Розділ «Зимовий похід»

Зробилось на душі смутно. Кинула доля малодосвідчену молоду людину в військову завірюху, закрутила і понесла. Як каже прислів'я, з нею — як з горохом при дорозі, "хто йде, той ущипне". Жаль її зробилось. Нелегко жить в оточенні, наставленому в переважаючій більшості вороже. На цю тему прийшлось порозмовлять з Дубовим.

Коротко кажучи, так Іван поясняв своє відношення до Алли: "Її минуле добре знаю після того, як опинилась серед нашого війська. Опікувавсь нею не один коротко, вона гарна, розумна, весела, подобалась. В іншім товаристві була б щасливою, тепер змушена удавать веселість, почала пить горілку, усміхалась, коли хотілось плакать. Своє життя уважала пропащим, махнула рукою на все і закрутилась, опустилась. Як гарна квітка, як упаде в грязюку. Отож я взяв на себе нелегке завдання і вірю, що його доведу до кінця. Підняв з болота цю квітку, не позволив затоптать. Обмию та цілющою водою поверну до здоров'я гинучу квітку-людину. Знаю, мене осудили приятелі, брат. Ти також поглядав косо, од мене одсунувсь. Зрозумій, що Аллу я покохав!

Забув, що маю наречену? Ні, не забув. Її чиста, світла пам'ять зостанеться в серці, як несповнена надія. Роки минули, нереальною стала наша зустріч. Та чи така можливість коли трапиться? Знаємось давно, думаю, що мене краще розумієш, ніж брат, Савосько, Євтушенко, Осьмак і інші старі товариші та земляки.

З тобою говорю, як з другом, нічого не криючи. І тільки з тобою, бо багато маємо з собою спільного з вдачі. Не будемо вертатись до цієї розмови".

Не одходим, а одлазимо. Беремось на північ. Випало двигатись тим самим шляхом, яким в 1915 році маширувалось на Стрипу під Бучач. Через Копичинці, Чортків, Джурин — до Ромашівки. Навіть ночувалось в тих самих містах.

Після Чорткова прийшов наказ зміцнить охорону, далі одсунуть обози. Виявлено в бік Тернополя більші скуплення кінноти Будьонного. За нами збільшилась активність XII армії, стверджено нові противні частини. Запорозька дивізія далеко зосталась од лінії фронту, а з того поводу марш значно приспішено.

Під Джурином потрапили на бій бригади Херсонської дивізії з атакуючою кіннотою. З поміччю нашої кінноти і куренів 1-ї бригади атаку одбито, дорогу очищено, вечором був в Ромашівці.

Квартирою став у тієї ж бабусі, де прожив зиму 1915–1916 року. Легко мене пізнавали, пізнавав і я людей, особливо старших, а зібралось майже все село. Якась молода пара протиснулась, всякий хоче стиснуться за руку з "паном Микитою". Таке ім'я мав зять моєї бабусі. Вона так назвала мене, а за нею все село.

Коли чоломкався з молодичкою, та несподівано поцілувала мене в руку. Здивований, одсмикнув руку, а вона з молодим чоловіком, задоволені, сміються.

"Ви, мабуть, не пам'ятаєте Магди?" — питає котрась із жінок.

"Добре пам'ятаю її і чотирьох хлопців, що приходили учитись читати та писати колись, чотири з половиною років назад".

"То ж Магда вас подякувала за науку!"

Глянув — дійсно Магда! Має 18 років, чоловік — 20. Просять до себе. Мають простору хату, прийшли сусіди-мужчини, розбалакались. Розказують, як їх, після нашого одходу прийшли австрійці, забрали до війська. Як воювали на італійськім фронті, про війну з поляками. Дуже здивувало людей, що "пан Микита" тепер з поляками, про котрих говорили з великою одразою. Росіян, а особливо саперів, споминали з вдячністю.

Почали обережно розпитувать про се і те, а в кінці намовлять, щоб остався в Ромашівці. Приховають, прогодують, оборонять.

Обіщав помислить над цим, навідаюсь, коли дещо заспокоїться, настане кращий час. Тепер не можу. Зоставив тут З мішки цукру.

Фронт став на Дністрі, запорожці — на участкові Єзупіль-Галич, з близько положеним Станіславовом.

Нелегкий був наш шлях по Галичині. Далеко десь одірвалось інтендантство, обози. З харчами погано, почалась відчуватись недостача амуніції. Різко змінилось відношення до нас населення як до польських союзників. Було прикрито байдуже або неприкрито вороже. Зрозумів таку поставу після Ромашівки, а мала підставу. Не можна було купить чи вимінять на харчі. Відповідь одна: "Поляки все забрали, ограбили, самі не маємо, що їсти". Після виходу на схід Галицької армії поляки допустились тут до дуже поганих учинків. Згинуло немало невинних. Грабунки та нагаї уживались нещадно, безпідставно. Не помагали ніякі пояснення, лагідність, просьби. З трудністю набувалось кисле молоко та картопля, рідко — хліб, малось ще трохи цукру та каші.

Прибуло поповнення, а з ним — гурт канівчан, а серед них — близькі знайом і, а передусім — Сашко Ярмола, Стадниченко, Микола, два Івани, Степан Цапи, Андрій Канівець, племінник Сашка і Стадниченко Гриша та ще з десяток незнайомих. Всіх зібрав до себе в кадри розвертаючого куреня. Радий землякам був і Дмитро, особливо першим шістьом, росли і дружили разом.

Стадниченка, б. штабс-капітана, іменовано моїм заступником, пор. Миколу Цапа — начальником кулеметної команди, брата хор. Івана поставлено до розвертання кінної сотні, другий Іван — рахівником до обозу, а Степан Цап — урядовцем під руку Отрішка. Сашко Ярмола дістав два добрих вози під медичний пункт, до того дві сестри: Галю, котра була тепер переведена по гарячій просьбі Петра, і Марусю.

Канівець, б. унтер-офіцер, став чотовим.