Розділ «Зимовий похід»

Дивувало те, що за часи нашого пізнання Дубовий жінок уникав, хоронив пам'ять нареченої, зоставленої в Ніжині, доброго роду та, як свідчать брат і земляки, великої рідкої краси.

Тепер носом уткнувся в болото.

Помисливши глибше, прийшов до висновку: треба почекать, не поспішать, узнать краще стан речей. Може, все скінчиться, як почалось, може, трапитись щось несподіване, як почалось. Нарешті, діло тичеться людини дорослої, розумної, випробуваного характеру та енергії. Це його діло особисте.

Лихо його бери, не варто хвилюватись. Одходимо, десь постоїмо 2–5 дн в та рушаємо на "раніше приготовлені позиції". Ближче до Збруча — менше зруйновані містечка. Малі численні жидівські лавки. Можна щось купить, пошить.

Грошей мав немало, дістав за минулий час хвороби. Позиція усталилась, здавалось, надовго, за нами близько — м-ко Борщів. Хіба за Збруч червоні не підуть — тут границя ще була за царя?

В надійних окопах сидять курені. Обози близько містечка. Тут Дубовий з Атлою, здавши часово бригаду Гавришкові. Штаб бригади, зрештою, тоже не далеко. Чую себе зовсім здоровим. Випавше волосся в часі хвороби виросло, потемніло, тільки тепер не крутиться. Лице загоріло, трохи пробивається краска.

Саме приїхав Дмитро Федоров, переночував у мене. Згадали наші ночі над водою, рибацьку кашу на Дніпрі, знайомих.

Постановили навідатись в Борщів. Повідомивши Гавришка, верхами вирішили доброю дорогою. Коні ідуть добре, весело цокають підкови.

Доганяє нас бричка, на ній — Дубовий і Алла…

Дмитро просіяв на лиці, кинувсь вітаться, приклався до руки, а я оддав військове привітання старшому. Дивлюсь вперед.

Раптом тоненько: "Пане сотнику! Сідайте до брички, буде вигідніше".

Іван дивить, чекає, очі просять. Не можу одмовить. Прикладаю руку до дашка, бричка стала. Іван уступає місто, сідає проти, я займаю його місто поруч Алли.

"Чого ви не приходите до зібрання? Я так багато чула про вас доброго од Вані, хотіла б з вами ближче познайомитись".

"Людина я нецікава, з норовом. Бачачи коло вас завше окружения та слухаючи розмову, був певен, що ви, сестро, не знаєте нашої мови. З здивованням бачу, що помилився, бо говорите по-українському дуже добре. Крім того, після хвороби лягаю спать рано".

"Я родилась і виросла в Києві. Український знаю з дитинства. Вийшла рано заміж за офіцера, з ним попала до Денікіна, пізніше до червоних, привикла до російського. Попала до полону з іншими, чоловік поліг, тепер я в вашій бригаді", — глянули з Дубовим один на другого. Трохи пройшла злість.

В містечкові найчемніше попрощався, пересів на коня. Побували з Дмитром у парикмахера, постриглись, побрились, купили трохи дрібних речей, туалетного мила, одеколону, гуталіну до чобіт. Дещо тютюну для козаків. Вертаючись, трохи полаявся з Дмитром за Аллу.

Накинувсь на нього: "Чого тобі, виросшому в Каневі, прийшло до голови розсипаться дрібним бісером перед Аллою? Все випинаєшся та острогою об острогу цокаєш, все "чтокаєш та какаєш". Гвардійця удаєш? Нічого тобі не дійде".

Дмитро розсердився: "А тобі що до того? Говорю, як хочу, роблю, як мені подобається. Мене попросю не вчить!"

"Не вчу, а пригадую, що ти командир поважної одиниці в першій по числу бригаді Української армії. Серед своїх підлеглих тим, що сказав одверто тобі в очі, поваги не придбаєш. А чи не здивувало тебе, що Алла заговорила зі мною так добре по-нашому? Може, чекала, щоб з нею так заговорили. А ви, різні Соловйови, Браже і подібні, одразу з своїм "что" та "как".

Дмитро помовчав якийсь час та одізвався: "Знаєш, може, маєш рацію!" Знову ж мене заскочила цих пара слів. Дмитро був упертий!