Розділ «Зимовий похід»

Снідали втрьох.

"А тепер, Петре, шукай 2 000 марок, та ще й додай з 3 000!"

"На що?!"

"Ще й питаєшся. Маєш 5 000?"

"Маю".

"Коли хочеш законно вінчаться, треба і весілля справить, піде на це 2 000. Будуть гості. Вінчатись будете тут. Панотцеві — бутилку вина, решті — горілки, закуски. Молодій треба гарні черевики, сукню, вінок, вінчальні обручки та собі купиш гуталіну. Добре пострижешся, оголися — розход!.."

(О-р"

Та як же так…

"Помовчи, Петре, не витріщай очей, Галю. Ось бери оці папірці та мотнись до п. о. Волковича, домовся, коли може вас повінчать".

"То ж це…"

"Помовчи. Дивись, це що? Печать нашої дивізії. Стверджує вона правдивість підписів поважних знаних старшин. А підписи свідчать, що ти нежонатий, а Анна Ковалівна — дівчина. Все по закону. Треба спішить, а потім побачимо. Щодо мене, буду посаженим батьком по набутому праву. Здається мені, що все кінчиться добре. Нічого не бійтесь, на мене надійтесь".

Кинулись обоє обнімать. Петро побіг до панотця, а потім обоє — до міста. Грошей молодий не жалів, а був зажимистий!

Через три дні п. о. Волкович повінчав молодих. За столом сиділо, крім духовних, десяток: свідки, що тримали вінці та хорошими голосами співали з дяком, до їх долучився Гноянко з ліричним тенором, пили на щастя, кричали "гірко", молоді цілувались.

Як посажений батько, забрав і я слово, щоб жили згідно та щасливо, розмножувались та наповняли землю, як каже Святе Письмо. Все одбулось гарно, сито, трохи підпито. Молодий виклав на все далеко більше визначеного.

Петро найняв кімнату, що треба, купив. Ганна повеселіла, убрана достатньо, хазяйнувала. А Петро щасливий ходив, неначе на світ народився, веселий та моторний. Оказується, гроші мав на наші умови немалі.

В умовах таборового життя, одноманітного, сірого та невеселого, вносило трохи розваги друковане слово "Запорізької Думки", де поруч з поважнішими артикулами був куток гумористичний. Брав і я уділ в цім куткові. Надані були там влучно чи, може, образливо прозвища виднішим старшинам, стосуючись до вигляду чи вдачі. Ото ті, що пам'ятаю: ген. Омелянович-Павленко — "Бурсук", ген. Базільський — "Бунчужний", полк. Дубовий — "Оса", полк. Гаврішко — "Шило", п. полк. Ма — лець — "Мило", полк. Литвиненко — "Кендюх", полк. Троцький — "Налийчарка", Дяченко — "Жидоїд" або "Козоріз", п. полк. Болдирів — "Сопливий", другий Болдирів — "КривеДзеркало",п. полковникРідченко-"Панич",ДмитроФедорів-"Півень", пор. Самарський — "Дитина", Романовський — "Капшук", Скрипка — "Блаженний", я — "Кремінь", "Верьоха", "Циган". Були ще прозвища "Мудрий", "Швайка", "Чарка", "Пішка", "Нечеса".

До цієї чинності була визначена комісія, прозвище установлювалось більшістю голосів і оставалось приліпленим. Коли в мові чи друкові уживалось, було відомо, про кого мова. Петлюру звали "Сам".

Од нічого робить, по всіх таборах назначено комісії до справдження рангів та орденів. Попав і я до неї. Головою був полковник Крат, мене висунув Дубовий, з кінної дивізії — сотник Томашевський, од гарматників — Лощенко.

Були випадки самозванства, подавання високих одзначень, яких не діставали, вищого рангу.

Комісія мала орденські статути, її члени воювали на різних фронтах. Випадки траплялись трагічні і комічні. Додам, що сотник Якимаха, вихованець Полтавського кадетського корпусу і Олександрівської військової школи, мав в військових справах феноменальну пам'ять, знав назви і номери всіх полків мирного часу, міста, де полки стояли, до якої дивізії і корпусу належали.