудня) 1918 року вiйська Р.Берзiна, маючи в авангардi матросiв, намагалися переправитись через Десну бiля станцiї Дочь, щоб вдертись на Чернiгiвщину з пiвночi. Однак станцiю мужньо боронили юнаки 1-ї вiйськової школи, i наступ Берзiна провалився. Бiй був надзвичайно завзятим. Ось що згадував юнак М.Михайлик: "В такiй моральнiй атмосферi у нас почався наступ матроських вiддiлiв зi сторони Гомеля. Шостого сiчня (помилка автора, це було 13 сiчня — прим. Т.Я.) вони дiйшли до ст. Доч, де й зустрiли їх 1 i 3 сотнi школи та бронепотяги. Матроси не знали добре пiшої вiйни, йшли "пiд спиртом" (п'янi), не лягаючи; їх багато забито i вони вiдiйшли за рiчку. У нас знищено бронепотяг i перебито багато обслуги" (169,с.20).

Цей бiй пiд станцiєю Дочь надовго вiдвадив воякiв Берзiна переходити до активних дiй.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко продовжував очищати територiю Харкiвської та Катеринославської губернiй, пiдлеглих неоформленiй офiцiйно Донецько-Криворiзькiй радянськiй республiцi, вiд українських пiдроздiлiв. Розвиваючи успiхи в районi Лозової, Антонов-Овсiєнко вислав 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн Полякова в 1000 багнетiв, який щойно прибув, на Олександрiвськ.

В Олександрiвську ще недавно знаходились потужнi українськi сили: Сiмферопольський полк iменi Дорошенка, зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї, автомобiльна рота з 4-ма броньовиками, козачi вiйська, що прямували на Дон. Мiсцева червона гвардiя була дуже слабенька — всього близько 300 робiтникiв, на якi мали сильний вплив анархiсти. Крiм того, в околицях мiста та Гуляй-Полi знаходились анархiстськi загони М.Нiкiфорової, Н.Махна та iнших, що сягали 400 багнетiв. 24 (11) грудня 1917 року в Олександрiвську з'явився ешелон матросiв-бiльшовикiв Мокроусова, який рухався до Криму (400 багнетiв). О.Мокроусов пiдбив мiсцевих червоногвардiйцiв на збройний виступ, який i вiдбувся 25 (12) грудня. Червоногвардiйцi з величезними втратами захопили пошту та телеграф, однак на цьому їх наступальний порив скiнчився (245,с.307). Незважаючи на це, бої тривали ще три днi. Ось що, зокрема, писав про них червоногвардiєць М.Пересипко:

"Нашому загоновi, яким командував Олександр Єльнер, було доручено охороняти будинок Народного дому та електростанцiю, а також пiдтримувати зв'язок iз загоном Червоної гвардiї, що вiв бiй за Катеринiнську станцiю. Основнi сили ворога були зосередженi, головним чином, на вулицi Соборнiй. По нiй увесь час снували броньовики, обстрiлюючи мiсто i наш загiн" (258,с.310).

Бої в мiстi тривали до 28 (15) грудня i закiнчились повним розгромом червоногвардiйцiв та матросiв. Розбитий загiн О.Мокроусова швидко втiк до Криму. Олександрiвська червона гвардiя була розiгнана i фактично перестала iснувати.

Однак така ситуацiя на початку сiчня змiнилася корiнним чином. Сiмферопольський полк i українцi-кiннотники 3-ї дивiзiї були розбитi в боях за Лозову, Павлоград та Синельниково. Рештки цих українських частин в Олександрiвську вже не становили нiякої сили. Саме тому, коли 15 (2) сiчня 1918 року Петроградський загiн увiйшов до Олександрiвська, все мiсто без бою пiдкорилися радянськiй владi (208,с.117). Вояки-українцi були заарештованi, автомобiльну роту було роззброєно та розпущено.

Одразу ж у мiстi почалося створнення мiцного радянського загону. До нього увiйшли червоногвардiйцi Петрограду та близько 300 червоногвардiйцiв Олександрiвська. До них також долучилось понад 300 анархiстiв з околиць мiста (287,с.115).

Протягом кiлькох днiв цей загiн, що тепер нараховував до 1600 багнетiв, злiквiдував кiлька потужних сiльських осередкiв Вiльного козацтва. Вони дiяли в Новомосковському та Самарському повiтах, селах: Пiдгороднi, Мануйлiвка, Кам'янка та iн. Отаманом Новомосковського козацького коша був селянин Сторубель, Самарського — студент Гавриленко (181,с.33). Досить чисельним був загiн отамана Чайкiвського — "Чорного ворона", який не пропускав хлiб по Днiпру з Херсона до Олександрiвська. Всi цi загони Вiльного козацтва були роззброєнi рiчковою експедицiєю червоногвардiйцiв (245,с.307).

Пiсля взяття Олександрiвська були остаточно злiквiдованi українськi залоги у всьому Донецько-Криворiзькому регiонi. Так, у Луганську розiгнали вже роззброєний зукраїнiзований запасний полк лiкаря Малашка. У Марiуполi бiльшовики демобiлiзували 24-й зукраїнiзований запасний полк, роззброєний ними ще 12 сiчня (30 грудня) 1918 року. Крiм того, в Бахмутi припинив своє iснування 25-й зукраїнiзований запасний полк, також роззброєний та розпущений мiсцевою червоною гвардiєю. Таким чином нi в Харкiвськiй, нi в Катеринославськiй губернiях українських залог не залишилось.

Антонов-Овсiєнко був дуже задоволений захопленням Олександрiвська, а тому й надалi готувався вести вiйну з Центральною Радою. Не вистачало тiльки дозволу Раднаркому, який ще чекав вiд Генерального Секретарiату вiдповiдь на свою ноту вiд 13 сiчня (30 грудня). Однак вiдповiдi бiльшовики так i не дочекалися. Певно, таке iгнорування Центральною Радою Раднаркому дуже не подобалось бiльшовикам, якi вирiшили вiддячити тiєю ж монетою. Вони цiлком визнали Народний Секретарiат у Харковi, поставивши таким чином Центральну Раду в надзвичайно ворожу до Раднаркому позицiю. Щоб виправдати сподiвання Раднаркому, Народний Секретарiат 17 (4) сiчня 1918 року вiд свого iменi оголосив вiйну Центральнiй Радi. Але за вiдсутнiстю власних збройних сил, Народний Секретарiат i надалi був вимушений користуватись "послугами" вiйськ Раднаркому на чолi з В.Антоновим-Овсiєнком. А ось текст звернення Народного Секретарiату з оголошенням вiйни Центральнiй Радi:

"4 (17) января 1918 г.